Жив колись цар. Добрий цар, який дуже любив своїх підданих і був з ними ласкавий. Крім того, йому дуже хотілося, щоб їх життя стало кращим. Він часто роздумував про те, яке б благодіяння підданим зробити. Але ніяк не міг придумати таке, щоб разом ощасливити всіх. Тому він нічого доброго і не робив – боявся, що когось ощасливить, а інші на нього образяться і назвуть злим. Так і помер цар, не придумавши, як ощасливити всіх. Після смерті про нього майже не згадували. Ну, і жив добрий цар, але ж нікого він своїм життям не ощасливив…
І жив у тому ж царстві селянин – не жебрак, та і не багатий, не злий, та і не ангельського характеру. Але своїм сусідам він завжди допомагав у міру сил. Чим міг, тим і допомагав. Помер цей селянин в один день з царем. Сусіди його і до цього дня добрим словом згадують. Виявилося, що за своє життя він дуже багатьом допоміг. Не ощасливив, але допоміг.
«Бо як тіло без духу мертве, так і віра без діл мертва». (Послання св. ап. Якова 2:26)