Притчі 
– До обласного центру підкинете? – Чоловік вимок до нитки, і вода стікала по його худорлявому обличчі.
– Сідай, – видихнув водій, витиснув педаль зчеплення й піддав газу.
Авто легенько рушило. Віктор Геннадійович нахилився вперед і міцніше стиснув кермо. Двірники ледве встигали очищати скло від потоків води, що вже кілька годин поспіль лилася з неба. Нічого не скажеш: «чудове» продовження «прекрасного» дня. Зранку – сварка з дружиною, потім на роботі аврал (довелося їхати до дідька на болото, аби з партнерами всі питання узгодити), тепер ще цей попутник вимочить переднє сидіння – хоч викручуй. Навіщо було зупинятися? Невже досі не усвідомив, що за добро ніколи не відплатять добром? А вже мав би – п’ятдесят два роки, як-не-як. Ще ця вранішня сварка… Та має рацію Оленка, що тут казати, – зовсім часу він дітям не приділяє. Пізно одружившись, здавалося, не зможе хорошим батьком стати. Та й, думалося, не час пелюшками очепитись. Житимуть із дружиною для себе. А потім, коли Оленка подарувала первістка, а через два роки – ще й доню, – щастю меж не було! Спершу міг для них – трьох – небо прихилити: подарунки, відпочинок у санаторіях, будь-які забаганки. І до ладу все завжди. Дарма подейкували, що, мовляв, молода дружина багато клопотів завдасть. В Оленки стільки терпіння, стільки мудрості – дай, Боже, кожному! Присвятила своє життя йому й дітям. А що тепер змінилося? Нічого. Просто в нього – робота відповідальна, ніяких нервів, ніякого часу не вистачає. У Стасика – вік перехідний. Шкода, що Оленку образив, наговорив їй зайвого.
– …У мене сьогодні день народження, – почулося раптом із правого боку.
– Що? А, вітаю. – Віктор Геннадійович не був налаштований на розмову.
– Ось як доводиться тридцятиріччя зустрічати… – попутник не помічав байдужого тону водія.
– Удома висохнете, вип’єте сто грамів та й нормально зустрінете, – і чітка інтонаційна крапка вкінці, котра не передбачає продовження теми.
– Я в обласну лікарню їду.
– Хтось захворів? – швидше із ввічливості запитав Віктор Геннадійович.
– Син. Завтра операцію робитимуть. Нирки…
– А лікарі що кажуть?
– Або ризик, або смерть.
Водій зиркнув на незнайомця. Той дивився вперед на водяний простір траси. Темне волосся намокло й прилипло до лоба, губи тремтіли від холоду, хоча салон обігрівало тепло пічки.
– Наші хлопчаки одного року народилися – на початку і в кінці, – продовжував попутник, здавалося, зовсім байдужий до того, чи слухає хтось його оповідь. – Часто жартували, що то від великого кохання. Ми з дружиною ще в школі закохалися, за кілька років потому одружилися. Старшенького, Олежку, він зараз у лікарні, дружина народила якраз на мій день народження. Отакий сюрприз приготувала! Ніби все добре було. Життя, як життя. Усякого траплялося. Робота. Її в селі знаєте скільки – на десятьох вистачить. А потім звичайний медогляд… Дружина вже місяць із ним у лікарні. А я туди-сюди їжджу. Отакий у нас із сином вийшов день народження…
– Скільки йому сьогодні?
– Чотири.
Місто зустріло заплаканим кліпанням світлофорів і квапливими перехожими, що перебігали, накриваючись парасолями. Віктор Геннадійович зупинив авто біля невеличкого магазинчика й повернувся звідти з кумедним іграшковим цуценям.
– Візьміть, це для сина.
– Ні, дякую, я не можу.
– Будь ласка, візьміть. Привітайте від мене хлопчика. І… щасти вам. Обом.
Біля прохідної обласної лікарні було мокро й безлюдно. Віктор Геннадійович висадив свого попутника й скерував машину додому. Він знав, що підніметься зараз на третій поверх, відімкне двері знайомої квартири – і біля порога, махаючи хвостом, його зустріне старий лабрадор. З кухні смачно запахне вечерею, і Оленка вийде назустріч, усміхнеться, наче й не було ранкової сварки. І він винувато всміхнеться, ніби хлопчак. Стасик «висітиме» в Інтернеті, донька вже годину розмовлятиме по телефону з подружками… І буде затишно й тепло в цьому маленькому всесвіті, вікна якого омиває чудний січневий дощ, незримо з’єднуючи диханням сльотавого вечора з лікарняною палатою, де незнайомому хворому хлопченяті дарує щастя іграшковий пес.
