Притчі Слухай
Одного юнака, якого приятель запросив на своє весілля, здивувало, як багато осіб вітало молодят.
Зауважив, що гості й родичі молодих вітали одне одного механічно, навіть не слухаючи сказане.
Став у чергу, а коли опинився перед одним із родичів, мовив спокійно, з усмішкою:
– Нині померла моя дружина.
У відповідь почув:
– Дуже вам дякую!
Повторив те саме іншому родичу, а той відповів йому:
– Щиро дякую!
Нарешті сказав те саме молодятам.
Цього разу відповідь була такою:
– Дякуємо! Тепер твоя черга, друже!
Давній біблійний вислів справджується нині поміж людьми: «Мають очі, та не бачать, мають вуха, та не чують».
Треба жити так, як підказує наша природа: уста можуть закриватися, але вуха – ніколи!
Чому кричимо?
Одного разу вчитель спитав своїх учнів:
– Чому розгнівані люди кричать?
– Кричать, бо втрачають терпіння, – відповів один з учнів.
– Але чому кричать до тих, хто поруч? – знову спитав учитель.
– Кричать, бо хочуть, щоб їх почули, – пролунала відповідь.
Учитель спитав:
– Отож, неможливо спокійно розмовляти?
Було чимало інших відповідей, але жодна не задовольнила вчителя.
Тоді він сказав:
– Знаєте, чому розгнівана людина кричить на інших? Отже, коли двоє сваряться, їхні серця дуже віддаляються одне від одного. Щоби здолати ту віддаль, треба кричати – тоді тебе почують. Що більше люди розгнівані, то голосніше змушені кричати, щоб почути одне одного. А що буває, коли двоє закохані? Вони не кричать, а шепочуть. Чому? Бо їхні серця дуже близько. Віддаль між ними така маленька, що їхні серця розмовляють пошепки. А коли любов дуже сильна, не потрібен навіть шепіт – достатньо лише погляду. Їхні серця дуже добре розуміють одне одного. Так буває, коли двоє людей закохані.
Наостанку вчитель додав:
– Якщо сперечаєтесь, не дозволяйте вашим серцям віддалятися, не кажіть слів, які б іще більше їх віддалили. Віддаль може стати такою великою, що серця вже ніколи не знайдуть зворотної дороги.
Є надійний спосіб, за допомогою якого можна припинити сварку: сваріться, міцно обіймаючись!
Небо за бали
Одна добра християнка опинилась перед дверима до Неба. Була стривожена. Святий Петро ласкаво прийняв її, але мовив: «Щоби ввійти до Раю, треба набрати сто балів».
Жінка почала перелічувати: «Я була вірною дружиною ціле життя. Намагалась виховати по-християнськи своїх дітей. Не вповні вдалося це мені, але я зробила все, що змогла. Упродовж 22 років викладала в недільній школі. Працювала на користь місії, допомагала благодійній організації. Завжди намагалась добре ставитись до всіх, з ким мала справу – особливо до священика і моїх сусідів…».
Коли зупинилась, що перевести подих, святий Петро сказав їй: «Маєш два з половиною бали».
Для жінки це було тяжким ударом.
Тоді знову взялася перелічувати: «Опікувалась своїми старими батьками, пробачала сестрі, яка сварилась зі мною за спадщину. Ніколи не пропустила недільну Службу Божу, за винятком днів, коли народжувала дітей. Щодня молилася…».
Святий Петро сказав їй: «Маєш три бали».
Жінка впала у відчай. Як зможе набрати 100 потрібних балів? Перелічила вже найважливіше. Важко буде знайти ще щось. Плачучи, тремтячим голосом сказала: Якщо так, то можу лише покладатися на Боже милосердя!»
«Оце сто балів!» – вигукнув святий Петро.
«Благослови, душе моя, Господа
і не забувай усіх добродійств Його…
Бо як високо небо над землею,
так утвердив Господь милість Свою
над тими, що бояться Його…
Як отець милує дітей,
так милує Господь тих,
що бояться Його.
Бо Він знає сутність нашу, пам’ятає,
що ми – порох землі…» (Пс. 102(103)).
Ангел
Авраам був дуже старий. Одного вечора, коли заходило сонце, сидів перед наметом, радів прохолодою і раптом удалині в тремтінні повітря побачив Ангела, котрий наближався до нього.
Авраам вже недобачав, але відразу здогадався, що Ангел, котрий ішов до нього, був Ангелом Смерті.
– Господь з тобою, Аврааме, – мовив Ангел.
Авраам похмуро спитав його:
– Ангеле Смерті, чи можливо, аби приятель бажав смерті приятелеві?
Ангел усміхнувся:
– А чи можливо, щоб той, хто любить, не хотів би з’єднатися з тим, кого любить?
Авраам відповів:
– Ангеле Смерті, забери мене з собою!
Коли я народився, люди були щасливими та усміхалися.
Лише я плакав.
Коли я помер, люди були сумними і плакали.
Лише я був щасливий та усміхався!
Ярмарок диявола
Одного разу диявол влаштував ярмарок, щоб продати свою зброю та найвишукані інструменти для спокушання людей.
У продовж багатьох днів його підлеглі встановлювали павільйони та освітлення, стелили доріжки й килими, влаштовуючи якнайспокусливішу демонстрацію сучасних диявольських винаходів. Було організовано виставку, що стосувалася всіх категорій гріха, особливо семи головних: розкішну марноту, щоб посилювала гординю, скупість, непоміркованість, гнів, розпусту, заздрість, лінивство.
Окрім експонатів, приготували стоси каталогів, відео і т.д. Звичайно ж, були спокусливі дияволиці. Ціни зі спеціальною знижкою було добре видно, як на будь-яких важливих торгах.
У великому гарному павільйоні було таємниче місце. Там лежав маленький позолочений ключ на оксамитовій подушечці. Це була єдина річ, що мала замість звичного цінника картку з написом: «Не продається».
Один із відвідувачів, показуючи золоту кредитку, хотів неодмінно довідатися, від чого цей ключ, і кричав, що готовий заплатити за нього будь-яку ціну. Наполягав так, що покликали директора. Довелося довго чекати, аж прийшов диявол, якому передував запах сірки. Із фальшивою ввічливістю сказав вельми зацікавленому чоловікові, що ключ цей надзвичайний, а радше, безцінний. Дияволу він був дуже потрібен. Бо за його допомогою міг зайти в кожну людську душу: світську, священичу, чернечу, а також у душу єпископа та кардинала. Незалежно від ступеня віри, святості, віку, цей чарівний ключ завжди діє.
Чоловік був такий наполегливий, що врешті-решт диявол, попри свою хитрість, розкрив таємницю, сказавши тихо: «Цей ключ – розчарування!»
Розчарована людина мучить і ненавидить не лише себе, а й інших, бо зранена. Розчарування є протилежністю вірі. «Якщо Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31).
Дуже просто
Один чоловік не міг спати, бо діймав його якийсь жах. Щойно лягав, здавалося йому, що якесь страховисько ворушилося під ліжком. Просиджував ніч, прислухаючись, паралізований страхом.
Лікар спробував промовити до його здорового глузду. Приписав сильне снодійне. Проте жах не полишав чоловіка.
«Нині вночі якесь чудовисько, спрагле крові, ховалося під моїм ліжком!»
Відомий професор порадив йому курс голкотерапії та коштовне гомеопатичне лікування.
Усе марно. Муки не припинялися.
Привели його до відомого психоаналітика, який призначив 20 сеансів найефективнішого гіпнозу.
Почалося лікування.
Після двох візитів пацієнт більше не прийшов до психоаналітика.
Що трапилось? Чи можливо, щоб допомогли лише два сеанси?
Професор відшукав пацієнта і спитав про здоров’я.
Чоловік спокійно відповів: «Одного вечора, коли муки стали нестерпними, я розповів про це священикові. Вислухавши мене, він порадив відпиляти ніжки ліжка, тоді матрац лежатиме на підлозі. Я так вчинив і повернув собі сон і спокій».
Одна старенька згорблена жінка, спираючись на ціпок, ввійшла, кульгаючи, у кабінет лікаря. Через 5 хвилин вийшла швидким кроком і випростана.
Юнак, який сидів у приймальні, запитав здивовано: «Що зробив лікар? Результат дивовижний!»
Жінка відповіла: «Дав мені довший ціпок».
Усе просто!
Цариця
Коли помер цар, молодий принц, дещо непокоячись, готувався зайняти його місце. Мудрий старий вихователь сказав юнакові: «Тобі потрібна допомога. Перш ніж вступити на престол, обери собі майбутню дружину, але вважай: це має бути дівчина, котрій можеш повністю довіряти. Запроси всіх дівчат, які прагнуть стати царицею. Я поясню тобі, як знайти гідну».
Наймолодша з посудомийок на царській кухні була таємно закохана в принца. Вирішила теж згодитися.
«Знаю, що ніколи не виберуть мене, але це буде єдина нагода опинитися поруч із принцом, принаймні на мить, і від цього буду щасливою», – подумала вона.
У призначений час усі найвродливіші дівчата в чудових сукнях і найкоштовніших прикрасах прибули до палацу.
У присутності всього двору принц повідомив їм, у чому полягатиме змагання: «Кожній з вас дам по одній насінині. Та, котра виплекає з неї найкращу квітку за шість місяців, стане царицею».
Дочекавшись свої черги, дівчина-посудомийка взяла насінину, маленьке темне зернятко, віднесла його додому, загорнувши в хустинку.
Поклала його в горщик, наповнений вологою землею. Не була вправним садівником, але доглядала свою рослинку дуже старанно і з великою любов’ю. Щоранку з тривогою вдивлялась у темну землю, з котрої мала з’явитися квітка.
Минуло шість місяців, але в її горщику нічого не виросло.
Настав вирішальний день. Прийшовши до палацу зі своїм горщиком, в якому була лише земля, побачила, що всі інші дівчата досягли чудових результатів. Принц розглядав усі горщики дуже уважно. Підійшов до кожної. Квіти були чудові. Глянув також на посудомийку, яка боялась підвести очі і мало не ховала свій горщик без квітів.
Оглянувши всі горщики принц став посередині та оголосив результат конкурсу: «Новою царицею, моєю дружиною, буде ось ця дівчина!»
У тиші було чути удари сердець. Не вагаючись, принц узяв за руку молоденьку посудомийку.
Потім пояснив причину такого вибору.
«Лише ця дівчина виростила квітку чесноти і тому гідна стати царицею! Усі насінини, які я вам дав, були пофарбовані шматочки деревини, тому аж ніяк з них не могла вирости квітка!»
Звичайно, це лише казка. Нині важко було б знайти царицю. Усі ми забули, як вирощувати квіти чесності.
Непотрібний шнурочок
Був собі колись бавовняний шнурочок, який почувався непотрібним. «Я надто слабкий, щоб бути шнуром, – скаржився. – Я недостатньо гарний, щоб мене використати для створення гобелена чи навіть для гаптування. Ах! Якби я був золотою ниткою…, оздобив би одяг архієпископа. Я невдаха! Нікому я не потрібен. Нікому не подобаюсь, навіть самому собі!»
Зіщулившись на кріслі, слухав сумну музику і постійно почувався самотнім.
Одного дня почула його грудочка воску і сказала: «Не впадай у відчай, малий бавовняний шнурочку. Маю ідею: зробимо щось разом! Звісно, не можемо стати великою свічею, яку поставлять на вівтарі чи в залі. Ти надто короткий, я важу замало. Однак можемо стати свічечкою, що подарує трішки тепла й світла. Краще освітлювати й обігрівати хоча б трохи, аніж бути в темряві та скиглити».
Бавовняний шнурочок охоче погодився.
У поєднанні з вощиною став свічечкою, котра світила в темряві і дарувала дрібку тепла. Почувався щасливим!
Хто знає, скільки бавовняних, надто коротких шнурочків є у світі. Мають знайти грудочку воску, щоби стати щасливими.
Запитання
Знаний філософ щодня намагався збагнути сенс життя. Присвятив розгадуванню цієї загадки найкращі літа свого життя. Радився зі славетними мудрецями людства, та не знайшов жодної задовільної відповіді.
Одного вечора відпочивав у своєму саду. Узяв на руки п’ятирічну донечку, яка весело гралася, і спитав її:
«Доню, для чого ти живеш на цій землі?»
Дівчинка відповіла, усміхаючись: «Щоби тебе любити, татку!»
Треба було б видати важливий документ:
«Життя належить усім,
Дане безкоштовно,
Дароване з любов’ю.
Є головним даром: любов існує повсюдно,
обіймає кожного, триває довше за життя».
