Притчі 
Два брати все життя прожили за високим міським муром, ніколи не бачили ні полів, ні лугів. І от одного дня вирішили вони відправитися в село. Пішли брати дорогою, побачили ріллю, на якій працював землероб, і здивувалися:
– Що він робить? Розкопує землю і залишає на ній глибокі борозни! Навіщо псувати рівну землю, покриту ніжною зеленню?
Потім вони побачили, як він кидає в борозни зерна.
– Ненормальний якийсь! – вигукнули вони. – Бере хорошу пшеницю і кидає в бруд!
– Не подобається мені село, – сказав роздратовано один з братів, – дивний народ тут живе.
І він повернувся в місто. А другий брат залишився в селі. А через декілька тижнів він став помічати разючі зміни. Засіяне поле стало вкриватися молодою зеленню, прекраснішою і ніжнішою за колишню. Це відкриття його так вразило, що він написав братові, щоб той приїхав, не гаючи часу, і сам подивився, які чудеса сталися в селі.
Брат приїхав і теж захопився.
Минав час, і зелені паростки перетворилися на золоте колосся. Коли пшениця достигла, приніс землероб косу і став косити. Тут нетерплячий брат закричав:
– Він все ж ненормальний, цей чоловік! Так тяжко працював усі ці місяці, вирощуючи дивне колосся, а тепер своїми руками зрізує їх під корінь? Що за дурість! Повертаюся назад у місто.
А терплячий брат продовжував жити в селі. Він спостерігав, як землероб збирає урожай у комору, як спритно відокремлює зерно від полови, і прийшов у захоплення, побачивши, що той зібрав пшениці в сто разів більше, ніж посіяв.
Тепер йому стало зрозуміло: в усьому, що робив землероб, були своя мета і глибокий сенс. Тільки вони теж не лежали на поверхні.
Тому не судіть нічого передчасно, аж доки не прийде Господь, Який освітить таємне у темряві і виявить сердечні наміри; і тоді кожному буде похвала від Бога. (Перше послання до Коринф’ян св. ап. Павла 4:5)