Часом досить промінчика – Частина 1

Льодові брили

Були собі колись дві льодові брили. Вони виросли за час довгої зими в гроті, який посеред лісу утворили пеньки, каміння та кущі.

Лежали брили одна навпроти одної, демонструючи взаємну байдужість. В їх стосунках панував холод. Інколи «добридень» або «добривечір». Не більше. Не вдавалося їм «розтопити кригу». Думали одна про одну: «Могла б зробити бодай один крок назустріч». Проте льодовики не можуть мандрувати. І тому нічого не відбувалося, а кожна із брил щораз більше замикалася в собі.

У гроті мешкав борсук. Якось він сказав:

– Шкода, що ви нікуди не виходите. Прецінь така чудова сонячна днина!

Брили лише похмуро затріскотіли у відповідь. Вони-бо від народження відали, що сонце для них – найбільша загроза.

Але враз сталося диво, бо одна із брил спитала:

– А як виглядає сонце?

– Воно дивовижне … Воно – життя … – відповів борсук, трішки зніяковівши.

– Чи можеш зробити шпаринку в склепінні цієї нори? Я хочу побачити сонце… – попрохала брила.

Борсукові не треба було повторювати двічі. Він зробив дірку в склепінні корінняччя – і до гроту проник теплий золотистий промінчик.

Минуло кілька місяців. Якось у полудень, коли сонечко розігріло повітря, одна із брил відчула, що трохи розтопилася. З неї побігла прозора цівочка. Брила почувалася якось інакше, вона вже була не така, як раніше. Друга брила зробила таке саме відкриття. День за днем із льодових брил до виходу із гроту жваво струменіли два потічки. За гротом вони злилися докупи, утворивши чисте мов сльоза озерце, в якому відбивалося небо.

Льодові брили ще відчували холод, але відкрили, що їм притаманна крихкість, самотність, туга і сумнів. Вони також здали собі справу, що в них подібна будова і… що потребують одна одної.

Прилетіли два щиглики і жайворонок, напитися водички. Над озерцем дзижчали ґедзі, а білочка з пишним хвостиком викупалася в ньому.

У водній гладіні відбилися дві льодові брили, кожна з яких відкрила, що має серце.

Часом досить одного сонячного промінчика. Одного лагідного слова. Одного вітання. Однієї ласки. Так мало треба, аби зробити щасливим тих, які перебувають поруч із нами. То чому ми цього не зробимо?

Відвідини

Щодня в полуденну пору один хлопчина переступав поріг церкви, а за кілька хвилин відходив.

Він носив картату сорочку і подерті джинси – як і всі його ровесники. У руках тримав паперову торбинку з булками на обід. Священик дещо недовірливо спитав його, для чого сюди приходить. Відомо ж бо, що в теперішніх часах не бракує людей, які не завагаються обікрасти й церкву.

– Я проходжу, щоб помолитися, – відповів хлопчина.

– Помолитися … Хіба можна так швидко молитися?

– Ох … щодня пополудні я переступаю поріг церкви і кажу: «Ісусе, я прийшов». І тоді відходжу. Це коротенька молитва, але я певний, що Він мене чує.

Через кілька днів по цій розмові на його роботі стався нещасний випадок. Хлопчину привезли до шпиталю з багатьма переломами.

Його помістили в палаті, де вже були інші хворі. З появою хлопця змінилося все відділення. Через кілька днів його палата перетворилась на місце зустрічей з цілого коридору. Молоді і старі підходили до його ліжка, а він для кожного знаходив підбадьорливу усмішку і щире слово розради.

Прийшов його провідати і священик. Разом із медичною сестрою він зайшов до палати і зупинився біля його ліжка.

– Мені сказали, що ти весь зранений, але, попри все, ще підтримуєш інших. Як тобі це вдається?

– Це завдяки Тому, Хто відвідує мене пополудні.

Медсестра перебила:

– Пополудні до палати ніхто не заходив.

– Ні, Він з’являється сюди кожного дня, стає при дверях і каже: «Дмитре, це я, Ісус», – і відходить.

Коли ми не чуємо відповіді на наші молитви, то це тому, що насправді її не сподіваємося.

Нагадування

– Бог є в нашому серці. Він каже нам, що ми маємо бути добрими, – написала одна дівчинка в зошиті на уроці недільної школи.

Вчителька спитала:

– А якщо ти Його не слухаєш?

Дівчинка, широко відкривши очі, відповіла:

– Але Він увесь час це повторює.

Наполегливо, всупереч усьому, Бог постійно нам це нагадує.

 

Дві насінини

Восени в родючому ґрунті одна побіч одної лежали дві насінини. Перша насінина сказала:

– Я хочу рости! Хочу сягнути глибоко в землю корінням, хочу випустити на поверхню молоденькі пагінці. Хочу розвивати ніжні бруньки – немов прапорці, що звіщають прихід весни… Хочу відчути сонячне тепло і благодать ранкової роси на своїх пелюстках!

І так вона й розвивалася.

Друга насінина сказала:

– Що за доля мене спіткала! Я боюся. Коли коріння проникне в землю – що знайду в підземному мороці? Коли пробиватимусь крізь твердий шар землі догори – пораню свої ніжні пагінці… Відкрию бруньки – а якийсь слимачисько підбереться до них і з’їсть. Розкрию пуп’янки – а якась дитина вирве мене зі землі. Ні, ліпше зачекати, коли буде безпечніше.

І чекала.

На початку весни курка порпалися в землі в пошуках поживи, знайшла насінину і з’їла.

Дзиґар з маятником

Один учений мав у своїй робітні великий дзиґар. Дзиґар вибивав години врочисто, повільно і дуже голосно.

– Це Вам не заважає? – спитав студент.

– Ні, – відповів учений, – бо я весь час ставлю собі питання, що зробив за годину, яка оце минула.

А що зробив за минулу годину ти?

Вогонь

Однієї холодної зимової ночі шестеро людей опинились на безлюдному острові. Кожен тримав у руках шматок дерева. На тому клаптику землі, загубленому в Північному морі, зовсім не було дерев. Посередині поволі догоряло вогнище – бракувало дров.

Мороз ставав щораз дошкульніший.

Найближче до вогнища стояла жінка. В якусь мить поблиск вогню вихопив із темряви обличчя темношкірого іммігранта. Жінка побачила його, і ще міцніше стиснула в руці свій шматок дерева. «Чому я маю вкидати у вогонь своє поліно, – думала вона, – щоб обігрівати бездомного ледаря, який прийшов відібрати в мене хліб і працю?»

Чоловік, який стояв побіч неї, помітив іншого, що не належав до його партії. «Змарнувати цінний шматок дерева для політичного супротивника? – міряв ненависним поглядом свого опонента. – Ніколи й нізащо!»

Третій був одягнений доволі нужденно і весь час кутався в брудну маринарку, намагаючись сховати поліно. Його ж сусід явно виглядав на багача. «Чому я мушу витрачати свої дрова на лінивого багатія?»

Думки багача увесь час оберталися навколо його статків, які складали два будинки, чотири авта і великий рахунок у банку. Батарейка його стільникового телефону розряджена. «Треба за будь-яку ціну зберегти свій цурпалок. Не пускати ж його в хід заради цих лінюхів і невдах».

У слабкому світлі майже згаслого вогнища темношкіре обличчя іммігранта викривалось у мстивій гримасі. Він з усіх сил стискав у руці дерев’яний уламок. Йому було добре відомо, що всі ці білі його погорджують. «Нізащо не вкину своїх дрів до купи приску, – злосливо зиркаючи, вирішив він. – Настав час розплати!»

Останнім членом цієї сумної компанії був чоловік скупий і недовірливий. Він ніколи нічого не починав, якщо це не приносило йому користі. Давати тільки тому, хто щось дає – така була його засада. «Їм доведеться дорого заплатити за цей шмат дерева», – думав він.

Усіх їх знайшли замерзлими, з дерев’яними цурпалками в застиглих руках.

Вони загинули не через морозяну погоду, а через внутрішнє обмерзання.

Може, у твоїй родині, у твоїй спільноті тліє вогонь, що ось-ось згасне? Що ти зробиш зі шматком дерева у своїй руці?

Гарний день

Цей день почався погано, і виглядало, що скінчиться ще гірше. Автобус, як завжди, був переповнений. Мене штовхали зусібіч і це не додавало радості. Раптом я почула голос, що долинав з передньої частини автобуса:

– А правда, гарний день?

Через тисняву мені не було видно чоловіка, який це мовив, а він вів далі: описував весняний пейзаж, звертав увагу пасажирів на церкву попереду, на парк, на цвинтар, на вояцькі казарми. Невдовзі всі пасажири вже визирали через автобусні віконці. Його захоплення мало таку силу, що я вперше за цілий день посміхнулася.

Автобус доїхав до моєї зупинки. Із труднощами пробираючись до виходу, я побачила нашого «провідника». Це був чоловік доволі огрядний, з чорною бородою, у темних окулярах. Він тримав перед собою палицю… Чоловік був незрячий.

Я вийшла з автобуса і раптом моє напруження, моя знервованість зникли. Бог у Своїй доброті послав незрячого, який допоміг мені прозріти. Для мене стало очевидним: попри те, що інколи справи йдуть погано, що все здається сумним і темним, – світ, усе-таки, чудовий.

Наспівуючи, я бігла по сходах до свого помешкання, бо не могла дочекатися хвилини, аби привітати свого чоловіка словами:

– Гарний нині день, правда?

А який для тебе сьогоднішній день?

Скорпіон

Один монах сидів на березі річечки, заглибившись у роздуми. Коли відкрив очі, то помітив скорпіона, який упав у воду і відчайдушно борсався, намагаючись зі всіх сил втриматися на поверхні і врятуватися.

Сповнений співчуття, монах занурив руку у воду, зловив скорпіона і випустив його на берег. Скорпіон у відповідь несподівано обернувся і боляче вжалив свого добродія.

Монах повернувся до своїх роздумів, але коли невдовзі розплющив очі, то побачив, що скорпіон знову звалився у воду. Витягнув його й удруге, але і на цей раз скорпіон укусив свого рятівника, та так, що той аж скрикнув із болю. І втретє сталося так само. У монаха від болю на очі навернулися сльози.

Селянин, що спостерігав за цим, вигукнув:

– Чого ти вперто помагаєш цьому нікчемному створінню, яке, замість подяки, завдає тобі страждання?

– Ми обидва підкоряємось голосу нашої природи, – відповів монах. – Скорпіон створений, аби жалити, а я – щоб виявляти милосердя.

А ти? Для чого створений ти?

Подяка

Один учитель сказав учням намалювати те, за що вони хотіли б подякувати Богові. Виховник гадав, що в цих дітей – вихідців із бідних родин – насправді не так багато причин відчувати вдячність. Він був переконаний, що всі радше намалюють купи солодощів, столи, що вгинаються від наїдків.

Малюнок, який подав йому Михайлик, вразив виховника: на ньому хлопчина зобразив руку.

Але чия це рука?

Клас зацікавився тим зображенням.

– Для мене це рука Бога, Який дає нам хліб насущний, – висловилася одна дитина.

– Це рука селянина. Він годує курей, – сказала інша. Поки діти ще малювали, вчитель нахилився над партою Михайлика і спитав його, чия то рука.

– Це Ваша рука, – прошепотів хлопчина.

І тоді вчитель пригадав, як щовечора брав Михайлика за руку, бо він був найменшенький і проводжав до виходу. Вчитель так само обходився і з іншими дітьми але для Михайлика це мало справді велике значення.

Чи ти колись замислювався, яку велику силу можуть мати твої руки?

Наступна

Часом досить промінчика – Частина 2

Мур У суворій кам’янистій пустелі жили два пустельника. Вони займали два поблизьких гроти, один навпроти ... Читати далі

Попередня

Це знає тільки вітер – Частина 3

Бамбук В одному прекрасному саду ріс дивовижний бамбук. Власник маєтку любив його найбільше з усіх ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *