Притчі 
«Ні, у цей день я не буду самотня! Не їстиму більше закрученої чорної локшини самотності, як це роблять корейські одинаки на День святого Валентина. Буду на людях, удавано щаслива, радісна й безтурботна. Дивитимусь на закохані пари, котрі замріяно-флегматично, неквапливо прогулюються-мандрують засніженими вуличками старого міста. І попри легкий, ледь помітний, як срібний іній на сливах із терпкуватим присмаком, смуток, сподіватимусь, що день сьогоднішній подарує мені щось хороше. Інакше й бути не може! Я заслуговую на це! Кожен заслуговує… Ні, не сподіватимусь… я діятиму! Прямо тут і зараз, інакше нічого не зміниться, все залишиться, як є, а я цього не хочу…» – суперечливі думки не полишали її весь ранок. Саме вони привели Ольгу до цієї затишної кав’ярні, де їй уже встигли подати ристретто, що дивилося на неї легкою запашною пінкою з прозорої чашки. Дівчина поправила неслухняне пасмо каштанового волосся, сховавши його за лівим вухом. Дістала з сумочки, що більше була схожа на плетену торбину з веселим яскравим орнаментом, кулькову ручку. Узяла мереживну паперову серветку (фірмовий витвір кав’ярні) і написала на ній кілька слів.
«Запроси мене на каву… зателефонуй…» – додала останню цифру номера свого мобільного і, акуратно склавши вдвоє, поклала серветку на місце, до інших. «Нехай це нічого не дасть, – думала Ольга, ідучи вулицею: десь неподалік має зупинитися її трамвай, і вона поїде додому. – Нехай ту серветку викинуть чи й ніколи не знайдуть, але я знатиму, що принаймні спробувала, наважилася щось змінити. Було б, звісно ж, непогано провести цей вечір не в самотині. Але в друзів свої плани, вони зайняті кожен власним «щасливим днем». – Її думки блукали десь далеко, сумом обплітаючи розум.
Ось і трамвай. Двері, зітхнувши, прочинилися. Вона вже ступила на першу сходинку, і тут усе сталося миттєво – несподіваний удар, переполохані думки й неприємне падіння на сніг, що із замріяності повернуло до злегка болючої (здається, це стегно болить, залишиться синець) реальності. Не встигла мовити й слова. Чиїсь дужі руки підхопили її й знову звели на ноги.
– Вибачте… Це, мабуть, моя провина.
Підвела очі. Молодий чоловік ще й досі тримав Ольгу за стан, аби та знову не впала в сніг. Трамвай полишив їх, ніби сполоханий, утік із місця пригоди.
– З вами, сподіваюся, усе гаразд?
Ольга помітила, як його очі засяяли, їй здалося, ніби він ніяково усміхнувся, але вуста його ховалися за пишною, утім, акуратно підстриженою бородою.
– Наче все добре… – розгублено мовила Ольга.
Спробувала зробити крок, але знову незграбно звалилася в обійми незнайомця, нога добряче боліла.
– Я так поспішав, що геть анічогісінько не помічав і випадково налетів на вас, – у його приємному голосі чулися нотки вибачення.
– Та і я винна не менше, теж забула про уважність.
– Бачу ви таки добряче забилися. – Незнайомець притиснув її до себе міцніше, ніби боячись, що ця пташечка спробує вилетіти, й не помилився: Ольга намагалася крокувати самотужки, але нічого не виходило.
– Я піду… мені тут недалеко.
– Стривайте, скоро приїде наступний трамвай, краще зачекати. Крім того, самі ви не дійдете.
* * *
Вони нарешті вмостилися на сидіннях. Трамвай виявився майже порожнім, окрім них, якогось підлітка у велетенських навушниках й старенької пані, що дрімала, схиливши голову набік, пасажирів більше не було.
– Я досі відчуваю провину за цей неприємний інцидент, – безтурботно мовив він. – Тому мушу спробувати хоч якось його залагодити, до речі, я – Арсен. А ви?
– Ольга… Оля… – видихнула дівчина: їй уже починав набридати цей… Арсен.
– А скажіть-но, Ольго, ви любите поезію? – Він, театрально піднявшись зі свого місця, вклонився їй.
Дівчина роззирнулась довкола, спрямувавши благальний погляд на стареньку, що вже добряче спала, посопуючи в такт транспорту.
– Не хвилюйтеся, – заспокійливо мовив чоловік, маска театральності спала, залишилися неприхована простодушність і поблажливість. – Я зовсім не божевільний. Не маю наміру до вас чіплятись. Просто хочу розрядити обстановку, аби ви скоріше забули про своє падіння. То як щодо віршів? – Знову уклін. – Можливо щось із класики, з Шекспіра? – Виглядав окрилено й натхненно. Ольга була здивована такою невимушеною поведінкою ледь знайомого бороданя. Усміхнулася. – Хоча ні! Навіщо нам та гуманність англійського розуму та сонетична драма, – старанно вимовляв кожне слово. – Краще вже щось із нашої, живої класики… Костенко! Про скрипку самоти й вовка, що ловив тюльок. – Кахикнув, ніби готуючись до декламування.
– Ні. Не треба, – стиха, майже пошепки вимовила дівчина. – Це надто сумно… хоча я й люблю цей вірш. Але не на часі.
– Що ж, пардон, мадемуазель. – Знову уклін і посмішка. Арсен ніяк не вгавав. – Хвилинку… як же ж він починався?., невже не пригадаю?.. – На секунду розгубився. – Там щось про двох, каруселі, холеру з вікна… про лід…
– Точно! – весело вигукнула Оля, потім на мить притихла, ніби злякавшись свого власного голосу. – Каруселі. Хочу на каруселі!
– Зараз холодно… Утім, якщо пані бажає…
Трамвай саме зупинився, ніби знаючи, що двом нині треба вийти.
Він підхопив її, немов вітер пір’їнку. Сміх і радість. Багато-багато радості.
* * *
«Каруселі… Як же ж я втомилася. Ще це кляте стегно… – Оля сиділа на кухні й удавала, ніби дивиться телевізор, чекаючи, поки в чайнику закипить вода. На столі, у блюдці тіснився добротний шматок торта. – Було весело, але казка чи, точніше, поетична пригода скінчилася, врешті я знову зосталася сама у Валентинів день. Цей «празький» тортик стане моєю чорною локшиною. І байдуже, що погладшаю на кілька грамів, яка різниця?! Я спробувала, та все одно проґавила…»
Дзенькнув мобільний. Прийшла смс-ка.
«На каву? Що ж, згода. Чекаю».
– Не може бути, – мовила Ольга, не чуючи свисту чайника. Згадала своє вранішнє послання на серветці. – Пригоди тривають!
* * *
Здається, вона ще ніколи так швидко не бігала. Навіть стегно перестало турбувати. Хтось, так само самотній як і вона, у цей день зважився на кавування-пригоду. Яка різниця, що за людина, аби хтось приємний, із ким можна просто поговорити.
У кав’ярні тепло й затишно. Дівчина поглядом почала шукати столик, де вранці сиділа. Зайнято. Там хтось сидить. Спиною до входу, вона не бачить обличчя. Проте сміливо, упевненим кроком рушає, майстерно оминаючи відвідувачів, закутаних у довгі шарфи, та офіціантів у накрохмалених сорочках, назустріч новій пригоді.
Вона кладе свою руку на його плече. Постать за столиком повертається.
– Це ви? – розгублено мовив Арсен. – А я оце знайшов тут цікавеньке послання…
Сіла навпроти.
– То де ж моя кава?
