Притчі 
…Залишилася позаду хата Карменних, а ми все йдемо удвох, щасливі пережитим вечором і ще чимось таким, про що важко сказати, що нелегко осмислити, але що є тут, разом із нами…
У садку на околиці, старому й занедбаному, не чути вітру, що надокучав щоразу нам, небо вияснилося, мерехтить зорями. Пахне мокрою корою дерев, опалим листям. Радиславині руки в моїх долонях, я обережно й ніжно дихаю на них.
– Мені не холодно, – усміхається вона.
– Знаю… Просто…
І той голос її й зараз бринить у мені. І здається, що то не сонце – то моє серце пройшло крізь густе хмаровиння.
* * *
Стою на сходах перед Будинком культури, зрідка перекидаюся словом-другим із хлопцями, що курять тут, але очі мої пасуть вуличку до Карменних. Чому її так довго нема? Невже вона не знає, не відчуває, як чекаю на неї?
І завмираю серцем, передчуваючи ту хвилину, коли Радислава, перетнувши пожухлий за осінь моріжок перед клубом, підійде сюди.
А її все нема…
Та ось нібито майнула тінь під ліхтарем. Щось кажуть мені хлопці, та хіба я чую?
І справді, незабаром угледів Раду. Поволі виходила з темряви, чимраз ближче ступаючи у світло, що струмувало з вікон Будинку культури й ліхтарів над входом.
Вийшла на тротуарчик, викладений плитками перед сходами, злегка пристукнула одною й другою ногою – збити з чобіт налиплу грязюку.
І в цю хвилину я побачив, що вона… не сама… що поруч із нею йде Микола Ратушняк – кілька днів тому він приїхав у відпустку з війська. Блищали проти світла мокрі солдатські черевики, палахкотіла пряжка на поясі, горіли жовтими вогниками ґудзики на шинелі, на погонах сяяли сержантські лички, а на шапці – кокарда.
Обличчя Миколи теж аж промінилося радістю.
Таким я ще не бачив Ратушняка.
Як вони зайшли до клубу – не пам’ятаю.
Почув тільки, як грюкнули двері на пружині: Микола квапився, не притримав. Ті двері мовби вдарили мені просто в серце.
Не знаю, що б я робив, якби стояв тут сам. Але коло мене купчилися хлопці. Усі вони при з’яві Радислави й Миколи примовкли і так мовчки провели їх поглядами. А може, відповіли «Добрий вечір»? Не знаю.
Через кілька хвилин – таких довгих, нестерпних, де тільки в мене набралось терпіння на них?! – я ввійшов у вестибуль. Не дивився туди, ліворуч від дверей. Але бачив – не знаю як, – що Микола сяє амуніцією біля Радислави.
Я звернув праворуч – там хлопці грали в доміно.
* * *
За вікном знову нудно сіється дощ. Вітер бризкає в шибки дрібними краплями, і вони поволі збігають по склі.
Ще ніколи не було мені так гірко й тужно. Хто тільки вигадав канікули о такій порі? У школі було б веселіше, розрадніше.
Вітер усе насідає на вишеньку під вікном, прогинає гілки, мов заламує руки. По шибках стікають краплини. Мені здається, що то сльози.
Я аж підводжуся, прикладаю долоню до скла. Ні, холодне. А сльози – гарячі.
Чому я пізно так народився? Хоча б на два роки раніше. Тоді все склалося б зовсім по-іншому. Я не був би шістнадцятирічним хлопчаком проти неї – такої дорослої, гарної. А як вона танцює!.. Очей не відірвати. А тоді, того вечора… Микола Ратушняк майже не відходив од неї. Такий сяючий, щасливий.
А я все стовбичив і стовбичив у гурті хлопців. Хотів їй показати, довести: мені все одно, мені байдуже, що ти сьогодні вже забула про мене, про наші вечори, про наш концерт, про нашу пісню! Забула й полетіла на блиск сержантських погонів.
Після танців (фільму того вечора не крутили) я хутчій вискочив із клубу. Проте йти зразу додому – це було над мої сили. Але й стояти при вході…
Із-за кущів бузку мені добре було видно, як вийшли з клубу Радислава й Микола. Вона повільно ступала сходами, на тротуарі озирнулася довкола, ніби когось шукала. Микола терпляче стояв поряд, із тією ж радісною усмішкою на устах.
Потім вони пішли. Так майже кожного разу ходили ми – я і Радислава. Тільки тоді вона не озиралася.
Поволі розійшлися всі. Іван Травко повимикав світло в клубі, побряжчав ключами біля дверей і теж подався додому.
Я ще довго стояв за кущами бузку.
…Дощ безугавно дзьобає і дзьобає шибки. Наче думки, що не дають мені спокою. Не просто думки – справжні видовиська. То я бачу себе в полум’ї пожежі: у всіх на очах (і Ради, звісно, теж) рятую з вогню дитину; то я вступаю у двобій із запеклим бандитом – і перемагаю його; то я під час повені кидаюсь на поміч самій Радиславі («Дідько, чому в нас ніколи не буває повені?»); то раптом усім на подив стаю знаменитим, бо винаходжу («Що б це таке винайти?»)…
Одне слово, хай би що трапилося в моїй уяві – Рада обов’язково має збагнути, який я сміливий, благородний, чесний… І не просто збагнути, а… Але Микола, Микола… Поки я здійсню якийсь подвиг, поки що винайду – він проводжає її до клубу й назад, танцює з нею, сяє кокардою й личками…
Дивна річ, але я чомусь не маю зла на Миколу. Той вечір не розвіяв у моєму серці дитячого захоплення. Мені було тільки гірко, що так перетнулись наші дороги. І його, Миколина, дорога пролягла через мою зненацька, впевнено й навально. Справді, через півроку відслужить, повернеться додому, має гарний фах… І хлопець він хороший – нічого не скажеш. Куди мені до нього братися – школяреві, десятикласнику, молодшому від дівчини – та ще якої дівчини! – майже на два роки?
