Притчі Ріка і пустеля
Ріка, біжучи до моря, по дорозі наткнулася на пустелю і – зупинилася. Перед нею-бо були лише скелі, всіяні гострими шпичками і глибокими печерами, та піщані дюни, що зливалися з видноколом.
«Така моя доля. Я не зможу здолати пустелю. Пісок поглине мої води і я загину. Не допливу до моря. Усе даремно», – бідкалася ріка.
Поволі її води стали мутніти, а відтак почала перетворюватися на багно і життя в ній завмирало.
Та ось до жалів річки прислухався вітер і вирішив урятувати її.
– Дозволь нехай сонце тебе зігріє, а тоді станеш парою і піднімешся до неба. Про решту я вже подбаю сам, – сказав він.
Ріка злякалася ще більше.
– Я створена для того, щоб плинути поміж двома берегами, спокійно і неспішно. Не моє призначення – мандрувати в повітрі.
Вітер відповів:
– Не бійся. Коли перемінишся в пару і піднесешся до неба, станеш хмарою. Я проведу тебе над пустелею, а тоді ти впадеш на землю і знову попливеш рікою, а там добіжиш і до моря.
Та ріка надто боялася і пустеля її поглинула.
Багато людей забули, що існує лише один спосіб побороти несподівані пустелі почуттів та підступну посуху, які зупиняють плин буття.
Це життя духовне. Треба дати себе перемінити Сонцю, яким є Бог, і дозволити, щоб Вітер Духа переніс нас. Це ризик, на який небагато зважуються.
Рахунок
Одного вечора, коли мати готувала вечерю, одинадцятилітній син прийшов до кухні з карткою в руці.
З офіційним виглядом дитина подала картку мамі. Мати витерла об запуску руки і прочитала:
- Очищення стежки від бур’янів – 10 гривень;
- прибирання кімнати – 5 гривень;
- купування молока – 5 гривень;
- догляд за сестричкою (3 вечори) – 30 гривень;
- отримання відмінних оцінок (із двох предметів) – 10 гривень;
- викидання сміття щовечора – 20 гривень;
- разом – 80 гривень.
Мати зворушено подивилась синові у вічі. Її пам’ять перебирала спомини. Мати взяла ручку і на зворотному боці картки написала:
- За те, що носила тебе під серцем 9 місяців – 0 гривень;
- за ночі, проведені коло твого ліжка, коли ти хворів – 0 гривень;
- за хвилини, коли потішала тебе в смутку – 0 гривень;
- за те, що витирала твої сльози, коли ти плакав – 0 гривень;
- за те, що всього тебе навчала день за днем – 0 гривень;
- за всі сніданки, обіди, вечері, полуденки і канапки до школи – 0 гривень;
- за все, що даю тобі щоднини – 0 гривень;
- разом – 0 гривень.
Мати скінчила писати й посміхаючись віддала картку синові. Той прочитав написане і на його очах виступили дві великі сльозини.
Хлопець обернув картку і написав на своєму рахунку: «Оплачено». Потому кинувся мамі на шию і розцілував.
Коли в особистих чи родинних взаєминах доходить до рахунків, усе закінчується. Любов – або безкорислива, або її немає.
Приклад
Якось пустельник спостерігав у лісі за яструбом. Птах ніс до свого гнізда шмат м’яса. Він розділив його на багато маленьких кусників і став годувати ними, крім своїх пташенят, ще й поранене вороненя.
Пустельник спершу вельми здивувався, що яструб виявляє турботу про мале вороненятко, а далі подумав: «Бог подав мені знак. Прецінь навіть поранене вороненя Він не залишив напризволяще, а навчив хижого птаха піклуватися про нещасне створіння, що належить до іншого виду, бо про нього нікому подбати в цілому світі. Це мабуть, значить, що Бог дає кожному створінню те, чого воно потребує. А ми так клопочемося про себе! Що ж, мушу перестати турбуватися! Бог показав мені, що треба робити. Не журитимусь більше про те, щоб добути поживу! Бог не залишає жодного зі своїх дітей, не залишить і мене!»
Як сказав – так і зробив: сів у лісі під деревом і лише молився. Залишався там три дні і три ночі, без ріски в роті. Врешті пустельник так знесилів, що не годен був і руки догори піднести.
Від знемоги заснув. Уві сні йому явився янгол.
Янгол зиркнув на нього невдоволено і сказав:
– Тобі і справді було дано знак, але для того, щоб ти брав приклад із яструба!
І тоді Ісус спитав: «Отже, кого з тих трьох вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників? Він сказав: того, який змилосердився над ним. Тоді Ісус сказав йому: іди і ти роби так само» (Лк. 10:36,37).
Дуже легко-бо опиняємося посеред тих, які мають щось отримати. Ісус каже, що ми повинні давати.
Малюнок
Хлопчик щось малював.
Вчитель сказав:
– Цікавий малюнок. Кого ти зобразив на ньому?
– Це – Бог.
– Але ж ніхто не знає, який є Бог.
– Коли я закінчу малюнок, то знатимуть усі.
Невдовзі по народженні братика, маленька Сахі попросила батьків залишити її саму із немовлям. Дорослі занепокоїлися, бо знали, що чотирилітні діти частенько заздрять молодшим, а тому боялися, щоб Сахі бува не вдарила чи не штовхнула маля. Батьки сказали дівчинці: «Ні».
Проте Сахі не виявляла жодних ревнощів. Вона ставилась до братика напрочуд сердечно, а її прохання залишитись із ним наодинці ставали щораз наполегливіші. Врешті батьки погодилися.
Втішена, Сахі пішла до кімнати, де лежав братик, і зачинила за собою двері, залишивши, однак, маленьку щілину. Отож зацікавлені батьки могли бачити й чути, що там діється. Вони спостерігали, як маленька Сахі спокійно підійшла притулившись до нього щокою і вимовила:
– Дитинко, розкажи мені про Бога. Бо я вже стала Його забувати. (Дан Мілман)
Діти знають, який є Бог, але приходять у світ, який чинить усе, аби чимскоріш про Нього забули.
Морські зірки
На морі лютувала страшна буря. Сильні пориви холодного вітру, здавалося, прошивали воду і вона підносилася догори велетенськими хвилями, що падали на пляж, немов удари ковальського молота. І кожна хвиля на десятки метрів викидала раків, молюсків та інших морських мешканців. Здавалося, немовби морське дно проорювали гігантські сталеві лемеші.
Та ось буря стихла – так само раптово, як почалася. Море заспокоїлося і повернулося до звичайного стану. Однак пляж тепер суціль укривало болото, в якому звивалися тисячі морських зірок, викинених із води. І було їх стільки, що берег здавався рожевим.
Це явище привернуло увагу багатьох людей з цілого узбережжя. Приїхали навіть знімальні групи, аби сфільмувати незвичну картину.
Морські зірки вже майже не рухались. Вони вмирали.
Серед юрми люду, тримаючись за батькову руку, стояв один хлопчина. Сумними очима він вдивлявся в маленьких зірочок. Усі на них дивилися, але нічого не робили.
Раптом дитина відпустила руку батька, зняла черевики і шкарпетки і кинулася на берег. Хлопчина нахилився, підібрав маленькими рученятами три зірки, побіг до води, випустив їх, швидко повернувся назад і знову зробив так само.
З-за цементової балюстради з’явився якийсь чоловік і вигукнув:
– Що ти робиш, дитино?
– Повертаю до води морських зірочок. Бо на березі вони всі загинуть, – відповів хлопчик.
– Але тут тисячі морських зірочок! Ти не зможеш порятувати їх усіх! Їх надто багато! – продовжував чоловік. – І така сама картина на тисячах інших пляжів уздовж узбережжя! Ти не зможеш нічого змінити!
Хлопчина нахилився, щоб підняти ще одну зірку, і, вкидаючи її до води, вимовив:
– А проте я змінив, для оцієї зірочки!
Чоловік якусь хвилю мовчав, а потому нахилився, роззувся, зняв шкарпетки і рушив на берег. Він узявся збирати зірочок і відносити їх до моря. Далі до них приєдналися ще дві дівчини. Тепер уже четверо людей рятувало морських зірочок. За кілька хвилин їх стало п’ятдесят, потому сто, двісті, тисяча осіб допомагали морським зіркам.
І так було врятовано всіх зірок.
Щоб перемінити світ, досить аби хтось один, навіть малий, здобувся на відвагу почати.
Кольорові крейдочки
Ніхто не пам’ятав, коли той чоловік з’явився в місті. Здавалося, що був там завжди – на тротуарі вельми залюдненої вулиці, де розмістилося багацько крамниць, ресторанів, кінотеатрів, де увечері любили прогулюватися міщани, де призначали побачення закохані.
Він сидів на колінах на тротуарі і кольоровими крейдочками вимальовував ангелів, дивовижні крайобрази, по вінця залиті сонцем, усміхнених дітей, розквітлі квіти і – мрії про свободу.
З часом мешканці міста звикли до того чоловіка. Хтось кидав йому на рисунок якусь монету, а хтось затримувався і розмовляв із ним.
Вони розповідали йому про свої клопоти і сподівання, про дітей – як найменших, котрі ще хочуть спати з батьками, так і найстарших, які не знають, куди податися вчитися, бо важко передбачити майбутнє…
Чоловік слухав. Він уважно все вислуховував, але говорив мало. Та одного дня став збирати свої речі, готуючись піти звідти.
Усі зібралися навколо нього і дивилися. Дивилися і чекали.
– Залиш нам щось на пам’ять.
Чоловік показав їм порожні руки. Що міг би зоставити?
Та люди оточили його і чекали.
Тоді чоловік витягнув зі своєї торби кольорові крейдочки. Ті самі, якими малював ангелів, квіти і сни. Він розділив ті крейди поміж людьми – шматок кольорового стержня для кожного. А потому, не сказавши і слова, пішов.
Що люди зробили з тими кольоровими крейдочками?
Хтось оправив їх у рамку, хтось відніс до музею сучасного мистецтва, хтось запхав до шухляди. А більшість про них просто забули.
Прийшов Чоловік і залишив тобі можливість розмалювати світ. Що ти зробив зі своїми кольоровими крейдочками?
Що нас відділяє від смерті
Один мудрець сів на корабель, аби переплисти море. На середині шляху раптом налетіла страшна буря. Височезні хвилі кидали корабель з одного боку в другий, наче галузку. Усіх опанував страх: хтось молився, хтось поривався кричати, а ще хтось кинув у море весь свій пожиток. Лише мудрець був незворушний.
Нарешті буря стихла. Поволі на обличчя подорожніх повернувся рум’янець. Частина з них звернулася до мудреця з питанням:
– Невже тобі ніколи не буває страшно? Хіба ти не розумів, що між нами і смертю пролягала лише дерев’яна дощечка?
– Звичайно, розумів. Однак впродовж життя я не раз пересвідчувався, що межа буває й тонша.
Що віддаляє нас від смерті? Чи справді така тонка межа між смертю і життям?
* * *
В останніх роках отцю Боско було важко ходити. Ті, котрі бачили, як він прошкує через подвір’я, частенько питали його: «Куди Ви ідете, отче Боско?»
Відповідь була та сама: «До неба».
Усі ми могли б так казати на кожному кроці нашого життя: «Іду до Тебе, Господи!»
Восьмий день
Наступного дня Господь знову споглядав на те, що створив. Треба було дещо поправити.
На березі ріки лежали чудові камінці: сірі, зелені, плямисті. А під землею каміння було стиснене і пригнічене. Бог порухав те підземне каміняччя – й у земній товщі з’явилися діаманти і смарагди. Мільйони дорогоцінних скарбів, схованих у глибинах.
Господь глянув на квіти – одні гарніші за інші. «А проте чогось їм таки бракує», – подумав Творець і торкнувся їх легким подихом. У квітів з’явився запах.
На долоню Господа сіла сумна сіренька пташина. Бог щось їй промугикав і соловейко заходив виводити трелі.
Потому Бог щось прошепотів небу і воно зарум’яніло з радості. Так постав захід сонця.
Що прошепотів Господь людині, аби вона стала людиною? Тоді, того далекого ранку, Він пошепки вимовив короткі слова: «Люблю тебе».
Старі скрипки
На торгах розпорядник підняв догори скрипки. Були вони подряпані, понищені, а струни порозтягувалися й обвисли. Торговиць вважав, не варто марнувати час на старі скрипки, а проте показав їх усім, посміхаючись.
– Скільки за них дасте? Почнемо від … ста тисяч лір.
– Сто п’ять! – обізвався якийсь голос. Потім сто десять.
– Сто п’ятнадцять! – вигукнув інший.
Потім сто двадцять.
– Сто двадцять тисяч – раз, сто двадцять тисяч – два, сто двадцять тисяч…
Тут якийсь сивоголовий чоловік із кінця зали піднявся зі свого місця і підійшов ближче. Чоловік узяв до рук смичок. Хустинкою витер стареньку скрипку, наладнав розтягнені струни, енергійно торкнув їх – і залунала дивовижна чиста мелодія, подібна на ангельські співи.
Коли він перестав грати, торговець спокійним низьким тоном спитав:
– Скільки хто пропонує за стару скрипку? – І підняв її разом зі смичком. – Мільйон! А хто два мільйони? Два мільйони! А хто дає три? Три мільйони – раз, три мільйони – два, три мільйони – три! Продано! – проказав торговець.
Люди стали аплодувати. Хтось спитав:
– Що так змінило вартість скрипки?
– Дотик майстра, – пролунала відповідь.
Усі ми – наче старі інструменти, запилюжені, понищені. Але можемо зіграти божественну мелодію. Досить лише одного дотику Майстра.
