Притчі 
Колись один чоловік розповідав мені про свого кузина, якого не міг терпіти за його зухвалість, цинізм, зверхність, надто гучний сміх і самовпевненість, і примітивну зверхність над цілим світом. Він не зносив цього чоловіка вже впродовж багатьох років. Аж одного дня обоє зустрілися на похороні матері цього неприємного кузина. І тоді мій співрозмовник уперше в житті побачив, що той чоловік плаче. Плаче, як мала дитина. І це його шокувало. Він, завжди такий сильний, самовпевнений та в усьому обізнаний, тепер стояв над гробом матері цілком безпорадний, а сльози текли по його щоках. Цей чоловік мені сказав: «Я вперше в ньому побачив людину, дуже нещасну людину. Після похорону все було, як раніше, він поводився так само зверхньо. Скільки б я не зустрічався з моїм кузином, його поведінка і слова виводили мене з рівноваги. Але тоді я з усіх сил тримав у пам’яті той образ із цвинтаря. І це мені допомагало не зненавидіти його ще дужче».
