Притчі 
Якось енергійна дівчина розповіла своїй подрузі, що коли до її дідуся, який у тоталітарній країні був політичним в’язнем, приходять такі ж, як і він, дисиденти, то їм нема про що розмовляти, сидять і мовчать. Та зацікавилася: «А давай, – каже, – коли вони зберуться, то і я прийду, послухаю». Так і вирішили.
Тож коли до дідуся прийшли приятелі і засіли чаювати, обидві дівчини приєдналися до них. Подруга онучки була акторкою, вона все заводила мову про мистецтво: про акторів, виставу, що довго вже йшла в міському театрі, популярних артистів. Однак її таки справді не підтримували, відмовчувалися. Думала, що старенькі вистави не бачили, то й мовчать. Таж ні, бачили, а сказати не мають що. Коли дівчатам випало вийти на кухню, акторка щиросердно зізналася:
– Не ображайся, але я ще не зустрічала людей, які були б настільки байдужими до театру. У них черстві душі. Напевно, і в твого дідуся така ж натура.
Коли повернулися до гостей зі свіжою порцією солодощів до чаю, за стіною почулися звичні звуки. То стогнав сусідський хлопець, який вже роками слабував. Гості враз проявили велику зацікавленість, і молода господиня пояснила:
– То він весь час так стогне, коли йому дуже болить. Декілька разів на тиждень. Ми вже звикли. Коли прийде нянька, дасть йому знеболювальне, то перестане. Вона скоро прийде.
Чоловіки жваво перемовлялися. В одного, з вигляду найвищого зростом, виявився знайомий професор медицини, у другого, того, що в окулярах – можливість допомогти з ліками, а в господаря квартири – автомобіль, яким погодився доставити хворого в клініку. Дізнавшись діагноз, високий передзвонив професорові і домовився про зустріч. Невдовзі зайшли на короткий час до сусідів. А вже через три години професор оглянув хворого і призначив йому лікування. Надія на оздоровлення була.
Через два місяці хлопець пішов на поправку. Подруги зустріли його матір, і та їм звірилася:
– Я ще не зустрічала таких золотих сердець, як у цих чоловіків. І то зовсім чужі люди, – схлипувала від зворушення жінка, – а прийняли нас як рідних. Стільки років мирилися з болем, а тут виявилося, що лікування можливе… У кожного з них – висока і світла душа, хай їм їхнє добро повертається сторицею!
Дівчата лише перезирнулися, та, опустивши очі додолу, не вимовили ні слова. За них сказала сама ситуація. Бо сила духу і відкритість душ, вразливість до чужої біди тих стареньких була набагато вищою, ніж у них самих. Ці люди усе життя захищали і утверджували свободу належати світлу і добру, і їм вдалося зберегли правдиву любов і правдиве зворушення серця. Навіть тоді, коли неправдивий світ об’явив їх злочинцями.
Виявляється, зворушуватися емоційно чи навіть перейматися красою – не те саме, що по-справжньому прийняти серцем. Те, що пропонував театр, не зацікавлювало налаштованих на крайню справжність дисидентів, вони відчували фальш. Гранично правдива любов часто упускає зовнішню, поверхневу красу, відтінки емоцій чи доводи раціонального розуму. Заради щастя, яке дарує іншому, отримуючи від цього радість і заспокоєння.
