Звуки арфи – Частина 2

Нещасний старий

Жив собі колись один старий, що ніколи не був молодим. І тому не навчився жити. А не вміючи жити, не відав, як належить умерти.

Не знав ні надії, ані тривоги; не розумів, як то плакати і як сміятися.

Ні переймався, ні чудувався тим, що діялося на світі.

Збавляв дні, нудьгуючи, – сидів на порозі своєї домівки, втупивши очі в землю. І навіть жодним поглядом не вшанував неба.

Якийсь подорожній, бувало, запитував його про се чи про те. Адже ж було йому так багато літ, що люди гадали, мов би він дуже мудрий, і прагнули відщепнути дещицю від його знання.

– Що ми повинні робити, щоб осягнути щастя? – питали його молоді.

– Щастя – то вигадка дурнів, – відповідав старий.

Приходили люди шляхетної душі, вони прагнули стати корисними для ближніх.

– Що маємо діяти, щоб допомогти братам нашим? – питали вони.

– Хто присвячує себе людям, той божевілець, – відказував старий з недоброю усмішкою.

– Як спрямувати дітей наших на путь добра? – питали батьки й матері.

– Діти – мов ті змії, – була відповідь. – Вони здатні лиш ранити батьків отруйним жалом.

Поети й художники також зверталися до старого, вважаючи його за справжнього мудреця:

– Навчи нас, як виражати почуття, що їх носимо в душі.

– Краще б мовчали, – бурмотів той під ніс.

Мало-помалу гіркота його і злоба стали поширюватися, світ навколо нього перемінився на похмурий закутень, у якому не росли квіти, не співало птаство, де лиш віяв крижаний вітер Песимізму (так і звався отой злобливий старий). Любов, доброта і великодушність, заморожені подувами смертоносного вітру, в’янули і висихали.

Те все не могло подобатися Господу Богу, тож Він постановив якимось чином зарадити лихові.

Підкликав милостивий Бог дитинку і мовив:

– Піди поцілуй он того бідолашного старенького.

Дитя обвило шию старого своїми ніжними пухленькими рученятами й поклало вільготний, дзвінкий цілунок на його пооране зморшками обличчя.

Вперше в житті старий здивувався, ба більше – був приголомшений. Його недовірливі очі зненацька заблищали. Ніхто ж бо ніколи не цілував його.

Так розкрилися йому очі на Божий світ, а по тому, з блаженною усмішкою на вустах, – упокоївся.

Часом і справді достатньо одного-єдиного поцілунку. Одного “люблю тебе”, хай навіть мовленого пошепки. Одного соромливого “дякую”. Одного щирого відгуку. Адже так легко зробити когось щасливим.

Чому ж не робимо?

 zvuky-arfy_10

Скульптура

Жив собі колись у горах один чоловік, якому належала статуя, вирізьблена великим майстром. Та вже віддавна пожбурив її в кут, де лежала вона лицем до підлоги, й зовсім про неї забув.

Аж ось певного дня прибув до тієї місцини житель великого міста.

Був він людиною вельми освіченою та культурною. І, щойно побачивши статую, одразу спитав її власника, чи той, бува, не хоче її продати.

Власник статуї розреготався й відказав:

– Охота вам жартувати, пане, – хто ж захоче купити такий нікчемний, без жодної форми камінь?

– Добре, – відповів городянин, – я дам тобі за нього срібляника.

А горянин і дуже зрадів, і здивувався водночас.

Скульптуру перевезли до міста на спині слона. Відтоді минуло багато днів і ночей, аж ось певного дня горянин вирушив до міста і, йдучи там по вулиці, постеріг перед одним будинком силу-селенну людей.

– Завітайте до нас, – гукав на повен голос вікна будинку якийсь чоловік, – завітайте до нас і ви побачите найславетнішу і найпрекраснішу в світі статую. Всього за два срібляники дістанете змогу насолодитися незрівнянним витвором великого майстра!

І, заплативши два срібляники, горянин зайшов до музею – побачити скульптуру, яку продав за срібляник. (Х. Жибран)

zvuky-arfy_11 

Відпущення гріхів

Один добрий, хоч і слабкий християнин сповідався парохіяльному священикові. А сповідь його завжди нагадувала зіпсовану грамофонну платівку: ті самі провини, а передовсім – той самий поважний гріх.

– Ну, годі! – сказав йому нарешті з досадою парох. – З Богом не жартують. Останній раз я відпускаю тобі цей гріх. Пам’ятай – останній!

Утім, через п’ятнадцять днів чоловік знову приступив до сповіді, аби сповідати той самий гріх. Сповідникові таки урвався терпець:

– Я застерігав, що не дам тобі розрішення. Тільки це може тебе навчити…

Скривджений і осоромлений, мужчина підвівся з колін.

А просто понад сповідальницею висіло на стіні велике гіпсове розп’яття.

Мужчина звів на нього погляд.

І ту ж мить гіпсовий Христос на гіпсовому хресті ворухнувся, здійняв руку і вчинив знак розрішення: “Відпускаю тобі провину твою…”

Кожна людина зв’язана з Богом певною ниткою.

Коли вчиняємо гріх, ця нитка уривається. Та коли вболіваємо над нашою провиною, Бог зав’язує на тій нитці вузлик і, отже, вона стає коротшою.

“Кажу вам, що так на небесах більше буде радости за одного грішника, що кається, ніж за дев’яносто дев’ять праведників, які не потребують покаяння” (Лк. 15:7).

zvuky-arfy_12 

Страшний суд

Звікувавши просте і погідне життя, упокоїлася одна жінка. І зразу ж опинилася в довгій та впорядкованій процесії осіб, котрі поволі пересувалися до престолу небесного Судії. Дійшовши до середини черги, вона почала уважно прислухатися до кожного слова, сказаного Богом.

Чула, як Бог мовив до когось:

– Ти, що врятував Мене, коли трапився нещасний випадок на дорозі, завівши Мене до лікарні, – вступи до Мого Раю.

Згодом повів комусь іншому:

– Ти, що без жодного зиску позичив гроші вдові, – вступи, щоб отримати вічну нагороду. І ще:

– Ти, який безкоштовно виконував дуже складні хірургічні операції, допомагаючи Мені дарувати надію багатьом людям, – увійди до Царства Мого.

І так далі.

Скромна жінка не в жарт перелякалася, бо, як не силкувалася, не в змозі була пригадати жодної великої дії, жодного яскравого вчинку в своєму житті. Навіть пропустила свою чергу, щоб мати змогу довше копирсатися в спогадах, проте нічого значущого так і не згадала. До того ж, один усміхнений, але рішучий янгол не дозволив їй пропустити свою чергу знов.

Зі страхом великим, з калатанням у серці постала вона перед Господнім лицем. І вмить її опромінила Божа усмішка.

– Ти, що завше прасувала всі Мої сорочки… – причастися Моєї Радості.

Часто нам, звичайним людям, дуже важко уявити речі надзвичайні.

zvuky-arfy_13 

Ніхто не прийшов

Плачучи ридма, хлопчик прибіг додому. Дідусь обняв його ніжно, тулить і тулить до своїх грудей. Та хлопчик не перестає ридати і схлипувати. Дідусь голубить його, намагаючись заспокоїти.

– Тебе хтось ударив? – питає.

Хлопчик заперечливо хитає головою.

– Забрали в тебе щось?

– Ні, – відповідає хлоп’я, заходячись плачем.

– То що ж тоді сталося? – стурбовано питає дідусь.

Онук шморгає носом і починає розповідати:

– Бавились ми у хованки, я сховався за шафою. Стояв і чекав, але ніхто не приходив… Кінець кінцем я вийшов зі схованки… і побачив, що забаву вже скінчено й усі пішли додому. Ніхто не прийшов мене шукати!

Ридання аж струшували його тільце.

– Розумієш? Ніхто не прийшов шукати мене і знайти!

І почули голос Господа Бога, Який ходив по раю під час прохолоди дня; і сховався Адам і жінка його від лиця Господа Бога між деревами раю.

І покликав Господь Бог Адама і сказав йому: Адаме, де ти?

Він сказав: почув я голос Твій у раю, і злякався, тому що я нагий, і сховався” (Буття 3:8-10).

Цей випадок промовляє до всіх людей протягом віків і віків. Передовсім до людей нашого століття… Де ти є?

Може, й ти сховався. Зі страху, з легкодухості… З лінощів.

Але Бог не припиняє тебе шукати.

***

Одна дитина, прослухавши на уроці релігії притчу про захований скарб, вигукнула:

– Боже, я твій скарб!

І хоч сіль притчі була в іншому, однаково дитина мала рацію.

zvuky-arfy_14s 

Дієта для краси

Жили собі колись в одній країні на Сході дві гожі сестри.

Першу видали заміж за правителя країни, а другу – за купця. Одначе з плином років дружина володаря ставала чимдалі худавішою, виснаженішою та сумнішою.

Її ж сестра, що мешкала з чоловіком-купцем поблизу палацу володаря, день у день гарнішала і гарнішала. Султан викликав купця до палацу і запитав:

– Як ти цього досягаєш?

– Дуже просто. Я годую дружину язиком.

І султан велів, аби мерщій приготували силу-силенну язиків – баранячих, верблюдячих, а також канаркових – як основу чудо-дієти для своєї дружини. Але дієта не зарадила. Жінка все більше марніла й занепадала духом. Тоді розлючений правитель наказав учинити заміну. Султаншу відіслати до купця, а сестра її стала новою дружиною володаря.

Але, ставши султаншею, купчиха швидко втратила при дворі свою вроду. Тоді як сестра її, замешкавши в оселі купця, незабаром відновила свою красу і привабливість.

Секрет? Щоднини купець та його дружина розмовляли, оповідаючи різні історії, і разом співали.

Ми всі повинні добре усвідомити, що любов починається з родини.

День у день стає чимдалі очевиднішим, що за нашої доби найгостріші життєві драми започатковуються саме в родині. Все більше бракує нам часу на те, щоб дивитися одне одному у вічі, здоровити одне одного, ділитися радістю, а ще більше, аби жертвувати нашим дітям те, чого вони найдужче від нас потребують, віддавати те, чого сподівається чоловік од дружини, а дружина від чоловіка.

І так день у день чимдалі менше ми належимо нашим родинам, а наше спілкування стає все обмеженішим.  (Мати Тереза з Калькутти)

zvuky-arfy_15 

Проповідь святого Франциска

Одного дня святий Франциск, виходячи з обителі, зустрів брата Джінепро. То був вельми простий, добрий чоловік, і святий Франциск дуже любив його.

Тож, зустрівши, звернувся до нього з проханням:

– Брате Джінепро, ходи-но зі мною, будемо проповідувати.

– Отче мій, – відповів брат, – ти ж бо знаєш: я не досить освічений. Чи ж можу я промовляти до людей?

Але святий Франциск стояв на своєму, і брат Джінепро кінець-кінцем погодився. Ходили вони по цілому місту, молячись у відлюдних місцинках за всіх, хто працював у майстернях і садах. Усміхалися до дітей, передусім до найбідніших. Перекидалися кількома словами з людьми похилого віку. Торкалися недужих. Одній жінці допомогли нести чималенький глек, наповнений водою.

І коли вже кілька разів сходили все місто, святий Франциск мовив:

– Брате Джінепро, час вертатися до обителі

– А як же проповідь?

– Ми вже виголосили її… Так, виголосили, – з усмішкою відповів святий.

Твоя найкраща проповідь – ти сам, твоє життя.

zvuky-arfy_16 

Пощо лякаєтесь?

Жила собі на світі дуже щаслива родина, що мала на околиці міста невеличку домівку. Але котроїсь ночі в кухні домівки спалахнула страшна пожежа.

Коли полум’я огорнуло хатину, батьки разом із дітьми вибігли на двір. І враз побачили в жасі, що серед діток бракує наймолодшого, хлопчика трьох років. Тієї хвилини, як родина вибігала з домівки, він злякався тріскучого полум’я і чорного задушливого диму й сховався на горищі.

Що робити? Батько і мати в розпачі дивилися одне одному у вічі, дві сестрички стали голосно кричати і плакати. Кинутись у розвогнену хатину було геть неможливо, а пожежники запізнювалися…

Зненацька угледіли, як відчинилося слухове віконце, і в отворі показалася голівка сина.

– Тату! Тату! – загукав хлопчик.

Батько підскочив до полум’я чи не впритул і викрикнув:

– Стрибай додолу!

Хлопчик не бачив нічого, крім густого чорного диму й вогняних омахів. Але, почувши батьків голос, прокричав:

– Татусю, я тебе не бачу…

– Таж я тебе бачу, цього досить. Стрибай додолу! – гукнув батько.

Хлоп’я стрибнуло в чорне провалля, і за мить опинилося цілим і неушкодженим у міцних обіймах батька. Той, либонь, підхопив його ще в повітрі…

Саме такої віри чекає від нас наш Небесний Отець…

zvuky-arfy_17 

Бог сотворив батька

Коли милостивий Бог заходився творити батька, то спершу виготовив манекен – доволі високий і кремезний. Але один із янголів, що саме знаходився поблизу, мовив:

– Татуню, а що то за батько? Якщо дітей створив такими крихітними, як дірочки в сирі, то навіщо витворюєш такого дебелого батька? Та ж не зможе він грати в шашки, поки не стане навколішки. Не приголубить дитя на сон грядущий, не згорнувшись клубком, і навіть не поцілує, як не складеться навпіл…

– Твоя правда, – відповів Бог, усміхаючись, – та якщо Я зроблю його меншим, то діти не матимуть на кого дивитися, задерши голову.

І коли згодом ліпив батькові руки, то зробив їх досить великими та дужими.

А янгол нахилився, приглядаючись до творива, і несхвально промовив:

– Татуню, як такими ручищами можна зав’язати дитині бант, застебнути чи розстебнути ґудзика, заплести кіску чи витягти з пальчика скалку?

– І це правда, – з усмішкою відповів Бог, – зате ж долоні достатньо широкі, аби вмістити все, що можна знайти в дитячій кишені, а водночас достатньо малі, аби погладити маля по голівці.

Бог саме взявся ліпити ноги, нечувано довгі та грубі, коли ж янгол не витримав знову:

– Так не годиться! Чи Ти й справді гадаєш, ніби на такі колоди можна вранці схопитися з ліжка, щоб заспокоїти дитину, яка плаче? Чи протиснутись через зграйку дітлахів, не роздушивши принаймні двох із них?

– Не бійся, – усміхнувшись, відказав Бог, – ноги вийдуть на славу. От побачиш: вони не дадуть упасти, коли батько з дитиною бавитимуться в коня і вершника. Крім того, ними виганятимуть мишей із великої хати, а ще хвалитимуться черевиками, завеликими для будь-чиєї ноги.

Бог працював цілу ніч, аби звірити людині-батькові лиш незначну кількість слів, зате обдарував його сильним і таким, що викликає довіру, голосом; дати йому очі, спроможні бачити все і при тім не втрачати спокійно-поблажливого виразу. А насамкінець, по тривалому роздумі, останнім дотиком Бог створив сльози. Після чого звернувся до свого янгола із запитанням:

– Ну як, тепер ти переконався, що батько може любити так само віддано, як і мати? (Ерма Бомбек)

Студентів університету попросили наприкінці тижня виконати “домашнє завдання” – неквапливо і сердечно обняти власного батька.

– Я не можу зробити цього, – запротестував один студент, – мій батько чого доброго помре від переляку.

– А до того ж, – озвався другий, – мій батько і так знає, що я люблю його.

– Отже, завдання не таке вже й важке, – мовив професор. – чом би тобі не виконати його?

А в понеділок усі жваво і з подивом обговорювали несподівані результати досліду.

– Мій батько розплакався! – повідомив один.

– Неймовірно! – вигукнув другий. – мій батько подякував мені.

zvuky-arfy_18

Наступна

Звуки арфи - Частина 3

Караван у пустелі Їхав якось пустелею могутній володар, а вслід за ним тягнувся довгий караван ... Читати далі

Попередня

Звуки арфи - Частина 1

Деморалізація Один майстер із мулярів багато літ працював у великій будівельній компанії. Аж ось отримав ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *