Притчі Стратегія лиса
Один лев з широко розкритою пащею наблизився до вівці і спитав її, чи від нього не тхне.
– Так! – відповіла вівця.
– Дурна! – сказав лев і з’їв її.
Потім поставив те саме питання вовкові.
– Ні! – відповів вовк.
– Підлабузнику! – заричав лев і розірвав його.
Те саме лев запитав й у лиса.
– Кажучи правду, пане, – відповів лис, – у мене така нежить, що абсолютно не чую жодних запахів.
Учень одного філософа пішов відвідати свого вчителя, який лежав на смертному ложі.
– Залишіть мені у спадок трохи вашої мудрості, – просив він.
– Бачиш мій язик? – спитав філософ.
– Бачу, – відповів учень.
– А мої зуби? Чи всі ще там?
– Ні, не всі.
– А знаєш, чому язик тримається довше від зубів? Бо він м’який і гнучкий, а зуби тверді – тому й випадають. Тепер ти знаєш усе, що треба знати. Іншої мудрості не маю.
Пісок і рука
Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз спитав її:
– Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш?
Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж пальців. Чим більше стискала кулак, тим більше пісок вислизав.
Другу руку, натомість, тримала відкритою і пісок залишився в ній.
Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно вигукнув:
– Розумію!
Гобелен
Молодого монаха послали до одного монастиря у Фландрії ткати разом з іншими великий гобелен. Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений.
– Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть зав’язати її і відтяти…
– Сину, – сказав спокійно старий монах, – ти не бачиш цього гобелена так, як треба його бачити. Ти працюєш з виворітного боку і тільки з одним фрагментом.
І повів його показати роботу з лицевого боку. Молодий монах остовпів. Він працював над дуже красивим гобеленом – “Поклоніння волхвів”, а його нитка творила частину німба навколо голови Божого Дитятка.
Ніколи не знецінюй себе. Може, у тебе не буде жодного доказу, що ти вартуєш більше, ніж про себе думаєш. Усі ми тчемо дуже великий гобелен неймовірної краси, якого ніколи не бачимо в цілості.
Таємниця раю
Здоровенний та не надто чемний самурай прийшов до низенького буддійського монаха і каже:
– Монаше, скажи мені, що таке пекло, а що – небо?
Монах поглянув на дужого воїна і зневажливо відповів:
– Сказати тобі, що таке – небо і пекло? Я не можу тобі цього пояснити. Ти брудний і смердиш. Ти – ганьба касти самураїв. Геть від мене! Не можу терпіти тебе!
Самурай розлютився, почав тремтіти. Його лице так почервоніло від гніву, що не міг і слова промовити. Витягнув меч і підніс його, щоб убити монаха.
– Це – пекло, – прошепотів спокійно монах.
Самурай знітився. Скільки ж співчуття і жертовності було в малому монахові, який ризикував власним життям, щоб пояснити йому, що таке пекло! Поволі він опустив меч. Відчув спокій і вдячність – його лице проясніло.
– Це є небо, – прошепотів спокійно монах.
Небо і пекло – у твоїх руках. Сьогодні й щодня.
Недільний обід
Мама, як звичайно, покликала з кухні:
– Прошу до столу. Все готове!
Її чоловік, який читав, і два сини, що дивилися телевізор, швидко відгукнулися і з шумом сіли до столу.
Прийшла господиня, але замість пахучих страв, кинула на стіл жменьку сіна.
– Це що?! – закричали всі разом.
– Чи ти здуріла? – спитав її чоловік.
Господиня спокійно подивилася на них і сказала:
– Я думала, що ви не звернете на це уваги. Вже двадцять років готую для вас і ніколи ще не почула жодного слова, з якого я могла б зрозуміти, що ви жуєте не сіно.
Щоб відзначити десятиліття шлюбу, одна жінка попросила редакцію журналу, який читав її чоловік, надрукувати “послання” до нього.
Ось воно: “Дуже дякую Тобі, мій дорогий, за те, що я нині почуваюся щасливою дружиною і матір’ю. Дякую за те, що завжди і скрізь я відчуваю, що є твоєю єдиною жінкою на світі. Дякую Тобі за те, що Ти поважаєш і цінуєш мене. Дякую за те, що дивишся на мене з любов’ю, коли ми серед людей. Дякую за Твої “Люблю тебе”, сказані тоді, коли найменше сподіваюся на них. Дякую Тобі за те, що Ти існуєш. Дякую за ці чудові роки любові”.
* * *
Маємо необмежену можливість вирішувати про щастя або нещастя осіб, з якими живемо. Достатньо звичайно слова “дякую”, сказаного чи не сказаного.
Хто підтримує небо
Один горобчик лежав на спині, простягаючи свої ніжки просто до неба. Прилетів другий горобчик і здивовано спитав:
– Що ти робиш? Чому лежиш на спині? Що з тобою?
Не рухаючись, перший відповів:
– Своїми ніжками підтримую небо. Якщо поворухнусь і заберу свої ніжки, – небо впаде на землю.
У цю хвилину біля них впав листочок, що відірвався від гілки дуба. Горобчик, що підпирав небо, злякався: в одну мить підскочив і швидко полетів.
Небо, звичайно, не впало.
Якось помер один відомий проповідник і пішов до неба. Там він побачив, що звичайний водій таксі має краще місце від нього.
Проповідник побіг жалітися до святого Петра:
– Не розумію, напевно, тут якась помилка. Я ж присвятив усе своє життя проповідуванню Божого Слова.
Святий Петро відповів:
– Ми нагороджуємо за результатами. Ви пам’ятаєте результати ваших проповідей?
Проповідник неохоче змушений був визнати, що дехто з його вірних часто засинав під час проповідей.
– От бачите! – сказав святий Петро. – Натомість, коли люди сідали в таксі того чоловіка, вони не тільки не спали, а ще й ревно молилися!
* * *
Не переоцінюйте занадто себе.
Тато під ліжком
Коли я була мала, тато для мене був чимось на зразок світла в холодильнику. І тато, і світло були в кожному домі, але ніхто напевно не знав, що вони робили, коли за ними закривались двері.
Мій тато виходив з дому кожного ранку, а ввечері, коли повертався, був дуже щасливий, що знову нас бачить. Він єдиний міг відкривати консервні банки, коли іншим це не вдавалось. Тільки він не боявся іти сам до пивниці. Коли голився, то часто ранився, але це нікого не вражало, ніхто не цілував його, аби полегшити біль.
Коли падав дощ, тільки він підганяв машину до вхідних дверей. Коли хтось був хворий, він йшов купувати ліки. Він ставив пастки на мишей, він обрізав троянди біля дверей, щоб вони не ранили нас своїми колючками. Коли мені подарували перший велосипед, він їхав біля мене багато кілометрів, аж поки я навчилася сама.
Я боялася інших батьків, але не свого. Одного разу я зробила йому чай. Це була тільки гаряча вода з цукром, але він, сидячи в моєму крісельці, попивав його і дуже хвалив.
Коли ж я бавилася ляльками, лялька-мама мала багато роботи. Натомість для ляльки-тата я не мала жодної, і вона казала моїми устами: “Ну, тепер іду працювати”, – і я кидала її під ліжко.
Одного ранку, коли мені було дев’ять років, мій тато не встав, щоб іти на роботу. Його завезли до лікарні, де наступного дня він помер. Я пішла до своєї кімнати і пошукала ляльку-тата під ліжком. Стерла з неї порох і поклала на ліжко.
У моїй уяві татко ніколи нічого не робив. І я не думала, що його смерть завдасть мені такого болю. Ще й до сьогодні. Не знаю чому. (Ерма Бомбек)
Одна пані зі смутком казала: “Вже кілька років, як помер мій батько, і ще дотепер шкодую, що ніколи не сказала йому: “Тату, я люблю тебе”.
Мавпи і світлячок
У джунглях, недалеко від села, жила сім’я мавп. Єдина річ, яка їх цікавила, був вогонь. Вони приглядались до полум’я, що витанцьовувало червоними язиками в хатах, а ще більше на подвір’ях, де навколо нього з вдоволеними лицями сиділи селяни.
Одного досить холодного вечора мавпи побачили світлячка, що блимав між листям на кущі. Вони подумали, що то була іскорка тієї дивної речі, яка огрівала людей, і дбайливо взяли його. Прикривши його сухою травою і гілками, мавпи простягали руки до нього та скрекотіли від задоволення, думаючи, що гріються. Одна навіть почала дути на світлячка, бо багато разів бачила, що так роблять люди.
За цим усім з дерева спостерігала пташка з золотими крильцями. Їй стало шкода тих бідних мавп, вона злетіла до них і сказала:
– Приятелі, ви обманюєтесь – це не вогонь… Це – тільки світлячок!
Але мавпи, невдоволені, прогнали її геть, і стали ще сильніше дути на нього.
– Ви обманюєтесь! – повторювала пташка, літаючи над мавпами, що юрмилися довкола купки сухої трави і гілок. – Заховайтесь деінде від холоду!
Одна з мавп дуже розгнівалась, схопила пташку з золотими крилами й убила її. І знову всі почали дути на світлячка.
Через ніч усі повмирали від холоду.
“Стільки чудес сотворив Він перед ними, і вони не вірували в Нього, щоб справдилося слово пророка Ісаї, який сказав: …засліпив очі їхні, закам’янив серця їхні, щоб не бачили очима і не розуміли серцем і не навернулися, щоб Я зцілив їх” (Ін. 12:37-40).
Тому багато людей вмирає від холоду.
Малими кроками
Молодий студент, який прагнув працювати для добра людства, одного дня пішов до св. Франциска Салезія і спитав його:
– Що маю робити для забезпечення миру у світі?
Святий Франциск, посміхаючись, відповів йому:
– Не гримай так сильно дверима.
Малі суперечки завжди викликають великі свари і незгоди. Багато розлучень починається від панчіх, забутих під ліжком. Але й велика любов виростає з малого.
Не продаємо…
Одна пара зайшла до магазину дитячих іграшок. Вони довго вибирали подарунок, оглядаючи полиці і перебираючи забавки, підвішені до стелі чи розкладені просто на підлозі: ляльки, що плакали і сміялися, електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти…
Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива продавщиця.
– Розумієте, – почала пояснювати жінка, – ми маємо маленьку дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.
– Донечка рідко усміхається, – продовжував чоловік.
– Ми хотіли б купити їй щось, що б її ощасливило, – говорила далі жінка, – навіть, коли нас нема… Щось, що б її забавляло, розраджувало, коли вона сама.
– Вибачте, – посміхнулася продавщиця, – ми не продаємо батьків.
Народити дитину – це укласти з нею такий великий контракт, що більшого людський розум не може вигадати. Всі діти приходять до нас з карткою запрошення і кажуть: “Ти мене закликав, і я прийшов. Що ти даси мені?”. Тут починається виховне завдання у всій його широті й глибині.
Три жабки
Якось три цікаві жабки вирішили познайомитися зі світом. Недалеко від їхнього ставка розташувався великий хутір. І вони почали своє відкриття світу від току. Але дві курки побачили їх і, щасливі, що мають нову поживу, кинулися на них з гострими дзьобами.
Але три жабки були моторні і відважні. Якраз тоді селянин поставив біля дверей відро з молоком. Два великих стрибки і три жабки були вже в молоці. Спершу відчуття новизни викликало в них радість і бадьорість. Потім почали журитися: їм треба якнайшвидше вибратися звідти! Розлючений господар – страшніший від курки.
Одна спроба, друга, третя… але стінки відра були надто слизькі.
Перша жабка була фаталістка: вона підстрибувала кілька хвилин, а потім сказала:
– Ми звідси ніколи не вийдемо. Нам – кінець.
Перестала плавати й стрибати, і втопилася.
Друга жабка була вчена, мудра, мала велику теоретичну підготовку з плавання, плигання, знання фізичних законів. Скоро виконала всі обчислення, знайшла відповідну формулу й стрибнула. Але не помітила ручки і сильно вдарилася головою. Втративши свідомість, вона впала на дно відра та й втопилася.
Третя жабка ані на хвилину не переставала плавати, напружуючи усі свої сили. Від її енергійних рухів молоко збилося в масло, слизьке, але тверде, і вона зуміла вискочити з відра.
Ніколи не трать надії, що би не трапилось. І працюй.
