Орел і гримуча змія – Частина 4

Картографи та дракони

Роджер фон Ех

Багато століть тому серед картографів було прийнято малювати на краю сувою дракона, коли на пергаменті залишалося ще вільне місце, а відомі землі закінчувалися. Це був знак для дослідника, що далі він ітиме на свій страх і ризик, бо той край невідомий. На жаль, деякі дослідники сприймали цей символ буквально й боялися ступати в нові світи. Та все ж траплялися зухвалі мандрівники, які вважали дракона символом нових можливостей, дверима до нових територій.

Кожна людина має в голові подібну карту, на якій накреслено віхи, що за ними ми орієнтуємося в повсякденному житті. Так само, як і на старих мапах, на наших теж зображено драконів. Інколи вони справді застерігають нас від небезпечних шляхів, та буває, що не дають змоги відкрити новий світ.

Бути кращим

Якось юний студент підійшов до відомого французького вченого та філософа Блеза Паскаля і промовив:

– Якби в мене був ваш розум, я був би кращою людиною.

Обміркувавши глибину тих слів, Паскаль за хвилю відповів:

– Будьте кращою людиною і матимете мій розум.

Блез Паскаль (1623-1662)

Гуси в черевиках

Є одна історія про те, як селянин повзував своїх гусей. Він хотів продати їх на ярмарку в місті за кілька миль від дому, та не мав чим довезти їх туди, тож йому довелося цілу дорогу гнати їх пішака. Єдина дорога до міста була вкрита дрібними камінчиками, такими гострими, що порізали б птиці перетинки на лапках.

Хто не знає, що лапки гуски чи качки схожі на ласти. З їх допомогою легко плавати чи ходити по траві та болоті, але ними годі чалапати кілька миль по гострих камінцях. Селянин подумав собі: якщо пожене гусей дорогою, то, дійшовши до міста, вони всі кульгатимуть. Якщо вони потраплять на продаж у такому плачевному стані, то ніхто йому не дасть за них високої ціни.

Чимало днів він роздумував, як би то йому вирішити цю проблему, і тут йому до голови пришила чудова ідея. Він добре вимив підлогу у хліві і залив її теплою розтопленою смолою, яку використовують для будівництва доріг. Тоді загнав гусей у той хлів, щоб вони там походили, поки смола добре не пристане їм до лап. Потім він брав кожну гуску в сусідній хлів, де перед тим посипав підлогу чистим сухим піском. Птиця дибала по піску, і незабаром засмолені лапи вкривалися товсті шаром піску, який так застигав.

Чоловікові не забракло кмітливості, аби впоратися з проблемою. Тепер кожна гуска мала пару дорожніх черевиків. У кожної на лапах була ще одна підошва. Відтак вони подалися на ярмарок пішки, голосно ґелґочучи. Того дня селянин отримав за своїх гусей найвищу ціну.

Стань тим, ким хочеш бути

Дозвольте розказати вам про дівчинку, яка народилася в дуже бідній сім’ї в халупі, що загубилася в глушині штату Теннессі. Вона була двадцятою з двадцяти двох дітей і з’явилася на світ недоношеною та кволою. Ніхто не знав, виживе вона чи ні. Коли дівчинці сповнилося чотири роки, вона перенесла двостороннє запалення легенів і скарлатину – смертельне поєднання, внаслідок чого їй паралізувало ліву ногу. Їй довелося носити сталеві скоби. Утім дівчинці дуже пощастило з мамою, яка незмінно її підтримувала.

І та мати сказала кмітливій дочці, що, незважаючи на скоби та хвору ногу, вона може робити зі своїм життям усе, що тільки захоче. Вона переконувала, що потрібно лише мати віру, наполегливість, відвагу та невгамовний дух.

Коли дівчинці було дев’ять років, вона зняла скоби і зробила свій перший крок, хоч лікарі доти запевняли, що вона ніколи нормально не ходитиме. Через чотири роки вона навчилася бігати маховим кроком – таке собі чудо медицини. І тоді оте дівча вбило собі в голову, що хоче стати найкращою бігункою в світі. І що це вона собі думала – бути спортсменкою з такою ногою?

У віці 13 років вона взяла участь у змаганнях. Дівчинка прибігла останньою з великим відставанням від лідера. Відтак вона брала участь у всіх шкільних змаганнях, хоч і завжди фінішувала останньою. Усі благали її зупинитися! Та одного дня їй удалося перетнути лінію передостанньою. Згодом настав таки день, коли вона перемогла. Відтоді Вільма Рудольф перемагала в усіх змаганнях, в яких брала участь.

Вільма вступила до Державного університету штату Теннессі, де познайомилася з тренером Едом Темплом. Наставник відразу помітив, що дівчина має невгамовний дух, тверду віру та природний дар. Він старанно готував її, і вона поїхала на Олімпійські ігри.

Її суперницею була найкраща легкоатлетка того часу – німкеня Ютта Гайне. Досі ніхто не міг перегнати Ютту. Проте в забігу на 100 метрів перемогу святкувала Вільма Рудольф. Вона випередила Ютту і на двохсотметрівці. Вільма здобула дві золоті олімпійські медалі.

Настав час естафети на 400 метрів. Знову Вільма мала змагатися з Юттою. Перші дві учасниці Вільминої команди прекрасно передали естафету, але коли третя бігунка передавала паличку Вільмі, та від хвилювання впустила її, і Вільма побачила, що Ютта вже стартувала. Перегнати цю спритну швидку спортсменку було неможливо. Але Вільмі вдалося! Вільма Рудольф виборола три золоті олімпійські нагороди.

Вільма Рудольф (1940-1994)

Велике кам’яне обличчя

Натаніель Готорн

У затишній сонячній долині, оточеній високими горами, жив хлопець на ймення Ернест. На схилі однієї гори сміливими штрихами природа вирізьбила риси гігантського обличчя.

Хлопець нерідко вдивлявся в те кам’яне обличчя зі східців будинку, бо його мати казала, що одного дня до них у долину прийде чоловік, який виглядатиме точно так само, як і Велике Кам’яне Обличчя. З його приходом серед мешканців селища запанує радість і щастя.

– Мамо, – казав хлопчик, – шкода, що воно не говорить, воно ж має такий добрий вигляд, його голос має бути приємний. Якщо я зустріну чоловіка з таким обличчям, то полюблю всім серцем. Тому Ернест вдивлявся у Велике Кам’яне Обличчя годинами.

Кілька разів проходила чутка, що довгоочікуваний благодійник уже йде, але з приходом кожного чужинця вона розвіювалася. Тим часом Ернест виріс і став зрілим чоловіком і всюди, де лиш міг, чинив добро. Усі мешканці селища любили його. Усі були йому друзями. Та навіть на схилі літ Ернест не переставав чекати на прихід довгоочікуваного.

Одного дня в долину зайшов поет. Він чув пророцтво про Велике Кам’яне Обличчя і ввечері, коли сонце ховалося за обрій, побачив, як Ернест розмовляє з кимсь. Коли останні промені світла ковзнули по верхівках гір удалині та впали Ернестові на обличчя, поет вигукнув:

– Дивіться! Дивіться! Та ж Ернест – це і є подоба Великого Кам’яного Обличчя.

Усі почали придивлятися, і справді побачили, що поет казав правду. Щодня вглядаючись у Велике Кам’яне Обличчя, Ернест став подібним до нього.

Якщо уважно вдивлятися в Ісуса, нашого Учителя та Взірця, то станемо подібнішими на Нього.

Сонячний годинник місіонера

Багато років тому один місіонер, який працював у сільській місцевості Бразилії, повернувся додому, в Америку, у відпустку. У рідних краях він якось натрапив на прекрасний сонячний годинник. І тут йому до голови прийшла ідея. “Цей сонячний годинник буде ідеальним подарунком мешканцям селища на далекій Амазонці, – подумав він. – Із його допомогою я зможу навчити їх визначати час”.

Місіонер придбав сонячний годинник, запакував і повіз із собою вглиб Бразилії. Коли селищний голова побачив подарунок, то наполіг, щоб його поставили в центрі села.

Годинник сподобався всім мешканцям. Ніколи в житті вони не бачили нічого красивішого. Їхньому захопленню не було меж, коли вони ще й дізналися, як він працює.

Місіонерові було приємно з того, що всі раділи. Та він ніяк не сподівався на те, що сталося через кілька днів. Мешканці зібралися і збудували дашок над годинником, щоб захистити його від дощу та сонця.

Жива проповідь

Одного дня 1953 року на залізничному вокзалі Чикаго зібралися репортери та представники влади, вони зустрічали лауреата Нобелівської премії миру. Він зійшов із потяга – справжній Геркулес під два метри з кошлатим волоссям і розкішними вусами.

Під спалахи фотоапаратів посадові особи простягали до нього руки, підходили та навперебій вітали його. Чоловік ґречно подякував, а тоді, глянувши поверх голів, чемно вибачився і швидко великими кроками попростував кудись крізь натовп. Там якась стара темношкіра жінка з усіх сил намагалася дати собі раду з двома чималенькими валізами.

Він підхопив ті валізи своєю здоровецькою рукою і з усмішкою провів жінку до автобуса. Він допоміг їй зайти, та ще й побажав щасливо доїхати. Натовп тим часом ішов за ним по п’ятах. Він повернувся до них і промовив:

– Вибачте, що змусив вас чекати.

Чоловіка звали доктор Альберт Швейцер. Цей відомий лікар-місіонер провів своє життя серед найзлиденніших бідняків Африки. Один з учасників вітального комітету обізвався до репортера:

– Я вперше побачив живу проповідь.

Альберт Швейцер (1875-1965)

Сила воскресіння

О. Леонард

Минулого тижня я по-новому осмислив суть Воскресіння. То був якийсь надзвичайно бурхливий тиждень. У мене було таке відчуття, що я гасаю з кутка в куток, десь запалюю вогнище, а десь, навпаки, гашу його. Останнє, що мені хотілося почути наприкінці дня в п’ятницю, – це те, що до мене хтось прийшов.

Не встиг я відреагувати на почуте, як у дверях з’явилася молода жінка і попросила дозволу поговорити. Мій голос відповів: “Звичайно”, – але серце благало, щоб вона дала мені змогу прибрати на столі.

Кажу це не для того, щоб похвалитися, але я таки не взявся прибирати, а сів поговорити та вислухати ту незнайомку, яка справді потребувала допомоги. Вона розповідала довго, і від тих слів краялося серце. І коли я усвідомив, що набагато складніше розказувати, ніж слухати, я забув про те, що мав зробити, і слухав усім серцем і душею.

Минула не одна година, коли та молода жінка пішла з мого кабінету, все ще несучи з собою ті самі проблеми, з якими прийшла до мене. Проте в неї з’явилося відчуття, що вона не сама, і що для когось вона – достатньо важлива, щоб її вислухати.

А щодо мене, то та зустріч нагадала мені про одне зі значень Воскресіння – ми ніколи не самі. Я навчився, що коли свідомо даємо ближньому відчути, що ми поруч, коли звертаємо на нього увагу, то воскрешаємо його, даємо йому нове життя, так само, як Ісус дає життя тобі й мені.

Наступна

Тисяча паперових журавлів – Частина 1

Співчуття героя Боб Ґрін Журналіст газети Чикаго Триб'юн Боб Ґрін розповів історію про те, як ... Читати далі

Попередня

Орел і гримуча змія – Частина 3

Добро під личиною зла Багато років тому на півдні Америки головним джерелом прибутку був бавовник. ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *