Притчі 
Упокорювання – істинна основа християнських чеснот: без нього усі недоліки залишаються з нами, укриті гординею від оточення і нерідко від нас самих.
Нас куди більше обурюють дрібні невірності стосовно нас, ніж найбільші, допущені стосовно інших.
Ревнощі народжуються разом з любов’ю, але не завжди разом з нею помирають.
Часто нам не так тяжко підкоритися примусу оточення, як самих себе до чогось змусити.
Усім досить відомо, що не личить вести розмови про свою дружину, але недостатньо відомо, що ще менш допустимо вести розмови стосовно себе.
Як би мало не довіряли нашим співрозмовникам, ми незмінно віримо, що з нами вони щиріші, ніж з іншими.
Боягузи зазвичай не усвідомлюють усієї сили свого страху.
Юнакам часто здається, що вони природні, коли насправді вони погано виховані і грубі.
Часто проливаючи сльози, ми ними обманюємо не лише інших, але і самих себе.
Люди недалекі зазвичай засуджують усе, що виходить за межі їхнього розуміння.
Справжня дружба не знає заздрощів, а справжня любов – кокетства.
Позбавлені прозорливості не ті люди, які не досягають мети, а ті, які проходять повз неї.
Можна дати іншому розумну пораду, але не можна навчити його розумній поведінці.
Бажання поговорити про себе і представити наші недоліки з кращого боку – ось, багато в чому, наша щирість.
Варто дивуватися лише тому, що ми ще здатні дивуватися.
Якраз ті люди, які за будь-яку ціну хочуть завжди бути правими, найчастіше бувають неправі.
Якщо марнославство не перевертає наші чесноти, то хоч би примушує їх похитнутися.
Чуже марнославство для нас нестерпне тим, що уражає наше власне.
