Притчі 
Якось дідусь із онуком-підлітком прогулювалися парком. Пригрівало яскраве сонце, щебетали пташки, уздовж алеї на клумбах цвіли квіти. В обох був піднесений настрій. Хлопець раз за разом підбігав і намагався перестрибнути тротуарну доріжку.
– Нащо ти так робиш? – спитав дідусь.
– То я тренуюся, щоби вміти добре скакати і мати в школі з фізкультури «відмінно».
Дідусеві це сподобалося, похвалив онука. Похвалив і за те, що малий зумів вирізнити з-поміж пташиного співу голос соловейка.
– То я з інтернету його спів слухав, і дрозда, і зозулі! – не стримався малий.
Коли вони сіли на лавочку, хлопчик вийняв мобільний телефон і почав дивитися фільм англійською мовою.
– Коли дивлюся фільми англійською, то швидко її засвоюю. Задумав опанувати її досконало, – похвалився своїми планами і попросив – дідусю, вивчаймо разом!
– Дякую, онучку, але то не для мене, – усміхнувся старий. – А ти дуже кмітливий хлопець. Те все тобі знадобиться, вивчай, життя довге, – тепло глянув на онука старий.
Хлопчик стішився, а згодом поцікавився:
– А чого ви все бубоните і бубоните щось тихенько? Як тільки перестаєте говорити до мене, то відразу собі щось шепчете!
– То я молюся – розмовляю зі Всевишнім. Бо скоро маю зустрітися з Ним і треба буде прозвітувати, як засвоїв земну науку.
– Виходить, що я готуюся до життя, а ви, дідусю, до смерти?
– Я теж готуюся до життя, тільки довшого, ніж земне, а тому важливішого. Бо як тільки піду з цього світу, то відразу ж опинюся в іншому, і до нього теж треба підготуватися.
– Але ж то ще не скоро буде. Ви могли б у цей час просто посидіти, подихати свіжим повітрям, з’їсти морозива. Ще встигнете і вдома помолитися.
– Ти, онучку, знаєш, коли в тебе буде екзамен з англійської чи урок з фізкультури. А я не знаю ні дня, ні години, коли прийду на звіт до Бога чи коли Він прийде забрати усіх до Царства Небесного. Тому маю бути готовим так, як би мій екзамен мав би бути вже завтра.
Хлопець трохи подумав, а потім сказав:
– Тоді я вам не заважатиму. Бо ваша робота, певно, ще важливіша за мою. – А згодом додав, – але знаєте, життя таке цікаве, я би не хотів думати про смерть.
– Тобі й не треба. Бог усе влаштував так гармонійно, що маємо чинити саме те, що найцікавіше! – усміхнувся старий. – У школі, і в інституті мені, як і тобі, було цікаво вчитися, читати, грати у футбол. А тепер цікаво, як буде в другому житті. Якби ти тільки знав, наскільки там буває цікаво! Тому й хвилююся перед тим найважливішим екзаменом, бо хочу потрапити в найкраще місце, в яке тільки можу.
– Тоді хай так і буде, – тихо проказав малий. І знічено додав, – але нам все одно вас не вистачатиме.
У його голосі бриніла печаль, очам, здавалося, недалеко було і до сліз. А на паркових алеях вирувало літнє розмірене життя: десь далеко хтось викрикнув, пробігла тротуаром мала дитина, за нею почимчикувала мама з візочком. І знову запанувала тиша.
Дідусь лагідно покуйовдив хлопцеві чуприну:
– Це тому що ви мене любите. У сім’ї люди люблять одне одного. А любов – те, що у Всесвіті притягується. Тому, можливо, колись, там, далеко, ми ще зустрінемося в одному світі.
Малий у пориві на короткий час пригорнувся до старого, а той, обіймаючи його, звів очі на високі крони дерев, що стриміли в небо.
