Притчі 
Щойно отримавши диплом журналіста, я вирішив здійснити свій великий проект…
– Заходь, – сказав мені Бог. – Отже, ти хочеш взяти в Мене інтерв’ю?
– Ну… – відповів я, – якщо маєш час…
Бог усміхнувся в бороду і сказав:
– Мій час називається вічністю, і його вистачить на все. Які запитання ти хотів би Мені поставити?
– Жодного, яке було б новим або важким для Тебе… Що Тебе найбільше дивує в людях?
Бог відповів:
– Те, що їм набридає бути дітьми, що вони прагнуть якнайшвидше вирости, а потім зітхають, бо хотіли б знову стати дітьми. Що вони спочатку марнують здоров’я, аби заробити грошей, а потім витрачають гроші, щоб повернути здоров’я. Що, тривожачись про майбутнє, вони нехтують теперішнім моментом і не живуть ні тепер, ні в майбутньому. Те, що вони живуть так, ніби ніколи не збирались помирати, а вмирають, ніби ніколи й не жили (і я подумав: «Господи, я ж живу так само…»).
Очі Його наповнились слізьми, голос перехопило від хвилювання, Він замовк. Його руки міцно стиснули мої, і якийсь час ми сиділи мовчки.
Після тривалої мовчанки, щоб відновити розмову, я спитав:
– Дозволиш мені поставити Тобі ще одне запитання?
Він відповів не словами, а лише лагідним поглядом.
– Як Батько, про що б Ти в цей момент попросив Своїх дітей?
– Щоб вони зрозуміли, що не можуть зробити так, аби хтось їх любив. Єдине, що вони можуть зробити, – це дозволити себе любити.
- Щоб вони зрозуміли, що на побудову довіри потрібні роки, а зруйнувати її можна за секунди.
- Щоб вони зрозуміли, що найцінніше – не те, що вони мають у своєму житті, а ті, кого вони мають у житті.
- Щоб вони зрозуміли, що не слід порівнювати себе з іншими, бо завжди буде хтось кращий або гірший від них.
- Щоб вони зрозуміли, що «багатий» – це не той, хто більше має, а той, хто менше потребує.
- Щоб вони зрозуміли, що повинні контролювати свої вчинки, інакше їхні вчинки контролюватимуть їх.
- Щоб вони зрозуміли, що достатньо декілька секунд, аби завдати глибоких ран людям, яких ми любимо, і що потрібно багато років, аби ці рани зцілити.
- Щоб вони зрозуміли, що прощати можна навчитися тільки завдяки постійній практиці.
- Щоб вони зрозуміли, що є люди, які їх дуже люблять, але просто не знають, як це показати.
- Щоб вони зрозуміли, що за гроші можна купити все, крім щастя.
- Щоб вони зрозуміли, що деколи мають право бути прикрими, однак це не дає їм права псувати життя тим, хто їх оточує.
- Щоб вони зрозуміли, що великі мрії потребують не великих крил, а шасі для того, аби приземлитися.
- Щоб вони зрозуміли, що справжніх друзів є мало, і той, хто зустрів хоч одного, вже знайшов справжній скарб.
- Щоб вони зрозуміли, що іноді не достатньо, аби тобі пробачали інші, деколи необхідно прощати самому собі.
- Щоб вони зрозуміли, що вони є господарями того, про що мовчать, і рабами того, що кажуть.
- Щоб вони зрозуміли, що правдиве щастя – не досягати поставлених цілей, а навчитися бути щасливим з того, що маєш.
- Щоб вони зрозуміли, що щастя – це не питання випадку, а продукт їхніх рішень. Вони вирішують, чи бути їм щасливими завдяки тому, що мають, чи вмирати від заздрости і жалю за тим, що їм бракує.
- Щоб вони зрозуміли, що дві людини можуть дивитися на одну й ту ж річ і бачити зовсім різне.
- Щоб вони зрозуміли, що, незважаючи на наслідки, той, хто чесний сам із собою, доходить в житті далеко.
- Щоб вони зрозуміли, що навіть тоді, коли вони думають, що їм немає більше що віддати, коли друг приходить до них поплакати, вони все ж таки знаходять силу, аби перемогти його страждання.
- Щоб вони зрозуміли, що, тримаючи силою біля себе коханих людей, насправді відштовхують їх ще більше, а відпускаючи їх, притягають їх до себе якомога ближче.
- Щоб вони зрозуміли, що слово «любов» хоч і може мати багато різних значень, воно втрачає свою цінність, якщо ним зловживати.
- Щоб вони зрозуміли, що любити і бути закоханим – це не синоніми, а антоніми, бути закоханим означає вимагати всього, а любити означає віддавати все.
- Щоб вони зрозуміли, що ніколи не зроблять нічого настільки великого, аби Я любив їх більше, або нічого настільки поганого, аби Я любив їх менше. Я люблю їх просто так, незважаючи на їхню поведінку.
- Щоб вони зрозуміли, що найбільша відстань, яка може бути між Мною і ними – це відстань простої молитви.
І так, у глибокому єднанні, взявшись за руки, ми сиділи мовчки.
Невідомий Автор
СЛОН
Коли я був маленьким, мені дуже подобався цирк, а найбільше – цирк з участю тварин.
Особливо мою увагу, як і увагу інших дітей, (мені розповідали про це пізніше) привертав слон.
Під час виступу величезна тварина демонструвала свою надзвичайну вагу, величину і силу, але після його виступу, аж до чергового повернення на сцену, слон був прив’язаний тільки одним ланцюгом, яким приковував одну з його ніг до невеличкого кілка, вбитого в землю.
Цей кілок – невеличкий брусок дерева, запханий у землю на декілька сантиметрів. І хоча ланцюг був товстим і масивним, мені видавалось очевидним, що ця тварина, яка здатна своєю силою вирвати з корінням дерево, могла б без зусиль витягти кілок і втекти.
Загадка була очевидною:
– Тоді що ж його тримає? Чому він не втікає?
Коли мені було п’ять-шість років, я все ще вірив у мудрість дорослих. Я спитав в якогось вчителя, чи батька, чи ще в когось про таємницю слона. І хтось із них мені пояснив, що слона приручили.
Тоді я поставив логічне запитання:
– Якщо його приручили, то… навіщо його приковують ланцюгом?
Не пам’ятаю, щоб хтось мені відповів на це.
З часом я забув ту загадку про слона і кілок… і згадував про неї тільки тоді, коли зустрічався з іншими, хто також ставив собі колись те ж саме запитання.
Декілька років тому я дивом зустрів людину, достатньо мудру, щоб знайти відповідь на це запитання:
– Слон не втікає з цирку через те, що його від дитинства прив’язували до такого кілка.
Я заплющив очі і побачив маленьке новонароджене слоненя, прив’язане до кілка. Впевнений, що тоді слоненя штовхало, тягнуло і обливалось потом, намагаючись звільнитись. Але, попри всі зусилля, не змогло цього зробити.
Кілок був справді надто міцним для нього. Я б заклався, що воно, виснажене, заснуло, а наступного дня знову спробувало, а потім знову і знову…
Аж до того дня, до того жахливого дня у своєму житті, коли тварина прийняла своє безсилля і змирилася з долею.
Цей велетенський сильний слон не втікає, тому що ВВАЖАЄ, ЩО НЕ МОЖЕ!
У ньому ще живе спогад про його безсилля, про те безсилля, яке він відчував, тільки-но народившись. І найгірше, що він ніколи знову не задумувався над своїми силами.
Ніколи, ніколи він не став випробовувати свою силу ще раз…
Невідомий Автор
| Кожен із нас чимось схожий на цього слона: ми йдемо по життю, прив’язані до сотень стовбців, які обмежують нашу свободу.
Ми віримо в безліч речей, які ми «не можемо» зробити лише тому, що якось одного разу спробували і не подужали, або ж нам хтось сказав, що ми не подужаємо. Ми закарбували у своїх спогадах: «Не можу… Не можу і ніколи не зможу». Ми виросли з цим переконанням, яке самі собі нав’язали, і вже не намагаємося повторити спробу. Єдиний спосіб знати, чи ми щось можемо, це – пробувати, знову вкладаючи в зусилля УСЕ СВОЄ СЕРЦЕ. |
ГУСЕНИЧКА
Маленька гусеничка мандрувала одного дня в напрямку сонця. Біля дороги вона зустріла коника-стрибунця.
– Куди ти прямуєш? – спитав він.
Не припиняючи ходи, гусениця відповіла:
– Вчора мені приснився сон: ніби з вершини великої гори я бачу всю долину. Мені дуже сподобалось те, що побачила уві сні, і я вирішила здійснити це наяву.
Здивований коник сказав, коли його подруга віддалялась:
– Ти, напевно, збожеволіла, як ти зможеш туди дійти? Ти ж проста гусениця! Для тебе й камінь буде наче гора, маленька калюжка – наче море, а будь-який стовбур – непереборною перешкодою.
Але гусениця вже була далеко і не слухала його.
Її крихітні ніжки не переставали рухатися. Раптом почувся голос жука:
– Куди це ти так квапишся?
Обливаючись потом, захекана гусеничка відповіла йому:
– Мені приснився сон, і я хочу його здійснити. Я піднімусь на цю гору і звідти дивитимусь на весь наш світ.
Жук не міг втриматись від сміху і сказав, регочучи:
– Навіть я, маючи такі великі лапки, не спробував би такої амбіційної справи.
І він залишився там, впавши від сміху на землю, а гусениця продовжила свій шлях, вона пройшла вперед уже на декілька сантиметрів. Так само відмовляли нашу приятельку від її наміру павук, кріт, жаба і квітка.
– Тобі ніколи це не вдасться! – говорили їй, та якийсь внутрішній мотиватор змушував її продовжувати мандрівку. Виснажена, безсила, мало не вмираючи, вона вирішила зупинитися, перепочити і збудувати собі прихисток, щоб переночувати.
– Тут мені буде краще, – це було останнє, що вона сказала, перш ніж померти.
Усі створіння долини днями ходили дивитися на її рештки. Ось найбожевільніша тварина усього краю.
Вона збудувала собі могилку – пам’ятник безглуздю. Прихисток був твердою оболонкою, гідною того, хто помер, бажаючи здійснити нездійсненну мрію.
Одного ранку, коли сонце світило якось по-особливому, усі тваринки зібралися навколо того, що стало застереженням для усіх сміливців. Та раптом оніміли від подиву.
Ота тверда шкаралупа почала розтріскуватись, і вони із здивуванням побачили очі і вусики, які аж ніяк не могли належати гусениці, яку вважали мертвою.
Поволі, наче даючи їм час отямитися від здивування, зі шкаралупки стали пробиватись прекрасні різнобарвні, кольору веселки, крильця неймовірного створіння, яке з’явилось перед їхніми очима: ЦЕ БУВ ПРЕКРАСНИЙ МЕТЕЛИК
Ніхто не мав що сказати, тепер усі знали, що він зробить:
– Він полетить до великої гори і здійснить свою мрію – мрію, заради якої жив, заради якої помер і знову повернувся до життя.
Виходить, усі помилялись.
Невідомий Автор
| Ми народилися, щоб здійснити свою мрію.
Живімо ж для неї, намагаймося її досягти, вкладаймо в неї усе життя, і якщо ми усвідомлюємо, що не можемо цього зробити, можливо, нам просто потрібно зробити перепочинок на нашому шляху і здійснити радикальні зміни в нашому житті, і тоді, в іншому образі, з іншими можливостями і з новою силою, яку дає нам життя, ми свого доб’ємось. УСПІХ У ЖИТТІ ВИМІРЮЄТЬСЯ НЕ ТИМ, ЧОГО ТИ ДОСЯГ, А КІЛЬКІСТЮ ПЕРЕШКОД, ЯКІ ТОБІ ДОВЕЛОСЬ ПОДОЛАТИ НА СВОЄМУ ШЛЯХУ… |
