Притчі 
Так, місто, в якому ми живемо, унікальне. То й що, що я писала про це тисячу разів? І буду, буду, буду. Ось чому.
Через наші місця завжди, чуєте, завжди проходила дорога із Росії до Європи та навпаки. Торговий та пасажирський шляхи. А також із Росії до Молдови, Румунії, до Чорного моря… Через наше місто проходили всі естафети, марафони, автопробіги та олімпійський вогонь. І всі, хто їде через наші місця, милуються у віконце й захоплюються: слухай, оце так! А нумо затримаюсь тут ненадовго, щось любо мені тут… І це ненадовго розтягується надовго – на віки.
Раніше національність місцевого мешканця можна було визначити за рисами обличчя або звичаями. А зараз – куди… Усе перемішалося, люди з різних країв навчили одне одного хорошого: своїх традицій та звичаїв. Як краще будувати, як куховарити, що співати, як чепуритись, як приймати гостей, навчили гарних манер, відзначати національні свята, а головне – радіти життю. Одне слово, глобалізація на окремо взятій маленькій території, в окремо взятому маленькому містечку.
* * *
Зазначу, що люди в нас, на перший погляд, дещо дивні… Наприклад, дуже люблять працювати. Ніде не люблять, а в нас – ну просто як мурахи, особливо будувати та доводити до пуття. А потім іти увечері з роботи і милуватися тим, що в їхньому будинку вікна більші, огорожа вища за сусідську на п’ять сантиметрів, плиточка на подвір’ї охайніше викладена, дерева ростуть швидше, хоч їх і посаджено в один час, кури, гуси та собаки більш дисципліновані.
Ось ви коли відпустку берете, що робите? Купуєте шльопанці, шорти, купальник, збірку кросвордів. І гайда на моря. А наша людина – що? Вона бере відпустку і, не зволікаючи, негайно купує собі цементу цілу вантажівку або й дві, цегли гору, дошок, колод та інших будматеріалів і споруджує дім. Не вірите? Гаразд.
Ось, припустімо, відпустка, купили все для нового будівництва. Увечері ходять-ходять довкола цього багатства, нетерпляче потирають руки, і душа просто-таки вібрує: «От попрацю-у-ємо! Ну і попрацю-у-ємо! Швидше б уже ранок!»
І, ніде правди діти, нерідко траплялося, що людина зривалася, так, зривалася, не витримувала такої напруги… і починала працювати вночі. Вранці сусіди вставали, а в нього вже опалубка готова під новий будинок, а сам сидить розгублений та зніяковілий. Проте щасливий. Родичі та сусіди йому: «Ну що ж ти, Федю, ти ж обіцяв, що ми до тебе попрацювати прийдемо, ну ти ж обіцяв! У нас же вдома зовсім роботи не залишилося! Як ти міг?!» Ображаються, заздрять… Шукають, де б іще попрацювати, доки відпустка…
Та нарешті вибудовують палац, хороми, така краса неймовірна, дворик плиточкою, квіти всюди, леви з кільцями в носах на воротях. А самі всією родиною оселяються в крихітному флігельку поряд із будинком, причаїлись і чекають, визираючи регулярно у вікно – чи не йдуть до них гості. А тільки-но гості на подвір’я, вони свій новий дім навстіж – нате! Заходьте! Милуйтеся! Будьте як удома! Ось яка краса в нас!
Згодом їм набридає, і ніяк нової відпустки дочекатися не можуть, щоб іще один будинок побудувати або нову криницю викопати, або басейн…
І так у нас все. А національність, точніше корені, можна визначити, лише коли напиваються. Ось тоді десь на світанку можна почути пісні різними мовами, бабусині та дідусеві протяжні й тужливі пісні…
А імена в нас! А прізвища! Музика, просто музика: Роберт Аіоані… Аміна Аіерині… Марк Подурару… Дохлий Роман… Що? Прізвище таке, Дохлий Роман Васильович, завідувач клубу… Що вас дивує? «Аіерині» вас не дивує, а «Дохлий Роман Васильович, завідувач клубу» дивує. А ось пара молодят – Марин і Романа. Нічого я не плутаю! Він – Марин. Вона – Романа. Авжеж, роблять, що хочуть. Є навіть Річард і Джон. Джоник Шишерак. А тато його Флоріан. Флорій… Джон Флоріанович Шишерак. Га? Як? Просто райдуга зі звуків, водограй, вітер весняний!
Якось у горах… Жінка з хати визирнула, пишна, у коралях, вишиванці й боса, на міцних ногах. Розкішна. І потужним голосом заволала:
– Річарде! Анжеліко! Ходіть вареники їсти!
А Річард з Анжелікою їй:
– Заре! – ну, «зараз» тобто.
Це лемки.
А кілька років тому взагалі родина турків неподалік оселилася. Хороші заповзятливі люди, лаваш вірменський печуть, хачапурі грузинські, палянички узбецькі, круасани французькі, прибалтійський хліб із родзинками. Цікавилися, чи не знає хто технологію випікання маци…
Влилися до нашої культури дуже швидко, друзів надбали, випивати навчилися… Затійники…
Телефонує один із них нам додому, говорить так вигадливо, з викрутасами:
– Здрастуй у віках, Маріанно-ханум, світло очей твого чоловіка, вельмишановного Аркадія Кузьмича, нехай продовжаться дні його за те добро, що він нам вчинив, коли здобув для нас секрет випічки молдавського калача!
– Маріанно-джаним, а син твій, Данило-бей, вдома є-е-е? Це Адам дзвонить, скажи, дзвонить, щоб запитати щось важливе, але не чіпляйся з розпитуваннями, не для твоїх дурних вух, жінко…
Адам означає по-турецьки «людина».
* * *
Так… Чудернацьке, загадкове місце… Тепла й щедра земля стільки красивих і талановитих людей світові подарувала. А скільки знаменитостей відвідало ці місця, залишивши в нашій історії свій слід…
* * *
Ну ось, наприклад, дороги…
– Король Румунії Фердинанд із династії Гогенцоллернів-Зігмарінгенів зі своїм онуком кронпринцом Михаєм об’їжджав задвірки свого королівства. І тут карета колесом – хруп! – і застрягла у велетенській непросихаючій калюжі, – з непідробними гордощами згадують наші старожили. – І тоді його величність наказав прокласти тут у нас хороші рівні дороги. З рівненької бруківки. Тож хороші дороги в нас – це завдяки румунським королям.
