Орел і гримуча змія – Частина 2

Зосереджуймо думки

Одного ясного сонячного дня візьміть потужну лупу, газету та вийдіть надвір, аби провести експеримент. Піднесіть лупу до купки зіжмаканого паперу. Хоч ви цим і посилюєте дію сонячного проміння, та газета все ж не займеться, якщо лупою безперестанку водити туди-сюди.

Та якщо триматимете скло непорушно, щоб сфокусувати проміння в єдиний пучок сонячної енергії, то приборкаєте силу сонця, помножите її завдяки лупі, і папір загориться.

Те саме відбувається з енергією думки! Спробуйте, запаліть свої мандрівні ідеї.

Боже, почуй мене

Рей Фанкгаузер

Жив собі один старий – побожний і праведний чоловік. На схилі літ подумав він собі, що, може, йому хоч щось належить за такий спосіб життя. Тож він упав на коліна і почав молитися:

– Боже, вислухай мене. Я завжди був доброю людиною. Ніколи Тебе ні про що не просив. Я вдячний Тобі за все, що Ти дав мені. Прошу Тебе, сповни моє однісіньке бажання, дозволь мені виграти в лотерею.

Минали тижні, та нічого не відбувалося, тому він знову молився з проханням виграти в лотерею. І знову нічого. Після кількох місяців безрезультатної молитви він вигукнув до небес:

– Боже, скільки можна? Усе, про що я прошу, – раз виграти в лотерею!

Раптом із неба прогримів голос:

– Та скільки можна? Хоч квиток купи!

 

Чорний камінець… білий камінець?

Колись давно, коли боржника могли посадити до в’язниці, одному купцеві з Венеції не пощастило і він заборгував скнарі-лихвареві велику суму. Старому бридкому лихвареві припала до душі юна купцева донька – незрівнянна красуня. І він запропонував угоду. Лихвар сказав, що простить купцеві борг, якщо той віддасть йому на заміну свою доньку.

І купець, і дівчина вжахнулися від такої пропозиції. А підступний лихвар підлаштував так, начебто все мало вирішити провидіння. Він сказав їм, що в порожню торбинку покладе один чорний і один білий камінчик, а дівчина нехай вибирає. Якщо вибере чорний, то стане його дружиною, і він простить купцеві борг. Але якщо вона відмовиться тягнути камінець, її батька кинуть за грати, а вона помре з голоду, бо нікому буде про неї піклуватися.

Хоч і нерадо, та купець погодився. Усі троє розмовляли, стоячи на посипаній камінцями алеї в купцевому саду. Лихвар нахилився і підняв два камінці. Дівчина уважно стежила за ним і з жахом помітила, що він підняв два чорні камінці й поклав їх до торбинки. Лихвар запропонував дівчині дістати камінець, який мав вирішити її власну та батькову долю. Що б ви зробили на місці тієї дівчини? Якби ви могли дати їй пораду, то що сказали б?

  1. Дівчина має відмовитися діставати камінець?
  2. Дівчина має показати, що в торбинці два чорні камінці, і викрити лихвареве шахрайство?
  3. Дівчина має дістати чорний камінець і пожертвувати собою, щоб урятувати батька від в’язниці?

У нашій історії дівчина занурила руку в торбинку й дістала камінець. Але, не дивлячись на нього, потримала і кинула на доріжку, де він відразу ж змішався з іншими.

– Ой, яка ж я незграба, – промовила вона. – Та нічого. Зазирнімо в мішечок. Із того, який камінець там залишився, буде зрозуміло, який я дістала.

Звичайно ж, у торбинці залишився чорний камінець, тож довелося зробити висновок, що вона дістала білий. Не міг же лихвар сам зізнатися, що шахраював.

Швець Ананій

Девід Джуніпер

Який чудовий час для життя! Новина про порожній гріб усе ще дзвеніла у вухах чоловіків і жінок. Кожного нового дня ставалися нові чуда.

Але чудеса ніколи на траплялися з Ананієм, простим бідаком-шевцем із Дамаска. “Зрештою, я всього лише такий-от чоботар, який ледве знає літери. Швець має задовольнятися тим, що шиє сандалі на славу Божу”, – нагадував він собі.

Коли Ананій молився, теж нічого не відбувалося. Не мав він раптових одкровень – лиш відчував мовчазну Присутність. Утім якось в обідню пору, коли він узявся за шило та нитки, трапилося щось незвичайне. З глибини його серця пролунав шепіт:

– Ананію!

Переляканий швець перепнувся через лавку й завмер, лежачи на глиняній підлозі. Він дослухався до тиші, але чув лише шалене гупання власного серця. А як воно почало заспокоюватися, той голос пролунав знову:

– Ананію!

Цього разу бідний швець знав, хто промовляє до нього. Він звів очі догори і трепетно проказав:

– Е-е, я тут, Господи.

Голос лунав спокійно та владно:

– Устань та йди до Прямої вулиці. Біля будинку Юди запитай про чоловіка на ім’я Саул із Тарса. Він молитиметься. Йому буде дано видіння, і побачить він чоловіка на ім’я Ананій, а ти маєш покласти руки на нього, щоби він прозрів.

Ананій сахнувся. Забувши, з ким розмовляє, бідний швець звівся на ноги.

– Господи, я чув про того чоловіка від багатьох, про те, скільки страждань він завдав людям в Єрусалимі. Та ж він прийшов тепер до Дамаска, щоб заарештувати всіх, хто згадає Твоє ім’я, – сказав чоботар.

Запала глибока тиша. Ананій боязко глянув угору:

– Господи?

Тиша. Чоботар ніяково потупцяв і прокашлявся:

– Гм-гм, Господи?

Ананій глибоко зітхнув і похилив голову. Раптом голос озвався знову:

– Іди, бо Я обрав його Собі за слугу, щоб він ніс ім’я Моє язичникам і народові Ізраїлю. Я сам явлю йому, що він має витерпіти заради Мене.

Спотикаючись, Ананій вийшов із брудного провулка, в якому стояла його майстерня. Наче уві сні, попрямував до найбагатшого кварталу Дамаска. Він підійшов до воріт дому Юди і тихенько постукав. За якийсь час величезна брама привідкрилася, і звідти підозріливо виглянув прислужник.

Ананій кинувся досередини:

– Прошу вас, пане! Я мушу побачитися з чоловіком на ім’я Саул.

Прислужник спершу сторопів на вид очманілого скуйовдженого чоботаря, але хутко отямився.

– Ти куди? – гукнув. – Вхід для прислуги за рогом, ти, бевзю неотесаний! – П’ятірнею вхопив він бідолаху за обличчя і просто випхав за браму.

Швець опирався й лементував, принаймні намагався кричати:

– Ні! Я муфу побафити чововіка на ім’я Саул. … Пвофу, я муфу побафити… (не так то легко говорити виразно, якщо вам закривають обличчя долонею).

Коли прислужник закривав масивну браму, то притис Ананієві ногу. Це пішло шевцеві на користь, бо його голос суттєво посилився. Відтак на цілий квартал пролунав несамовитий лемент:

– Ой-йой-йой! Нога!..

І тут із двору почувся глибокий стривожений голос.

– Зачекай! Я мав видіння про цього чоловіка, – промовив хтось.

Ананій майже запанікував і про все забув.

– О ні, – подумалося йому. – Він мав видіння про мене! От я й попався.

Розлючений прислужник ухопив шевця за пояс і втягнув його в двір. Там під старою оливою на підстилці лежав сліпий. Страх чоботаря потихеньку минав.

– Сауле, – проказав Ананій, – мене послав наш Господь Ісус, про Якого ти чув. Він послав мене сюди, щоб ти знову став видющим і сповнився Святим Духом.

Ананій простяг руки і доторкнувся до незрячих очей. У цю мить під руками шевця творилася історія людства. Коли справу було завершено, чоловік на ім’я Саул став Павлом.

За якийсь час Павло розпочав своє служіння. Та ще більше часу минуло, поки світ усвідомив величезну вагу однієї короткої миті. А бідний чоботар так і не дізнався, які наслідки мав той день, коли він простяг руки над сліпцем під старою оливою.

На сконі свого віку лежав Ананій на смертному одрі. Він поглянув догори в захмарене небо і прошепотів:

– Господи, у своєму житті я зробив небагато. Пошив пару-дві черевиків, залатав кілька сандалів… Та чого ще можна сподіватися від бідного шевця?

Раптом він знову почув той самий внутрішній голос, який лився з глибини серця.

– Не турбуйся, Ананію, тим, зробив ти багато чи мало, – пролунало. – Ти вчинив Мою волю, коли Я потребував цього. Ось, Мій святий чоботарю, – те єдине, що насправді має значення.

Лев і осел

Один голодний лев побачив, як на луці пасеться собі осел. Кинувся він на тварину і вбив. Лев час від часу відривався від бенкету і переможно рикав.

У той час неподалік проходив мисливець. Він почув лева, знайшов його і застрелив.

Мораль цієї історії така: якщо в тебе всередині осел, то сиди краще тихо.

 

Промова по-африканськи

У деяких африканських племенах колись побутувало цивілізоване правило публічних виступів. Усе зводилося до того, що промовець мав стояти на одній нозі весь час, поки говорив. Тільки-но друга нога торкалася землі, він мав завершити мовити, бо його могли змусити це зробити силою.

Звільни приховану в собі музику

Троє хлопчиків – Сальватор, Джуліо й Антоніо – жили по-сусідству в місті Кремона в Італії в середині XVII ст.

Сальватор мав прекрасний голос, Джуліо ж пригравав йому на скрипці, і разом вони виступали на площах. Антоніо також любив музику і дуже хотів співати разом із ними, але мав такий пискливий голос, що куди там незмащеній дверній завісі. Усі дітлахи насміхалися з нього, коли він намагався співати. Утім Антоніо також не був без таланту. Найціннішою річчю, якою він володів, був подарунок дідуся – кишеньковий ніж. Хлопчик безперестанку вирізав щось із дерева. Власне Антоніо робив так дуже гарні речі.

Наближався час щорічного святкування приходу весни, всі навколо чепурили будинки та вулиці, прикрашали їх гірляндами. Люди у святкових строях заповнювали вулиці. На саме свято Сальватор і Джуліо планували піти до храму і там заграти та заспівати на багатолюдній площі.

– Хочеш піти з нами? – запропонували вони Антоніо, який сидів собі на східцях і щось різьбив із деревинки. – Кого обходить, що ти не вмієш співати. Все одно ми хочемо, щоб ти був із нами.

– Та певно, що хочу, – відповів Антоніо, – на святі завжди так весело.

Троє дітваків рушили до храму. Антоніо ішов поруч друзів, та не переставав думати про те, що вони сказали про його спів. У душі він тяжко плакав, адже любив музику не менше за них, хоч і мав писклявий голос.

Коли вони прийшли на площу, Джуліо заграв на скрипці, а Сальватор мелодійно заспівав. Перехожі зупинялися, щоб послухати їх, більшість кидали монетку-дві обтріпаним хлопчакам. Раптом із натовпу вийшов один старий. Він похвалив їх, поклав Сальваторові на руку блискучу монету і за мить змішався з перехожими.

Сальватор розтулив долоню і охнув:

– Отакої! Та це ж золотий.

Він прикусив монету, щоб упевнитися. Усі троє не тямилися від радощів, передавали монету один одному, розглядали. Сумніву бути не могло, у них у руках – справжнє злото.

– Та він може собі це дозволити, – мовив Джуліо. – Знаєте, це ж був сам великий Аматі.

Антоніо боязко запитав:

– А хто такий Аматі? І чому він великий?

Обидва хлопці зі сміхом перепитали його:

– Ти що, ніколи не чув про Аматі?

– Певно, що не чув, – сказав Джуліо. – Що він може тямити про творців музики? Він лише співає своїм писклявим голоском і майструє щось із дерева.

Джуліо вів далі:

– Щоб ти знав, Антоніо, Аматі – великий майстер скрипок, мабуть, найкращий в Італії, а, може, навіть у всьому світі, а живе тут, у нашому місті.

Того вечора Антоніо йшов додому з важким серцем. Він, вочевидь, наслухався забагато насмішок за писклявий голос і майстрування з дерева. Тож назавтра рано-раненько Антоніо вийшов із дому, несучи із собою дорогоцінний ніж до дерева. По кишенях він порозпихав усе те, що сам зробив: гарнюньких пташечок, сопілку, кілька фігурок і човника. Він мав твердий намір віднайти дім великого Аматі.

Зрештою, Антоніо знайшов потрібний будинок і тихенько постукав у двері. Коли слуга відчинив, великий майстер почув писклявий голосок Антоніо і вийшов подивитися, чого той хоче з самісінького ранку.

– Пане, я приніс вам дещо показати, – проказав Антоніо, витрусивши з кишень увесь той дріб’язок, який майстрував власноруч. – Подивіться, прошу вас, і скажіть, чи достатньо я обдарований, щоб майструвати скрипки.

Аматі брав до рук і уважно обдивлявся кожну річ, після чого запросив Антоніо до свого дому

– Як тебе звуть? – запитав.

– Антоніо, пане, – пропищав хлопчик.

– А чому ти хочеш майструвати скрипки? – цілком серйозно запитав Аматі.

Антоніо, не задумуючись, випалив:

– Бо люблю музику, та не можу співати, адже мій голос схожий на скрип дверної завіси. Ви чули, як гарно виступали мої друзі вчора біля храму. Я також хочу оживляти музику.

Нахилившись уперед і дивлячись просто в очі Антоніо, Аматі промовив:

– Найбільше важить пісня, що звучить у серці. Є багато способів творити музику – дехто грає на скрипці, дехто співає, дехто малює чудові картини. Усі вони долучаються до возвеличення цього світу. Ти – різьбяр, та твоя пісня вознесеться над всіма іншими.

Ці слова сповнили Антоніо щастям. Ані на хвилю він не забував цих обнадійливих слів. Невдовзі Антоніо став учнем великого митця. Щодня з самісінького ранку він поспішав до майстерні Аматі, де слухав свого наставника, учився в нього, спостерігав за його роботою. Пройшло багато років, і йому відкрилися всі секрети майстрування скрипок, усіх її сімдесяти частин, про які він раніше і гадки не мав. Коли йому виповнилося двадцять два, учитель дозволив йому поставити на скрипці власне ім’я.

До кінця життя Антоніо Страдиварі виготовляв скрипки – створив понад 1100 інструментів, і кожну намагався зробити кращою та вишуканішою за попередню. Кожен, хто володіє скрипкою Страдиварі, є власником скарбу, шедевром мистецтва.

Може, нам не дано співати, грати, майструвати з дерева чи виготовляти скрипки, але якщо справді чогось захочемо, то знайдемо спосіб звільнити музику, що криється в серці, і нею прославити Господа.

Наступна

Орел і гримуча змія – Частина 3

Добро під личиною зла Багато років тому на півдні Америки головним джерелом прибутку був бавовник. ... Читати далі

Попередня

Орел і гримуча змія – Частина 1

Орел і гримуча змія Усередині кожного вирує велика битва. З одного боку – високолетний орел. ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *