Притчі 
Під час Хрещення християнин приймає своє ім’я в Церкві.
УСМІШКА НЕМОВЛЯТИ
Парафіяльні священики чимось схожі на лікарів-терапевтів: вони спілкуються з дуже різними людьми! Ось що згадує один парох:
«Якось увечері я відчинив двері і спершу побачив тільки височенного чолов’ягу ростом під два метри, схожого на гравця в регбі, з чорними очима і красивою вузенькою борідкою. За ним – його дружина: тендітна, обличчям схожа на мадонну, з темно-синіми очима.
– Заходьте обоє, – сказав я їм.
– Троє, – виправив він, сміючись.
І тут я помітив у його руці кошик-колиску, який чоловік легенько поклав біля ніг. Він тихо сказав:
– Вона спить.
Тоді поклав свої великі руки на коліна і прошепотів:
– Ну що, Марі-П’єр, розкажеш?
– О ні, Андре, ти ж погодився сам розповісти про все; до того ж, це твоя історія!
Чоловік почав говорити. Спершу йому важко було здобутися на слово, але згодом розповідь немовби потекла рікою. Він був сиротою і виріс у дитбудинку. Хлопець тяжко гарував, щоб стати інженером; тепер він працював начальником дорожнього будівництва. Коли він почав зустрічатися з Марі-П’єр, то сказав їй:
– Жодного священика, жодної реєстрації, і якийсь час – жодних дітей. Зрозуміло?
Вона неохоче погодилася. Коли рік потому Марі-П’єр повідомила йому, що вагітна, це була трагедія. Він твердо сказав їй:
– Добре, ти знаєш про добровільне переривання вагітности, і чим швидше, тим краще. Медичне страхування навіть покриває кошти.
Помітивши, що вона вагається, він додав:
– Вирішуй: або дитина, або я.
Вона довго вагалася. Та одного ранку сказала йому:
– Роби, що хочеш, але я збережу дитину.
Він не покинув її. Наступні місяці були жахливими. Марі-П’єр боялася, а він наполягав, аби вона зробила аборт. Та згодом він захотів бути присутнім на пологах, які його вразили, і то не стільки приходом на світ цього маленького зморщеного і крикливого створіння, скільки стражданням тієї, яку він кохав. Поволі, попри всі труднощі, його серце перемінювалося.
Та все кардинально змінилося через пів року.
Дружина сказала мені:
– Подивися, чи вона спить.
Марі-П’єр завжди боїться, щоб маленька не перестала дихати, адже таке трапляється з немовлятами. Ми завжди залишаємо нічник біля її колиски. Я сів і подивився на неї. Раптом у моїй голові почало прояснятися.
Я сказав собі: «Ще рік тому її не існувало, а тепер вона тут, така гарненька. Звідки ти взялася, маленька Клер?».
Я вважав себе атеїстом, але знав, що такі чудеса не трапляються випадково! «Тепер я тримаю тебе на руках. А що буде далі?» Я вмію будувати мости і рити тунелі, але виховувати дитину… Раптом я помітив, що маленька прокинулася. Вона дивилася на мене величезними очима, її погляд був нестерпний: не суворий, але серйозний; проникав через мене, оцінював мене.
Тоді я сказав собі: «Якби Марі-П’єр зробила те, що я хотів, тебе б не було, маленька Клер; так, ніби я тебе задушив би своїми руками».
Мені стало соромно. Тоді вона заворушилася і простягнула до мене рученята. Я дав їй свій палець, і вона вхопилася за нього своєю крихітною ручкою. Вона стискала так сильно, що її маленькі нігтики зовсім побіліли. Вона мені посміхалася. І щось у мені надламалося, як перегородка, що не витримує натиску. Вона знову закрила очі. Я плакав як дитина, так я не плакав уже давно, – від болю, але й від радости. Я відчув, що мені прощено. Тоді я промовив «Отче наш», важку для мене молитву, адже я ніколи не знав свого батька.
У цю хвилину підійшла дружина; жінки розуміють певні речі без пояснень. Я сказав їй:
– Слухай-но, кохана, у мене з’явилася думка. Як гадаєш, не погано було б охрестити цю дитину, правда?
Вона одразу погодилася. Продовжуючи, я додав:
– У мене є ще одна ідея: позаяк ми матимемо священика під рукою, не знаю, щоправда, чи ти погодишся, але ми могли б попросити його заодно й повінчати нас.
Тоді вона кинулася мені на шию, кажучи, що я божевільний. І ось ми тут.
Невдовзі вони влаштували гарне весілля й прекрасні хрестини. У момент подружньої обіцянки під час шлюбу Клер почала крутитися на руках у хресної. Маленька хотіла до мами й тата, що й було виконано. Отож, Клер опинилася між батьками, коли вони обіцяли один одному вірність, і з неабиякою цікавістю дивилася, як мама надягала блискучу обручку на великий татів палець, той самий, за який вона трималася у ту славнозвісну ніч. Насправді обручку йому надягла вона. Прийнявши у хрещенні ім’я Клер, тобто «Світла», маленька з гордістю носила його. Її посмішка повернула світло Віри її батькові.»
ВІД’ЇЗД НА КАНІКУЛИ
Ця історія трапилася у XIX столітті. Один студент, блискуче склавши екзамени з природничих наук, поїхав на канікули. У поїзді навпроти нього сидів літній чоловік. Він витягнув з кишені вервицю, зробив знак хреста і почав її перебирати. Це розсмішило юнака.
– Чи ви справді ще вірите в Бога? Вам, мабуть, відомо, що наука звільнила нас від усіх цих старих забобонів!
Пожалівши старого, який продовжував мовчати, студент сказав йому:
– Може дасте мені свою адресу? Я надішлю вам одну книжечку, і ви зрозумієте, що Бога не існує!
Літній пан засунув руку в кишеню, після чого простягнув студентові свою візитку. Той прочитав: «Луї Пастер, професор природничих наук».
Це справді був Луї Пастер, який винайшов вакцину проти сказу.
