Притчі 
Якось в одному князівстві враз з’явилося багато розбійників. Чи то з сусіднього прийшли, чи в горах відсиджувалися, аби могти грабувати перехожих, а може, і нове покоління таке виросло. Щодня траплялися грабунки і вбивства. І князь мусив тому протистояти. А був він людиною рішучою і авторитарною. Тому найперше покарав усіх учителів, що навчали мудрости, за невиконання їхніх обов’язків: багатьох звільнив із роботи і відіслав обробляти поля. А тим, що залишилися, зменшив платню утроє.
Далі він заборонив у своєму князівстві користуватися ножами. Всі ножі позакопували в землю, а якщо таки знаходили, то карали. Ремісники почали ремствувати, бо не мали чим виготовляти збрую, шити чоботи, стругати дерево. Це не тільки збавило дохід багатьох, а й зашкодило господарству. Убивати ножем перестали.
Князь було зрадів, але ненадовго, бо нападати почали з косами. Йде, приміром, якийсь селянин на луки сіно косити, і ніхто не знає, чи він з тією косою не стане доправлятися за чужим добром. Тож князь заборонив і коси. Як тільки в когось їх бачили, одразу відбирали. Тепер уже селяни не могли вчасно зібрати урожай. До того ж почався голод. Багато хто з рільників і ремісників ішов на службу до князя, щоби відбирати коси і ножі та збирати штрафи за користування ними. Народ сильно зубожів, траплялися й смерті від голоду, а тут ще й грабунки не припинялися. Тепер розбійники брали до рук камені, яких на підході до узгір’їв було багато, і тим здобували свій кривавий харч. Князеві нічого не залишалося, як послати своїх робітників визбирувати камені.
Та якось не поталанило самому правителеві: коли він прямував до сусіднього князівства на весілля доньки тамтешнього зверхника, на його ридван[1] напали злочинці: карету розбили, одяг і подарунки відібрали, а самого правителя і його слуг так побили, що невдовзі після того він і віддав Богу душу. Тиждень тривала жалоба. А по тому князювання перебрав його син, отримавши по батькові золотий вінець на голову, у руки – берло[2] і коруну[3] – знак держави, а ще печать князівську та хоругву, аби господарювати і військо тримати на свої потреби.
Усі очікували, що новий князь помститься за смерть батька на мешканцях тої околиці, де сталося негідне діло. Та він того не чинив. Насамперед повернув усіх учителів на свої місця і збільшив їм платню удвоє від тої, яку мали зі самого початку. І запровадив, аби їх шанували. І кожен, хто перебував у князівстві, мусив бодай годину на день слухати їхні повчання.
А властитель щоразу більше звільняв князівських урядників, які шукали по околицях те, чим можна було нашкодити людям і доносили на власників суддям. Придворні йому запропонували, аби виготовити спеціальні кийки, поставити на кожному свій номер, прикріплений до власника, і роздати населенню. Так буде зрозуміло, хто ним скористався. Та князь не прийняв поради, а строго вимовив: «Доки будемо крутитися довкола бандитів? Не на них треба дивитися, а на людей добрих і порядних!».
І видав указ, аби золотом і землями нагороджували найкращих мистців – поетів, співаків, малярів і музик – тих, хто не тільки вміє зацікавити людей своїм умінням, а й породжує в їхніх душах шляхетні помисли. А мистців зобов’язав оспівувати добро і показувати його велику перевагу над злом. Одночасно дозволив користуватися своїми інструментами спочатку найкращим ремісникам, а далі – і всім до решти. А хто напевне міг бути злодіякою чи розбійником, тих приставляв до найважчих робіт – зводити фортеці, копати рови довкола них, возити камінь. Спочатку те мусили робити тільки за харч і переночівок, далі почали їм платити, та щоразу більше, у міру того, як все більше відроджувалося ремісництво, бортництво, виплавлення руд, зростав прибуток від сільського господарства, а відтак і наповнювалася княжа казна.
Як тільки усе те було впроваджено, злочинів стало стільки ж, як і в сусідніх князівствах. Та через деякий час те князівство, оспіване поетами, стало знане серед інших. Воно славилося насамперед гідними людьми, про подвиги яких одразу ставало відомо усім. А згодом – прославилося і виробами із золота, срібла, коштовними оздобами, мистецькими вуздечками для коней і тим, що давала земля тієї місцевости.
І все ж деякі запеклі розбійники, поховавшись у гірських печерах, грабували проїжджих. Ще й нахвалялися, що за смерть ясновельможного ніхто їм не помститься, бо молодий князь їх боїться.
Почув те правитель і задумався, що має робити із тими злочинцями. Вирішив оголосити їм амністію. Ті, які вийдуть перед людьми і відречуться від свого ремесла, матимуть прощення і зможуть розпочати життя заново, заробляючи ділом, що вибере їхнє серце, але вже прийнятним для народу. До тих же, хто не прийме його прощення, оголосив, що ставитиметься зі всією строгістю.
Були серед розбійників і бажаючі покаятися: хто мав дівчину в поселенні, хотів оженитися, а хто – старих батьків дотримати в старості. Деяким врешті і життя злочинне остогидло. Щоправда, не хотілося віддавати награбоване добро. Та мусили. Бо й так не могли ним скористатися, якщо і на люди не могли вийти зі своїх печер.
Тож у призначений день багато грабіжників на свій страх і ризик прийшли в місто на майдан, несучи зі собою відкупне – награбоване майно, яке одразу ж поповнювало казну. Князь дотримав свого слова – помилував усіх, навіть тих, хто побив до смерті його батька. А коли хто зі свідками приходив допоминатися за своїм пограбованим добром, то віддавав зі скарбниці те, що по праву йому належало, поки не потрапило в руки грабіжникам.
Колишні злочинці ввійшли в мирне життя і ніхто не вернувся до попереднього. Та ще залишалися затяті розбійники, що поховалися в горах і лісах, і не планували виходити зі своїх укриттів. Бо люди стали заможнішими і мали більше золота, коштовностей та й іншого майна, яке часто, подорожуючи, перевозили, а відтак ним могли поживитися грабіжники на дорогах. Набагато легше і швидше було надбати майна, відбираючи в інших, аніж власними стараннями. Навіть ясновельможний князь мусив подорожувати з багатьма воїнами, та ще й слідом ішов загін вояків, які би стали несподіванкою для злочинців.
Якось поширилася чутка, що князь переїжджатиме до сусіда єдиною гірською дорогою, тією, на якій побили його батька. Що точно туди поїде, про те знали всі, бо планував оженитися на тамтешній князівні. А їдучи, обов’язково везтиме й багаті подарунки. Розбійники до такої оказії готувалися заздалегідь.
І ось, торохкотячи колесами по гірських каменях, оточений двома сотнями воїнів, м’яко похитувався на ресорах берлин[4] молодого князя, наближався до місця, де засіли грабіжники. А грабіжники, аби на деякий час перекрити рух тому загонові вояків, які йшли позаду, уже встигли зрубати кілька дерев, і ті впали на вузьку частину дороги, не даючи проїзду.
І ось у вузькій долині високий в’яз, гучно тріскаючи в стовбурі, відділив авангард королівських охоронців од карети, а стріли густо посіялися на облачених[5] воїнів. До берлина, оточений вояками з мечами, пробрався сам ватажок розбійників. Та тільки відчинив карету, як з неї висипало пів дюжини обкутих залізом міцних воїнів, найкращих у військовій майстерності, та ні князя, ні скрині з коштовностями там не знайшлося. Тут таки головного розбійника наздогнала смерть за багато учинених ним розбоїв.
А князь у цей час, переодягнений простим кінником, перебував у голові колони. Розбійники не могли його упізнати. Він, як й інші, запекло бився, бо число його воїнів і число нападників було приблизно однаковим.
Уже в першій хвилині нападу його воїн, який умів наслідувати голоси птахів, голосно прокричав зозулею. За тим оддалік озвалася ще одна зозуля, за нею, ще віддаленіше – третя. Король знав, що це сигнал тим воякам, які очікували їх попереду. За декілька днів до того вони, одягнувшись як селяни, що перевозили сіно, пробралися уперед. Бо селян розбійники пропускали – у них не було чим поживитися, а коней розбійники не мали можливості тримати. Тож під сіном переїхало багато вояків зі зброєю і тепер вони з галасом бігли на допомогу своєму князю.
А тут уже завиднівся й загін, що слідував за каретою. Знаючи, що знадобляться, везли зі собою пили, тож, перепилявши важкі стовбури, швидко відсунули їх із дороги. Вояки розуміли, що почався напад, і спішно помчали вперед.
Так на злочинців, що боролися із супроводжуючими князя, лавиною накотилося військо з обох сторін гірської дороги. Зрозуміло, що їх усіх швидко перебили, а полонених пов’язали. Утік, напевно, лише хлопчина, що сидів угорі на дереві і попереджав нападників, що діється на дорозі. Та суверен про те не шкодував: спійманих розбійників було багато. Їх надовго помістили в столичну в’язницю. І там вони заробляли на прожиток в’язанням кошиків. А князь наступного дня вільно проїхав туди, куди хотів. Та й грабіжництво з тих пір якось перевелося.
Через декілька років, коли молодий владика переглядав хроніки[6] свого князівства, то зауважив, що в історію його батько увійшов як Князь Грабіжників, а він сам – як Великомудрий Князь. Бо хоч батько щонайбільше боровся із зарізяками, і навіть загинув від їхніх рук, та сам же і сприяв їхньому розгулу. А молодий господар князівства не так воював зі злом, як підтримував добро. Усе зробив для того, щоби вони і самі не хотіли розбійничати. А хто і після того не відрікся від зла, то вже тих стинав мечем і відбирав у них волю до злочинів.
«Уся справа в тому, – говорив Великомудрий Князь, – аби насамперед створити найкращі умови світлим душам. Тоді домінуватиме добро. Не забезпечивши розквіт порядних, годі перемогти харцизяк».
[1] Ридван – карета для поїздок на довгі відстані, запряжена чотирма чи шістьма кіньми.
[2] Берло – скіпетр, жезл, ознака влади верховного правителя.
[3] Коруна – знак «держава» – куля з хрестом зверху.
[4] Берлин – карета для поїздок на середні відстані, запряжена двома чи чотирма кіньми.
[5] Облачені – одягнуті в лати.
[6] Хроніки – опис найважливіших подій із датуванням.
