Притчі 
А ось історія двох сестер. Молодша Євгенія має 98 років. Вона ще доволі енергійна, уважна, постійно чимось зацікавлена, чимось займається. От тільки ноги її не слухаються, тож вона не може сама подбати про себе і тому потрапила до будинку престарілих.
Час від часу Євгенію провідує її старша сестра Роза, якій недавно виповнилося 100 років. Вона мешкає сама і непогано дає собі раду. Часом навіть ходить до лісу по гриби.
Не так давно в парафії організували велику урочистість з нагоди її сотого дня народження. Ранком до неї прийшли родичі, щоб разом з нею взяти участь у богослуженні в церкві. Роза вже чекала на них.
– Розо, ви готові?
– Так, вже давно. Я прокинулася рівно опівночі…
– А чому так рано?
– Наставила будильник. Коли він задзвонив, я ввімкнула світло, перевірила, чи північ справді минула і тоді сказала собі: «Мені вдалося дожити до 100 років, як я і прагнула. Тепер я спокійна…».
Коли я розмовляю про це з її 98-річною сестрою, та обмежується коментарем: «Якби не ті ноги, через які я так страждаю… Але я теж мушу так відсвяткувати… Я ж не можу пасти задніх… Я теж хочу шампанського». І далі з усіма подробицями розповідає, як то колись вони зі сестрою…
Євгенія дуже любить хліб. Якби вона могла, то їла б його по куснику впродовж усього дня. Коли з нагоди якоїсь річниці хтось подає торт, вона просить поміняти їй шматок торта на «окраєць хліба. Він такий смачний…». Тобто прагнення життя, попри все. Прагнення хліба.
Навіщо ставитися до старости як до важкого додатку до життя? Ні, старість попри все є життям. А старі люди прагнуть (неважливо, чи їм 80, чи 90, чи 100) відчувати, що вони справді живуть.
