Притчі 
«Запитай свого батька, і покаже тобі твоїх тих старших, а вони тобі скажуть» (Втор. 32:7). Кому потрібне минуле старої людини? Її минуле, на жаль, стає непотрібним. У минулі століття старця шанували майже як Бога (також тому, що до сивочолого віку мало хто доживав). Старі люди зберігали депозит віри, досвіду, тому вони були всім потрібні, особливо в суспільстві аграрного типу. Казали, що коли вмирає стара людина, то це так, ніби знищили бібліотеку.
Сьогодні «цистерна знань» старого вже не потрібна, вона залишається невикористаною. У кого є ще час, терпеливість, покора, щоб слухати стару людину? Адже є книжки, курси та спеціялізовані часописи, комп’ютери, Інтернет, телебачення. Досвід непотрібний.
Колись стара людина мала право закрити уста кожному молодому рішучим: «Мовчи! Що ти знаєш про життя? Ти не маєш досвіду. Я багато чого навчився… Тож слухай мене і мовчи!» Сьогодні будь-який підліток, який звик усю інформацію шукати в Інтернеті, лише знизав би плечима або почав би глузливо сміятися.
Видається, що старі люди вже не мають що сказати молодим, які вважають, що все знають і мають право робити власні помилки. Досить натиснути кнопку, щоб отримати відповідь, інформацію, та ще й глибшу, ніж та, що її можна отримати від старших людей, хоча вони й мають життєвий досвід.
Люди похилого віку виходять з гри. Вони – наче несправний, заіржавілий механізм. Ніби монета, що вийшла з обігу, їхнє минуле вже нікого не цікавить…
Тимчасом треба заохотити старшу людину, щоб вона відкрила – навіть якщо робитиме це поволі та невдоволено (адже в заіржавілому замку ключ повертається дуже поволі) – шкатулку, в якій зберігає свої спогади, що сплять під товстими шарами пилюги. А виявляється, що ці спогади можуть бути дивовижні та цінні.
