Що неможливо в лікарів, – можливо в Бога

“Лікарю, він буде жити? Який прогноз при такій стадії?» – скільки разів за час роботи в онкологічному диспансері мені доводилося чути це запитання і бачити розпач хворих на рак та їхніх рідних. Кажуть, лікарі звикають до цього, але хіба можливо звикнути до людського болю?

Ось і сьогодні… Молода жінка, у чоловіка якої рак четвертої, останньої, стадії, вибухає плачем:

– Завідувач сказав: добре, що він ще живе! Я запитала: «Можливо, завдяки народним методам, до яких ми вдаємося?» А він спалахнув: «П’єте всіляку гидоту, а потім приходите до нас!» Але ж ми за останній рік робили все, що пропонували нам лікарі: опромінення, операцію, хіміотерапію… А потім, коли офіційна медицина виявилася безсилою, вдалися до народних методів, бо не могли сидіти склавши руки, коли рак прогресує… Що ж нам тепер робити? Завідувач сказав: «Ідіть і далі пийте свою гидоту!» Це означає – нема ніяких шансів на порятунок? Так?

Вона з надією дивитися на мене, з такою відчайдушною надією, що я гублюся під цим поглядом. Я – лікар. І я маю дивитися правді в обличчя. Четверта стадія, віддалені метастази… Що тут скажеш? Як лікар, я мав би підтвердити слова колеги: те, що з таким діагнозом людина живе рік – це справді добре. І, мабуть, цей резерв скоро вичерпається… Є офіційна статистика щодо хворих на рак четвертої стадії, і згідно з нею… Втім, навіщо їй ця статистика? Так, хворі й їхні рідні мають право знати правду. І статистика може подати узагальнені цифри. Але ж вона не здатна передбачити окремої долі, того, скільки кому відміряно. Цього не може стверджувати ніхто – ні статистика, ні завідувач, ні я, лікар-хіміотерапевт з великою лікарською практикою і досвідом.

І я вкотре розповідаю історію, що трапилася зі мною, молодим лікарем-терапевтом.

Якось мене послали за викликом до хворої вісімдесятип’ятирічної жінки. Коли я прийшов, старенька лежала без тями, пульс і серцебиття практично не прослуховувалися, шкіра була мертвотно-сіра. Словом, усе вказувало на те, що бабця скоро відійде у Божі засвіти. Про що я авторитетно й заявив присутнім родичам. Готуйтеся, мовляв, до похорону. Ще й додав: «Дай Боже, кожному стільки прожити!» Мені, 25-річному, тоді думалося, що 85 років – глибочезна, неймовірна старість.

Позаяк я ніскілечки не сумнівався, що бабця – уже не мешканка цього світу (та й зрештою на це вказували усі ознаки), то порадив звернутися за свідоцтвом про смерть. І з почуттям виконаного обов’язку повернувся на дільницю.

Минуло трохи часу. На зборах нашого медичного колективу обговорювалися кандидатури на отримання премії до Дня медика. Як молодого перспективного спеціаліста запропонували мене. І тут з місця схопилася літня огрядна лікарка, що чомусь незлюбила мене з першого погляду: «Що? Та цей “доктор” моїй сусідці рік тому свідоцтво про смерть виписав, а вона ще й дотепер на базарі соняшникове насіння продає!»

Я пополотнів. Свідоцтво про смерть? Продає насіння? У пам’яті відразу виринула ота 85-річна бабця, котра вже практично не дихала і котру я записав у покійниці. А ця «покійниця» – от тобі й на! – тепер продає насіння. Я знічено увібрав голову у плечі й почав зосереджено розглядати підлогу. Хай йому грець – так осоромитися! Втім, це наука на майбутнє. І науку я цю проніс у своєму серці до сьогодні. А тоді ще довго, проходячи повз бабусь із насінням, відводив погляд, щоб, бува, не зустрітися з тією, котру мимоволі «відправив на той світ».

Минули десятиліття, я – вже досвідчений лікар з багаторічним стажем роботи в онкологічному диспансері, але часто згадую той момент зі своєї практики і ніколи не поспішаю виносити жорсткі однозначні вердикти, навіть тоді, коли абсолютно все свідчить, що медицина безсила. Адже що неможливо в нас, лікарів, можливо в Бога. Тому я часто кажу своїм пацієнтам та їхнім рідним слова св. Августина: «Молімося так, ніби все залежить від Бога. Робімо так, ніби все залежить від нас». Надія – це те, що залишається, коли вже нічого не залишається. І лікар ніколи не повинен позбавляти пацієнтів надії. Але це можливо лише тоді, коли він сам черпатиме цю надію від Бога.

«Не бійся, бо Я з тобою! Не тривожся, бо Я – Бог твій! Я додам тобі сили, Я тобі допоможу, підтримаю тебе переможною правицею Моєю» (Іс. 53:4,5). Можливо, ці біблійні рядки, як і моя трагікомічна історія, підбадьорять тих, хто перебуває у терпінні й безнадії.

P.S. А той «безнадійний» чоловік живе, працює і з усмішкою згадує «прогнози» лікарів. Їх з дружиною неабияк потішила історія про «воскреслу» бабцю.

Микола, м. Львів

Наступна

Незвичайні історії - Частина 1

Форестьє На найскладнішому етапі велопробігу Тур де Франс лідирував відомий спортсмен Мішель Форестьє. Здавалося, медаль ... Читати далі

Попередня

Коляда в столиці

1990-і роки... У нас, у Галичині, вже звикли до широкого святкування Різдва Христового, яскравих вертепів ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *