Це знає тільки вітер – Частина 2

Цап-відбувайло

Десятеро селян ішли дорогою на свої поля. Несподівано налетів ураган. Він несамовито шарпав дерева, земля здригалася і глухо стугоніла.

Утікаючи від грому і граду, люди заховалися в руїнах старого замку.

Світло блискавиць, спалахуючи то тут, то там, творило страхітливий танець. Наростав шум вітру, наближався гуркіт грому. Селяни добряче налякалися, і поміж них прошелестів шумок, що, мовляв, серед них мусить бути грішник, який стягнув на всіх це шаленство природи.

– Треба знайти винного і вигнати його з нашого гурту, – сказав один із них.

– Повісьмо за дверима наші шапки, – вирішили вони. – Чию шапку вітер знесе першою, той грішник і мусить нас лишити.

Усі погодилися. З величезним зусиллям вони відчинили двері, і кожен з них повісив надворі свою шапку.

Одну з них одразу зірвав вітер.

Селяни без жодного милосердя випхали за двері власника шапки. Бідолашний, зігнувшись удвоє, почав продиратися крізь буревій.

Він ще не встиг далеко відійти, як раптом почув страшний гуркіт: блискавка вдарила в замок і спалила його дотла разом з людьми, які в ньому ховалися.

 Одного разу дитинча леопарда загубилося в степу. Через свою необачність воно опинилося на шляху слона, і той його просто затоптав. Хтось натрапив на мертве звірятко. Звістку про це нещастя одразу передали батькові.

 – Твоє дитинча загинуло, – сказали старому леопардові. Ми знайшли його мертвим у долині посеред трави.

 Леопард заревів від болю і люті:

 – Хто його вбив? Скажіть мені, щоб я міг відімстити за його смерть.

– Слон.

 – Слон?

 – Так, слон.

 Старий леопард глибоко задумався, а потім сказав:

 – Ні, це не міг бути слон. Це, без сумніву, вівці! Певно, що вівці! От я вже з ними поквитаюся!

 І, розпалений люттю, він побіг у бік луки, де паслася отара овець.

 

Чудовий день

Два тижні йшов дощ. В одну мить небо прояснилося і настав чудовий сонячний день – краса невимовна.

Через негоду затримувалися польові роботи. Один знервований господар не міг знайти свого робітника.

Послав по нього дочку.

Коли дочка господаря прийшла до дому робітника, той лежав собі на сонці, підставивши лице лагідному теплу.

Дівчина зганила його за лінивство і рішуче наказала йти до праці.

Робітник подивився на неї й усміхнувся:

– Ти й справді думаєш, що я дозволю тобі найняти мене в такий чудовий день?

Ми звикли, що можемо продавати і купувати все, що забажаємо, і перестали усвідомлювати, що ще існують речі, яким нема ціни, – речі безціні.

Челядник

В епоху кам’яних замків і войовничих лицарів в обладунках, один відважний юнак вирішив стати ковалем. Він прийшов до кузні учнем і дуже швидко навчився таємниць ремесла. Умів користуватися різним інструментами, кував залізо на ковадлі, надимав ковальський міх. Хлопець став вправним майстром: він навчився виковувати гострі шаблі й легкі шоломи, що витримували будь-який удар, канделябри з тисячами рельєфів і міцні ґрати.

Щойно він закінчив навчання, як його викликали до королівського палацу на службу челядником.

Однак виявилося, що весь його талант роботи з залізом тут зовсім непридатний, тому що хлопець не набув навиків виконувати найпростіші речі. Він не вмів, наприклад, користуватися кременем, щоб добути вогонь і розпалити піч, а це для челядника – річ необхідна.

Наші діти, безумовно, мусять навчитися читати, плавати, користуватися комп’ютерами, а також всього того, що буде необхідне для життя в XXI ст. Але якщо крім цього ми більше нічого їх не навчимо, якщо ми не допоможемо їм у духовному розвитку, то вони ніколи не опанують свого стрижня. У деяких культурах процес відкривання власного духовного центру так і називається – наукою бути людською істотою.

Хто більше значить

Був собі добрий і побожний брамін, який жив на пожертви вірних. Одного дня він подумав: «Переодягнуся в біснуватого і піду просити милостиню».

Опоясався ганчір’ям, як це роблять парії, найбідніші люди Індії.

Того дня ніхто не вклонився йому на вулиці, ані не дав жодної милостині.

Спочатку він пішов на базар, потім до храму, але жодна душа не озвалася до нього й словом.

Наступного дня брамін одягнувся так, як звичайно вдягаються люди його касти: біла накидка, шовковий тюрбан і вишитий каптан. Тепер люди знову з ним віталися й давали гроші – і йому особисто, і на храм.

Вернувшись додому, брамін зняв свої шати, розклав на кріслі й глибоко їм вклонився. Потім промовив:

– О моя одежо, яка ти, мабуть, щаслива! О, яка щаслива! Одяг – ось що поважають на землі, а зовсім не людських істот, які всього лише його вдягають.

Чому головну увагу ми звертаємо на одяг, а не на людей? Покладаємо надію на краватки та імідж. Молоді люди часто одружуються з одежею, а не з особою, яка її носить.

Судний день

Коли настане судний день, мільярди людей буде приведено на велику галявину перед Божим престолом. Багато хто з них відсахнеться, не витримавши яскравого світла, яким буде залите те місце. Однак, не всі розмовлятимуть з Богом покірливо і смиренно. Деякі не спроможуться на діалог у дусі Божого страху і належної пошани до Бога. Уже в самому тоні відповіді чутиметься бунт і зневага.

– Чи може Бог осуджувати? Що Він знає про страждання? – пробурчала жінка в першому ряду. Вона відкотила рукав і показала витатуйований на руці номер полонянки концентраційного табору. – Ми пережили таке, що здається, неможливо пережити, нас били і мордували до смерті.

В іншій групі стояв негр. Він оголив перед Богом свою шию.

– А що Ти скажеш на це? – запитав він, вказуючи на сліди від задушення. – Наді мною знущалися тільки за те, що я чорний. Це був мій єдиний злочин.

З тлуму людей, що очікують суду, виступила студентка з маленькою дитиною і з синцями під очима:

– Чому я маю так страждати? – простогнала вона. – Це не була моя вина.

У величезному натовпі утворилися сотні таких збунтованих груп. Кожна з них нарікала на Бога за те, що Він допустив на землі такі великі страждання.

Добре Богові бути щасливим. Живучи в такому красивому і благодатному місці, де немає страждання, голоду і ненависті. Хіба може Він знати щось про терпіння людей на землі? Бог, говорили вони, має дуже спокійне життя.

Кожна бунтівна група делегувала представника, який, на її думку, постраждав найбільше. Єврея, негра, жертву Хіросіми, каліку, хворого на синдром Берґера, дитину з головною водянкою. Усі вони зібралися в центрі площі, щоб порозмовляти між собою. Кожен старанно приготувався щоб представити свою трагедію.

Вони хотіли переконати Бога, що судити їх Він міг би лише тоді, коли б спочатку сам пережив те, що випало на їхню долю. Вони вважали, що Бог зобов’язаний зійти на землю і пережити різні людські трагедії.

– Скажіть Йому, щоб народився євреєм. Нехай насамперед буде піддано сумніву спосіб, у який Він прийшов на світ. Дайте Йому такий тягар праці, щоб навіть найближчі Його люди подумали, що Він, мабуть збожеволів. Нехай Він буде змушений давати свідчення на суді, де судитимуть підкуплені судді, нехай Він буде осуджений боягузами і зазнає тортур. І, врешті-решт, дайте, щоб Він відчув себе смертельно самотнім. А тоді вбийте Його. Та так, щоб не було жодного сумніву в Його смерті. І все це робіть у присутності свідків.

Кожен з них представив свою точку зору, а звідусіль залунали схвальні вигуки.

Коли закінчив говорити останній, настала велика тиша. Ніхто не мав мужності додати ще щось… Слухаючи розповіді люди усвідомили, що Бог досконало розуміє всі їхні страждання.

«І Слово стало плоттю» (Ін. 1:14)

Коштовний камінь

Двоє приятелів зустрілися після довгої розлуки. За цей час один став багатим, а другий – бідним.

Вони сіли і почали пригадувати прожиті разом роки.

Під час розмови бідний задрімав.

Багатий приятель, опанований співчуттям, поклав у кишеню бідняка великий дорогий діамант і вийшов з дому.

Але той, прокинувшись, не знайшов подарованого йому скарбу і свій наступний день розпочав так, немовби нічого не сталося.

Через рік доля знову звела двох приятелів.

– Скажи мені, – запитав багатий, знову побачивши бідного у великій нужді, – чому ти не скористався скарбом, який я залишив у твоїй кишені?

 Подібне стається чи не за кожної зустрічі між людьми. Люди, що живуть поруч з нами, обдаровують нас безцінними скарбами. Але зазвичай ми цього не усвідомлюємо.

Гвинтик

У корпусі величезного корабля був вкручений гвинтик. Маленький і непримітний, він нічим не відрізнявся від багатьох інших, таких же пересічних гвинтиків, що з’єднували дві величезні сталеві плити.

Під час довгої подорожі через Індійський океан маленький гвинтик усвідомив, що йому обридло це сіре і непомітне існування (за всі роки не знайшлося нікого, хто принаймні подякував би йому за працю). Гвинтик заявив:

– Все, з мене досить! йду геть!

– Якщо ти підеш, то й ми також підемо, – сказали інші гвинтики.

І справді, щойно він почав розкручуватися, вовтузячись у своїй невеликій комірчині, іншим теж прийшло бажання викрутитися. Кожна хвиля, що напливала на корабель, допомагала їм визволятися.

Тоді й цвяхи, які тримали вкупі корпус корабля, запротестували:

– Якщо так, то й ми залишимо свою справу…

– На милість Божу, опам’ятайтеся! – волали до гвинтика сталеві плити. – Якщо не буде кому втримати нас у купі, ніхто не виживе!

Бунт маленького гвинтика, який відмовився виконувати свій обов’язок, умить перекинувся на інші частини величезного корабля.

Корабель, який упевнено розтинав могутні хвилі океану, тепер почав жалісно скрипіти і деренчати.

Тоді всі панелі, вузли, рейки, гвинтики і найменші цвяшки звернулися до бунтівного гвинтика з проханням відмовитися від свого задуму.

– Корабель розсиплеться, потоне, і жоден з нас вже не побачить своєї рідної землі.

Щойно тепер гвинтик відчув себе в центрі уваги і раптом зрозумів, що він є набагато важливішим, ніж дотепер йому здавалося. Він вирішив повідомити всіх, що залишається на своєму місці.

Без ближніх ми достеменно не знаємо власної ціни.

Останнє місце

Пекло було вже майже заповнене, однак перед його брамою очікувало ще багато грішників. Дияволу не залишилося жодного іншого виходу, як заблокувати двері. Він вийшов до кандидатів на вхід і промовив до них:

– Залишилося тільки одне місце, і, ясна річ, його можна зайняти тільки той з вас, хто був найбільшим грішником.

Потім запитав:

– Може, серед присутніх є професійний убивця, чи то кілер?

Не почувши позитивної відповіді, він був змушений розпочати іспит усіх грішників, які стояли в черзі.

Погляд диявола зупинився на одному з них, якому дотепер якось вдавалося залишатися поза його увагою.

– А ти що накоїв? – запитав диявол.

– Нічого. Я порядний чоловік і опинився тут цілком випадково.

– Це неможливо. Ти мусів у чомусь провинитися.

– Кажу правду, – заперечував схвильований чоловік, – я завжди старався бути якнайдалі від гріха. Я бачив, як одні кривдили інших, але сам не брав у цьому участі. Бачив дітей, які вмирали з голоду, яких продавали, а найслабших трактували як сміття. Я був свідком того, як люди робили свинства і звинувачували в цьому одне одного. Тільки я був вільний від спокус і не робив нічого. Ніколи.

– Таки ніколи? – недовірливо перепитав диявол. – Але справді бачив усе це на власні очі?

– Достеменно так.

– І справді жодного разу нічого не зробив? – повторив своє запитання диявол.

– Анічогісінько.

Диявол вдоволено посміхнувся:

– Заходь, приятелю! Останнє місце – твоє!

Достатньо

В одному краї сталася велика посуха. Спершу пожовкла, а згодом і висохла трава. Зів’яли й поникли кущі та дерева. Не було жодної краплі дощу з неба, ані жодної рослинки із землі.

Малі й великі звірі гинули від спраги.

Тільки найсильніші спромоглися на рішучий крок і залишали цю пустелю смерті.

А посуха і далі лютувала. Навіть старі й могутні дерева з глибоким корінням втратили листя. Повисихали джерела, русла струмків і річок.

Вижити вдалося лишень одній квіточці, і то тільки тому, що вона росла поблизу джерела, де ще лишалося трохи вологи. Джерело, спостерігаючи, що діється довкола, тяжко журилося:

– Усе висохло і неминуче помре. А я не можу цьому зарадити. Який сенс мають ті краплинки вологи, що я даю?

Старе дерево, що росло неподалік, почуло бідкання джерела і, поки зробило останній подих, прошепотіло:

– Ніхто не очікує від тебе, щоб ти зросило цілу пустелю. Твоє завдання – зберегти життя однієї квітки. Тільки це і більше нічого.

 Кожен з нас відповідає за якусь квітку. Але коли ми починаємо нарікати, то одразу ж забуваємо про свої обов’язки і впадаємо в смуток.

Приклад

– Тату, з чого починається війна? – запитує батька маленький Андрійко, дивлячись телевізійні новини.

– Все починається більш-менш однаково: якщо, наприклад, Англія і Америка виявляють, що в них різні погляди на якийсь предмет…

Тут втручається мама:

– Не говори дитині дурниць. Америка і Англія ніколи не сваряться!

– Це нічого не має до діла. Я тільки наводив приклад.

– Ти завжди робиш плутанину в його голові!

– Краще нехай у ній буде хоч щось, аніж мала б бути порожня!

– Дай спокій… Це нісенітниці!

Їхню сварку перериває Андрійко:

– Дякую, я вже зрозумів!

Вівця

Вівця, щойно її створили, одразу зрозуміла, що вона – найслабша серед усіх звірів. Її серце постійно прискорено билося через страх, що на неї нападуть інші, сильніші й агресивніші, а захищатися вона не вміла.

Тому вівця вирішила звернутися до Творця і вилити перед Ним усі свої тривоги і страхи.

– Ти хочеш, щоб Я наділив тебе якимось засобом для захисту? – співчутливо запитав Господь Бог.

– Так.

– Чи підійшли б тобі гострі зуби?

Вівця заперечно захитала головою:

– Я не зможу тоді скубати ніжну траву. А до того ж почнуть казати, що я розбійниця.

– Чи хотіла б ти мати великі кігті?

– О, ні. Думаю, що я почала б користуватися ними не для мудрих цілей…

– Я міг би вприснути отруту в твій язик, – терпеливо продовжував Бог.

– Про це не може бути й мови. Всі мене б зневажали, як змію.

– А як ти ставишся до міцних рогів?

– О ні. Ніхто не захоче зі мною бавитися.

– Але щоб оборонятися, ти мусиш мати щось, що завдавало б болю твоєму нападникові.

– Я мала б завдавати болю? Ні, я не хочу. Ліпше залишуся такою, як є…

Ми, людські істоти, перестали усвідомлювати, що, в певному сенсі, як і маленькі тварини, не маємо для самооборони ні грубої шкіри, яка б захищала наші тіла, ані гострих зубів. Ми, люди, не повинні користуватися злом для самооборони – нам слід апелювати до нашої людкости: ми можемо робити це через любов до людей і через сприйняття їхньої любові.

 Сила не зігріє нас у ночі – це в змозі зробити наша чуйність. Бо саме завдяки їй у людей виникає бажання пригорнутися до нас. Чуйність є справжньою силою людини.

Наступна

Це знає тільки вітер – Частина 3

Бамбук В одному прекрасному саду ріс дивовижний бамбук. Власник маєтку любив його найбільше з усіх ... Читати далі

Попередня

Це знає тільки вітер - Частина 1

Проминуло з вітром Пригріло весняне сонце, і на газоні міського парку серед зелені трави з’явилися ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *