Притчі 
Квітка, яка щойно розпустилася, ніжно прихилила голівку до росточка, що, пустивши від неї пагінець, устиг прорости корінням у землю. Вона захищала його від сильного вітру і дощу, від надто палючого сонця. І лише коли той добре укріпився, ледь відхилилася, аби дати можливість росточку самому справлятися із життєвими випробуваннями. Квітка знала, що в нього швидко з’являться зелені листочки і проклюнеться пуп’янок, а далі розпуститься такий же цвіт, як і в неї, а, може, ще й кращий. І раділа.
Те все бачила інша квітка, що збиралася відцвітати, і невдоволено супилася. Врешті мовила:
– Ото така мені дяка! Хіба не я захищала тебе від негоди, коли ти ще була малим ростком? І хіба не мала би ти нині захищати мене, коли я не така вже міцна, як раніше? Ти ж дбаєш про молодий росточок, який ще нічого для тебе не зробив, а про мене й забула!
На те молодша відповіла:
– Дбаю і про тебе! Хіба у вітер ми не збираємося разом з іншими квітками докупи, аби він не так сильно нами розхитував? І хіба не вирівнюємося, витягуючись угору, до ніжного сонця, щоби кожного освітили його промені? Та найголовніше – захистити найменших, які щойно розквітатимуть! Я це роблю тому, що підкоряюся Часові, як і ти йому підкорялася. Його веління – найважливіше, бо він дбає про всіх загалом, нікого не пропускаючи. І вкладає в нас усю свою любов. І коли постаріємо, про нас дбатиме насамперед він. Не можна замикатися одне на одному, бо тоді Час зупиниться, не маючи через нас продовження. Це і буде нашою смертю. Він сам вибирає, кому маємо віддавати дану нам його любов.
Старша квітка опустила голову і задумалася над тим, для чого живе. І чим довше вона думала, тим більше Час відкривав їй свою істину. Зрозуміла вона, що земне буяння, яке відійшло від квітки, насолоджуючись радістю і красою, покрокує світом у нових ростках, що пустили від неї пагони. А плоди її життя, визрівши зернятком, також увійдуть у землю, опущені туди незбагненно таємничою рукою Людини. І Час їх знову пробудить до життя ще буйнішого і ще квітучішого. А душа квітки, вислизнувши з висохлої билинки, зіллється зі спільною душею усіх квітів її виду і привнесе в цю спільну душу своє особисте знання, якого набралася за життя на землі. І там буятиме новими відчуттями, наповнюючись великим земним досвідом усієї квіткової родини.
«Я не помру, – подумала квітка, – а лише зміню свою форму, щоби передати плід свого життя Тому, хто керує усім світом». І вона, радіючи, глянула на молодий пуп’янок, який уже розплющував своє око до неба.
