Притчі 
Весь світ, уся вселенна раділи народженню Божого Дитяти. Раділи люди, раділи всі сотворіння Божі, раділо навіть квіття. Лиш пекло скаженіло, бо прийшов Спаситель, бо ж Господь зіслав Того, Який мав відкупити людський рід.
Та лютував ще й цар юдейський Ірод. Стривожився, що втратить своє царство. Тож народжене Дитя не давало йому спокою. Похмурий ходив по своїй палаті й думав, як позбутися ненависної Дитини. Думав і придумав. Придумав таке, що саме пекло вжахнулося. Велів повбивати всіх дітей, що прийшли на світ в останні два роки. Думав, що з ними загине й Ісус.
Тиха ніч вкрила Вифлеєм, над яким завис цей наказ. Тривожно мерехтіли ясні зірки, осяючи чумацький шлях на небі. А цим шляхом сходив з неба, ніби якась срібна з’ява, ангел. Це Божий посланець. Спішив він, щоб сповістити Йосифа про небезпеку. Скорою ходою підійшов до стаєнки. Від його сяйва пробудився старенький Йосиф. Пробудився, злякався. Ангел же промовив до нього:
– Бери Марію і Дитя і втікай до Єгипту. Лютий Ірод наважився на життя Дитяти.
Стривожений стояв Йосиф, слухаючи слів ангела. Коли ж цей розплився в срібній млі, підійшов до Марії, розбудив її та розказав, що звістив йому Божий посланець.
Зажурені, почали Йосиф і Марія ладитися в дорогу. Йосиф бідкався, бо ж як йому іти в таку далеку дорогу з немічною Марією та Немовлям та ще й пішки.
Глибоко в стаєнці, за яслами, в яких спав Ісус, прокинувся малий віслюк, наче даючи про себе знати. Йосиф зрадів.
– Візьму віслюка, – подумав. – Малий він, небагато в нього сили, а все ж таки порятує в дорозі.
Підійшов до віслюка, а цей, відчуваючи, мабуть, яке важливе матиме завдання, радісно став махати вухатою головою. Слухняно теж стояв, як Йосиф навантажував на нього клунки.
Зоріло. Свята Родина покидала Вифлеем. Марія-Мати з Дитятком на віслюку, а Йосиф побіч, тримаючи в руці уздечку.
Дорога, якою їхали, це не був битий шлях, ані навіть добре протоптана стежка. Ніяк було б пізнати, що ходили тут деколи люди, коли б не кості в’ючних тварин чи й людей, що колись тут загинули. Стирчали вони з-під навіяних вітром піскових курганів, додаючи пустелі ще більшої дикості. А пустеля простягалася, як далеко глянути оком. Цілі дні мандрували наші подорожні, не стрічаючи ні дернини, ні зісохлої травички, ні води. Уночі розкладав Йосиф ватру, при якій засипали. А ослик тулився коло них, важко дихаючи по цілоденнім труді. Копита його підбилися, ноги кривавили, а голод і спрага гірко дошкулювали. Не раз теж дрижав зі страху перед дикими звірами, що з ревом проходили повз ватру, ставали і зі здивування гляділи на Святу Родину. Часто шаліли бурі-громовиці. Тоді подорожні шукали захисту під якоюсь скелею, а віслюк відпочивав і покріплявся листками якого куща.
Одного разу розшаліла буря, якої досі ще не було. Небо вкрили олив’яні хмари, громи гуркотіли без упину. Вкінці прийшла злива, що, здавалося, все затопить. Як надходила буря, проходили вони саме руслом річки, що зовсім висохла. Йосиф забрав Марію з Дитятком та сховався з ними під скелею, що стирчала над руслом. Ослик лишився по другому боці висохлої річки і жадібно скубав вогке гілля. Довго, довго шаліла злива. Втихати стала аж під вечір. Небо прояснилося, а останнє проміння сонця осяяло змочені піскові кургани та скелі. На місці висохлого русла котились жовті буруни, шаліла розбурхана річка. На протилежному березі бігав віслюк, жалібно іржучи. Розглядався, шукав своїх господарів.
Щоб заспокоїти бідну тварину, гукнув Йосиф до нього. Вгледівши своїх, кинувся осел стрімголов у розбурхані хвилі ріки, бажаючи дістатися на другий берег. Аж охнули Марія та Йосиф. Чорні буруни поглинули нещасну тварину. Та заки прохололи з першого жаху, побачили вухату голову свого вірного віслюка. Змагаючись із хвилями-бурунами, вибивався він над воду і пробував добитися до своїх господарів. Але рвучкі хвилі били в нього, несли все далі, далі. Він то потопав, то знов показувався. Довго та далеко несла його річка. Та все-таки зносила ближче до берега, де стояла Свята Родина. Вкінці добився, виліз на берег. Аж сплеснули з радості Йосиф та Марія. А він підбіг до них, струшуючи з себе воду, обтер об них голову, а опісля почав лизати простягнені до нього рученята Ісуса, що Його Марія держала на руках.
Три тижні мандрувала Свята Родина. Бувало так, що ослик падав з виснаженням, мов мертвий. З жалем дивилися Йосиф та Марія на бідну втомлену тварину. Підшукували для неї смачної трави, холодної води, змивали покалічені ноги. Але вже ранком, по нічнім відпочинку, зривався віслюк бадьорий і дріботав далі, несучи дорогий тягар.
Врешті прибули до Єгипту. Скінчились труди. Марія-Мати взяла годувати Ісуса, а Йосиф знімав з осла клунки. Зняв і…
– Що це? – здивувався. – Маріє, – закликав, – ходи, глянь у нашого ослика на хребті хрест.
Здивовані, приглядалися знамені хреста, що видніло на хребті віслюка. Від шиї здовж хребта і поперек крижів коло передніх лопаток зчорніла смуга шерсті, творячи в той спосіб знам’я хреста.
Це в нагороду за тяжку та вірну службу Ісусові відзначив Господь ослика хрестом, ніби лицарським орденом.
З тої пори ослики цієї породи носять це знам’я. А люди звуть їх теж хрестоносцями.
Автор: Микола Яцків
