Ми цінуємо любов, гумор, добрі вчинки, та і взагалі все, що приносить людям щастя, і вважаємо, що про такі речі обов’язково треба розповідати. Цього разу ми знайшли 11 чудових (а головне, життєвих) історій, про які неможливо мовчати.
* * *
Розмовляю із сином, 6 років:
– Андрійко, назви прикмети осені.
– Ну, пташки відлітають, листочки з дерев облітають, шини на зимові міняти потрібно.
– А прикмети зими?
– Сніг йде, а шини міняти вже не потрібно.
Я в істериці.
– Ну, а навесні що в нас?
– Пташки прилітають, листочки розпускаються. ШИНИ ЗНОВУ ПОТРІБНО МІНЯТИ!
Мужик росте!
* * *
Мій кіт врятував мені життя. Приймала ванну, він лежав у раковині і дрімав. Коли зрозуміла, що вода остигає, встала і відкрила кран з гарячою водою. Посковзнулася і впала. Опритомніла від того, що хтось мене б’є по обличчю. Виявляється, втратила свідомість і майже вже тонула, а котик сидів на борту, кричав і відчайдушно бив мене передніми лапами, щоб прокинулася.
* * *
Дочці 4 роки, дуже любить, коли гуляємо містом, слухати вуличних музикантів і кидати їм монети. Днями так гуляли і натрапили на барабанщиків: дочка хвилин 20 перед ними танцювала, спустила всю дрібницю. Коли йшли – кожному видала по цукерці. Хлопці були щасливі.
* * *
Поїхала вчитися за 2 тисячі км від батьків. Розмовляю з мамою по телефону, чую на задньому плані дитина якась плаче. Виявилось, тато зображує тюленя, щоб я не сильно сумувала.
* * *
Я абсолютно не люблю його жахливий суп. Але, коли він його готує, я мовчки їм і посміхаюся. Адже одного разу, прийшовши раніше з роботи, я побачила, з якою любов’ю і з яким милим виразом обличчя він вирізував з морквини сердечка. Суп жахливий. Але любов велика.
* * *
Сиділи з подругою в кафе на літньому майданчику після жаркого літнього дня, дув легкий прохолодний вітерець. Пили вино і базікали про життя. Треба відзначити, що подруга в мене дуже симпатична. Тут офіціант приносить їй записку від хлопця через декілька столиків від нас: “Познайомимося? “Так” – посмішка, “ні” – сальто назад”. Ну звідки ж йому було знати, що вона кандидат у майстри спорту з акробатики…
* * *
У 2009 році усиновили дитину з дитячого будинку. Йому було 3,5 роки. Оскільки там не дають багато солодкого, дитина не знала смаку цукерок. І от ми в супермаркеті, і я кажу синові: “Ось тобі кошик – бери що хочеш. Можеш покласти все-все-все. Куплю, що скажеш”. І він вибрав з усього магазину пачку чаю, пачку сушок і “кіндер”. Сказав, що цього йому достатньо.
Досі попросить грошей на кишенькові витрати – купить і несе все додому. Кажу: “Їси сам!” Марно. Каже, треба ділитися.
* * *
На Гелловін умовляли подругу піти з нами в бар. Вона не дуже любить вечірки, і костюм лінь було придумувати. У результаті погодилася. Наділа халат, накрутила бігуді, узяла плюшевого ведмедика і пухнасті тапки. Була зіркою вечірки, зайняла друге місце на конкурсі костюмів, народ з нею охоче фотографувався.
* * *
Поступила у виш, довелося їздити на електричці зі свого міста і на метро. У першу мою поїздку приглянувся молодий чоловік. До метро від електрички буквально наввипередки бігли. Переглядалися постійно. Перший рік він мене завжди обганяв і, підійшовши до платформи метро, завжди дивився, чи встигаю я на потяг. Усе літо займалася бігом, навчила себе робити це швидше. Зима. Не змогла стриматися, вирішила, що пора вже познайомитися. Він вилетів кулею з електрички, я трохи відставала, але піддала, з розгону стягнула з нього шапку і побігла повз метро по вулиці.
Він як заволає: “Шапку віддай, мені холодно, я ж лисий!” Я пустилася в “ха-ха” і, посковзнувшись, впала, розбивши собі носа. Цей дурень теж посковзнувся і впав – зламав руку. От якось так я познайомилася зі своїм чоловіком.
* * *
Мого пса друзі жартома звуть “Тато Терез”. Він не може пройти повз тварин, яким потрібна допомога. Все розпочалося з того, що він втік взимку в яр і вивів звідти чотирьох замерзлих цуценят і їх матусю. Потім почав тягати кошенят. Зараз спеціалізується на смітниках: витягує звідти кошенят, цуценят. Удома всіх вилизує, міг би, напевно, і цицькою годував. А я потім вигодовуй і пристроюй плоди його геройств. І все-таки він молодець, горджуся ним!
* * *
Було мені років 15 або біля того. Мій дід працював конюхом у місцевому колгоспі. Дав він мені якось пізно увечері прокотитися верхи, щоб знав: я з кіньми на “ти”. І от скачу я галопом на улюбленому дідовому жеребцеві, пришпорюю, швидкість – 900 кілограмів м’язів під сідлом. І тут – бац! – кінь встає. Я йому: “Хей, давай!” – ні в яку. Перейшов на крок і все. І в якийсь момент у мене перед переніссям, у світлі далекого сусідського ліхтаря, з’являється перетягнутий через дорогу алюмінієвий кабель. Якби кінь не пригальмував – мені голову б знесло точно. Коли я пригнув голову і ми проїхали це місце, кінь дав “кар’єра” у зворотний бік, і більше я їм не рулював. От так мене тварина врятувала.