Притчі 
Пухкенькі дитячі ніжки торкаються роси, маля дзвінко сміється. Молода, ставна, повновида жінка з довгим, заплетеним у тугу косу темним волоссям колише над зеленою густою травою доньку й собі сміється… Фрагмент життя із минулого. Пам’ять.
Стара жінка дивилася на свою сорокалітню доньку, на тонесенькі зморшки, які вже намалювало під очима донечки життя, а бачила те дитя, малесенькі ніжки, товстенькі, немов перев’язані ниточкою ручки, тонке, коротке, русяве волоссячко, мов пух на голівці маляти, чула той дитячий сміх, який дзвенів, наче дзвіночок, коли ніжки донечки торкалися теплої роси. «Щастя. Моє щастя в дітях», – пронеслася думка в старої вдовиці.
Донька сиділа поруч, дивилася на матір, і мовби скульптор, намагалася перенести в майстерню пам’яті всі штрихи, виліпити милий серцю образ. Удивлялася, щоби запам’ятати цей вираз обличчя, вловити зміни, губкою ввібрати кожну рису і зморщечку на рідному лиці. Скоро виїжджати. Матуся стала меншою на зріст, аніж була, сивина вже вкрила волосся, а очі в неї такі ж лагідні, як і раніше.
– Мамо, про що ти так задумалася?
– Так, про своє. Знаєш, прийшов час розповісти тобі одну давню історію, що стосується тебе. Донечко, нелегкі випробовування мені випали. Коли ми з твоїм батьком одружилися, кілька років дітей не мали. Аж ось помолилася якось до Бога й попрохала собі дитину. Пообіцяла, що, хоч би скільки Господь дав нам діток, усі побачать цей світ, усіх любитиму. Збігло трохи часу, і послали небеса нам двох донечок, а ще через шість років і третю красуньку народила. Дім завжди був повний дітлахів, своїх та чужих. Багато років так ми жили, у радості й у клопотах, аж ось я дізналася, що знову вагітна. Не ті роки, старші діти підросли. Порадилася з татом. Сказав, аби вирішувала сама, чи лишати дитину. Думала довго. Потім утвердилася в рішенні, що народжувати вже досить, домовилася з лікарем про зустріч. Спати лягла з думкою про тебе й про майбутнє без тебе, а вранці прокинулася, і ноги не пішли на ту зустріч. Відібрало ноги, встати з ліжка не змогла. А далі довгі місяці лікування, тривог і очікування. Тебе ми з татком вирішили лишити, незважаючи на моє самопочуття. Лікарі прогнозували, що не встану вже на ноги. Аж потім хвороба трішки відійшла, і всі останні місяці вагітності я потроху ходила. Ризик залишитися після пологів лежачою був, але народилася ти, і я знову впевнено піднялася на ноги. Ото радість для нас усіх була! Особливо тішився твій тато, навіть танцював. Усі, хто бачив його танок під вікном лікарні, дивувалися. «Ой, із глузду, напевно, з’їхав, – шепотіли медсестри й санітарки. – Четверта дівка, а як радіє!» А він таки був щасливий, як панночку, тебе з пологового забирав, у квітах.
Донька слухала не перебиваючи. Матусині слова щось зачепили в душі, мов на скрипці струну. Серце заграло ніжну мелодію. Слова неньки не ранили її. Небажана? Та ні ж бо, ні! Усі роки свого життя вона знала, що бажана. Чула про те, що вона – улюблениця батьків, що її вже донька – найменша внучка в роду – найбільша втіха для дідуся. Завжди була впевнена, що вона бажана, бо як найменшій у сім’ї провинності їй пробачали, догоджали та й ніжності, уваги багато було від батьків. Росла в любові.
Дивилася з любов’ю на матусю, і та любов росла, поки не засяяла яскравими барвами дитинства. Нитка між матір’ю й донькою хоч і прозора, але міцна. Ось мама її, пухкеньку, у нескошену траву, у росу опускає, трава лоскоче ніжки, сміх її й матусин дзвенить у ранковім просторі села. Ось літній ранок. Їй п’ять. Розплющує оченята, а поруч мама, в її руках новісінький червоний костюмчик із білими вузенькими смужечками та з вишеньками по краю, такий гарний. Дитяче щастя – обійми мами й той дарунок. Ось мама повертається з роботи, а в сумці в неї для доньки гостинчик «від зайчика», а ось мама пестить її перед сном – вимкнене світло та тепло материнських рук. Ніжність, радість і любов. А ось вона вже доросла, сама готується стати матір’ю. Пологи. Біль глибокий, затягує в небуття. Щоби не поринути в нього, встає з ліжка, іде до вікна. Визирнула у вікно, а під вікном вона – матуся, чекає, свої сили доньці віддає. Із забуття згодом виводить і голос медсестри, яка принесла шоколад від мами. «Ну ж бо, не стогни, а підкріпись». А ось уже стара ненька онуку на руках тримає. А ось і в школу її проводжає. Усе це, немов стріла, пронеслося перед очима жінки.
Усе гаразд, матусю. У кожної матері ключ до щастя – у дитині, кожне дитя родині потрібне, бо кожне плете свій візерунок, прикрашає родинне панно, кожне маля, як та квітка, свій аромат ніжності додає в родинний букет.
– Усе добре, мамо. Усе добре. Дякую. Так мало бути. Життя.
Дві жінки обійнялися, ніби обійнялися дві долі. Жодні важкі спогади не роз’єднають тонкий простір любові між матір’ю та донькою. Коли любиш – життя прекрасне, вільне, неважке.
