Притчі 
Земний свій шлях здолавши наполовину й обернувши погляд у минуле, я нарешті збагнула, що надія зустріти справжнього повноцінного лицаря, надія, котра з року в рік то підіймалася з попелу, то слабшала, врешті-решт офіційно заявила, що вона вмиває руки.
Я особисто лицарів бачила тільки в кіно. І там вони повсякчас билися, змагалися та воювали. А такий, щоб не бився та не воював, тобто геть не бійцівський лицар, трапився мені лише раз – у канадському мультику. І як на те, лицар той виявився якийсь некондиційний: маленький, негарний і лихий. Ще й сокира в нього стриміла з голови. Він зовсім не займався своїми прямими лицарськими обов’язками – не бився за вітчизну, не волочився за дамою серця, не шукав келих Грааля. Він просто вештався світом без діла, плів інтриги і робив усілякі дурниці. Із сокирою в голові. І не помічав узагалі тієї сокири. Звик, напевне.
Я ось іноді думаю: чому деякі чоловіки в нас такі лихі, заздрісні та невиховані? Може, причина цього – якраз оті невидимі для неозброєного ока сокири, що стримлять із їхніх голів? Сокири, до яких вони звикли…
* * *
Якось я зустрілася з подругами. А вони мені: мовляв, чого ти сумуєш, чого в печалі, ну просто як ота…
А я їм:
– О-о-о, нічого ви не розумієте, – кажу їм, – це я поки що сумую. А потім як зберу всі сили, та як повішу носа, та як затужу. І вже решту життя лишень журитимусь і журитимусь. А все тому, що хоч я вже й перевалила через серйозний віковий рубіж, лицаря в нашому краї нема й нема.
– Ну і нема, то й що, чи варто через таке побиватися, сумувати, тужити, а тим паче журитися, – заспокоювала мене добра моя подруга Надя.
– І вішати носа… – додала добра моя подруга Іра.
– Ну ось поглянь, – почала розповідати Надя. – Був у мене Антонов. Так? Двері до приміщення переді мною відчиняв? Відчиняв. Навіть коли мені не треба було туди. Під ліктик тримав? Тримав. Квіти оберемками? Дарував. Бився навіть через мене. Лицар, чи не так? Так.
А якось ми гуляли, і він свій піджак накинув мені на плечі. І тут нараз я-а-ак затрясеться все навколо. Адже в нас сейсмічно небезпечна зона. Ні, ну уявіть: пізній тихий прохолодний вечір. Ми гуляємо компанією. Сіли на лавку в парку. Навколо ліхтарі, світло крізь листя дражниться, грається… – ох, ця Надя – поет! – І тут усе навколо як почне ходити ходуном! Мостик через річку підстрибує, дерева налякано тріпотять, і лавка під нами як поїхала!.. А найстрашніше – ліхтарі раптом згасли і, немов п’яні, почали хитатися. Землетрус. І хтось із наших, найбільш кмітливий, крикнув: «Біжімо! На стадіон. Там нема електродротів, там нічого згори не впаде». І всі, як по команді, схопилися й побігли. І мій Антонов, уяви, також схопився і побіг. Без мене… Схопився, авжеж. Тільки спочатку схопив свій піджак з моїх плечей і вже тоді побіг. А ви кажете…
– Хто каже? – їй відповідає Іра на це все. – А я ось заміж було вже зібралася. Уже й фата, і їдальню співробітників поштамту орендували для весільної вечері, й торти з двома лебедями з безе, і холодець іще, і голубці… І він забіг до мене в гості костюм свій показати. Просто так прийшов. Родіон мій. І я йому каву, собі каву. А до кави – увага, дівчата, – два глазурованих сирки. Два. Тобто ви зрозуміли, еге ж? Йому каву, собі каву і два сирки в шоколадній глазурі. То він спокійно обидва розпакував й обидва з’їв. Навіть очей не підводячи. Так по-дитячому, зосереджено: «Ням-ням-ням. Цям-цям-цям». А потім підвів погляд і питає: «Що?» І я йому кажу: «Все, Родіоне Чеглинський, весілля не буде». Нічого йому не пояснила. Нічого нікому не пояснила. Але весілля скасувала негайно… Щоправда, – зітхнула Іра, добра моя подруга, – я за нього все одно заміж вийшла. Адже все вже було готове – і лебеді на торті, і голубці… Але я з того часу глазуровані сирки бачити не можу.
* * *
Послухала я своїх дівчат і кажу:
– А нумо поїдемо, дівчата, до Хотина, га? Там саме Битва націй міжнародна. Хоч подивимось, які вони бувають, лицарі. Туди, – розповідаю я подругам своїм, Ірі та Наді, – в старовинну фортецю, – понаїдуть звитяжні воїни з різних лицарських орденів Європи зі своїми вірними зброєносцями, а також усілякі сюзерени з васалами, вільні крамарі, музиканти, чародії, шахраї, фальшивомонетники і легендарні розбійники, що зневажили лицарські ідеали. Гадаю, не погребують візитом до середньовічного Хотина, – продовжую я барвисто і натхненно змальовувати дівчатам перспективи, – і понурі піхотинці – погани невірні, й суворі підступні сарацини – іспанські маври, і турецькі списоносці, й мамелюцькі кавалеристи-пустельники з гострими сокирами, а також інші приземкуваті, кривоногі, зиркаючі розкосими дикими очима з-під кошлатих самошитих грубих ковпаків, друзі степів.
– Ну гаразд, умовила!
І ми поїхали.
Ох, яка ж там була краса! Лукаві рум’яні єзуїтські монахи з тонзурами на маківках юрмилися біля таверни, тримаючи величезні гальби чи то з пивом, чи з елем. Несамовито приповідала, ридала та співала гайта, іспанська волинка. Загорнутий у лахміття, під мостиком скавулів жебрак з глиняним горщиком, наполовину заповненим грошима різних кольорів та номіналу. Смиренні мовчазні зброєносці – юні світлолиці хлопчики – готували арбалети, піки та гігантські мечі до наступного лицарського турніру. Прогулювалися дівчата в справжніх середньовічних шатах, очіпках та м’яких, ручної роботи, чобітках. Або босоніж. На дерев’яних лавицях порозсідалася знать в оксамитових камзолах та сукнях. По обидва боки древньої, викладеної каменем дороги, що веде до центрального фортечного замку, розташувалися жонглювальники вогнем, ремісники, мисливці з бойовими криводзьобими соколами на жорстких своїх шкіряних рукавицях, менестрелі – виконавці млосних балад про кохання і тугу за батьківщиною. І головне – фортецею просто так, вільно і безборонно, ходили, стояли або сиділи верхи на розкішних породистих конях сонцесяйні лицарі найрізноманітніших сортів, видів та образів. У сяючих на сонці обладунках вони репрезентували увесь спектр лицарських орденів зі своїми прапорами, піками, штандартами та гербами.
У мене аж дух перехопило, і я потягла подруг якомога ближче до ристалища.
Вершники на всім скаку кидали піки по мішенях, стріляли з арбалетів і рубали велетенськими мечами капустяні голови, та так спритно, що верхні шати весняних парникових капуст, які віддавали на славу переможців турніру свої юні душі, летіли в глядачів, повисали зеленим зів’ялим лахміттям на огорожі.
І тут якийсь шотландський лицар не втримав коня свого, що на мокрій траві послизнувся. Вивернувшись, помчав кінь туди, де ми стояли. І хоч була огорожа високою та неприступною, для коня вона виявилася лиш прикрою легкою перешкодою. І всі розбіглись, а я, вчепившись у перекладину руками, дивилася, цілком зачарована, як зухвало, радісно та норовливо, з хрипінням, рухаючись боком, вириваючи копитами дернину, граючи м’язами, косячи вишневим оком, невідворотно насувається на мене неминуче. І бачила я вже заголовки в Інтернеті: «Затоптана конем шотландського лицаря ордену Чортополоху».
В останню мить вершнику вдалося розвернути і зупинити коня – а радше, так воно й було ним замислено. Він підняв забрало, привстав у стременах, підвів десницю свою у важкій кованій рукавиці привітально, а відтак простягнув її до мого плеча. Я кивнула на знак згоди і зняла з шиї свій улюблений шарф, яскравий летючий шарф ручного розпису. Надбіг хлопчик і пов’язав його на лицарський штандарт.
Лицар іще раз вклонився і знову скерував свого коня до місця поєдинку.
– Високоповажний Роберт Лермант, п’ятий герцог Дандар, кавалер ордену Чортополоху, – урочисто оголосив глашатай, – проти… (тут голос глашатая зміцнів) проти! Чорного! Лицаря!
У мрії моєї виростали крила: з Чорним лицарем, вершником без штандарта й інших геральдичних знаків, готувався битися мій лицар. Мій особистий, власний лицар. Герцог Дандар. І готувався до борні під яскравими квітами мого шовкового шарфа.
Публіка аплодувала і свистіла. Дівчата верещали від захвату і кидали лицарям букети.
А я чомусь раптом зажурилася і пішла до виходу. По-перше, щоб не бачити, коли раптом Чорний лицар виб’є із сідла мого Лерманта, що б’ється во славу мене, обраної Дами Серця. А по-друге – і це ще страшніше, – якщо раптом мій лицар, святкуючи перемогу, піде в таверну. І мене запросить, звичайно. Авжеж. І там візьме, наприклад, і… з’їсть обидва шоколадних сирки. Обидва. І свій. І мені призначений. Ням-ням-ням. Цям-цям-цям.
* * *
Музиканти грали джигу, тоненька дівчинка у ветхій сукні з ослабленою на грудях шнурівкою, що відкривала легку батистову сорочку, закотила очі в екстазі і несамовито била в барабан.
Біля входу до фортеці, поряд із великою декоративною діжкою, розморений сонцем, дрімав дідусь, перебраний на козака. На діжці готичним шрифтом було нашкрябано:
