Історія віолончеліста

Мені було всього 5 років, коли нашу маму, бабусю і нас, трійко дроб’ят, повантажили в «товарняк» у 1949 році й везли на Сибір. З нами у вагоні їхало багато людей. У куті вагона для худоби облаштували парашу, яку завісили параваном. Їхали люди старші й діти, чоловіки та жінки. Мама випрошувала солдата, який відчиняв двері вагона на великих станціях, дозволу набрати для дітей окропу. Ми тоді страшенно боялися, щоб поїзд не поїхав без мами. Цей страх до сьогодні переслідує мене в снах. Бабуся поділила між нами сухарики і грудку чеколяди, з якої кожному відламала шматочок. Ми троє мали високу температуру.

Я запам’ятала пана Лончину, який, потішаючи нас, дітей, читав напам’ять «Лиса Микиту» Івана Франка. У кутку вагона їхало подружжя: професор музики і його дружина. Він віз свою віолончель. Чи думав він, що таке Сибір і кому там потрібна віолончель? Поїзд трясло і, щоб не пошкодити цінного інструмента, він брав його між коліна й обіймав.

Інколи поїзд зупинявся надовго. Нас виганяли з вагонів, перераховували. Померлих викидали по дорозі. Декого залишали на станціях. Одного разу солдат крикнув: «Єсть тут електрик?». Зголодований і хворий професор вигукнув: «Єсть!», – і це врятувало йому життя. Його з дружиною скинули в ближчих регіонах «необъятной» і там він став електриком, хоч, як потім признався, у руках дроту не тримав і нічого не знав про електрику. Його інтелігентність відкривала різні життєві можливості для виживання. Там, у сибірських холодних безкраях, поховав дружину. Дітей у них не було. Повернувся самотнім після смерти ката народів, невинно відбувши покарання.

Після повернення нашої сім’ї до Львова ми з великим зворушенням зустрічали кожного, хто розділяв із нами гіркий смак принизливого заслання… Брати Жеплинські, отець Євстахій Смаль, пані Балкова, пані Ковальська, Ждан і Леонтина Новаківські, Платон і Марія Лушпинські… музиканти, священики, кобзарі, вчителі, лікарі…

Вже студенткою другого курсу інституту я знову побачила професора. Тато доручив мені щось йому занести. Він відчинив мені двері – і я впізнала цю дрібну постать «професора з віолончеллю», з його великими лагідними очима й дуже широкою щирою усмішкою. Він гостинно запросив до сальону його тісного помешкання. У куті, біля піяніно, стояла віолончель. Розмова була для мене такою цікавою і щирою, що час минув швидко. Прощаючись аж ввечері, я обіцяла собі бувати тут частіше. Ми заприятелювали. Професор виявився родичем відомої мисткині, також свого часу репресованої. Він зберігав її листи, репродукції творів великих майстрів, фотографії, старі альбоми. Це була стара українська аристократія, до якої належав і він. Галантний, делікатний, завжди усміхнений.

Навчання в інституті затягнуло мене настільки, що майже рік я його не бачила. Він зателефонував сам – попросив зайти. Двері відчинила невідома дівчина. Її усміх дуже нагадував усміх професора. Мала кругле личко, дуже бліду шкіру, була дрібненької статури. Виявилася далекою родичкою.

Те, що я згодом почула, змусило притриматися одвірка. «Я маю сміливість і довіру попросити вас, ласкава пані, допомогти нам в одній делікатній справі. Ми маємо намір взяти шлюб». Тільки тепер я помітила, як Олюнька тулиться до професора. Однакові усмішки не сходили з їхніх облич. «Я вдівець. Мені скоро 80. Маєтку не маю. Вона – студентка, піяністка, моя далека племінниця. Не мала де мешкати. Вечорами я беру свою віолончель, а вона сідає за фортеп’ян. Скільки радости… Призналася мені в любові. Боронився як міг. Почала писати мені любовні листи. На сороковому я заломився. Встидно іти на люди такою парою. Чи знаєте якогось священика, щоб дав нам шлюб вдома?». Я сиділа здивована і спостерігала, як вони розглядають, показуючи мені родинні світлини. Олюнька не переставала легенько торкатися то його плеча, то руки, то просто сідала навпроти і дивилася. Постійний усміх. Диво Господнє! Я теж усміхалася і не переставала дивуватися їхній красі та любові.

Незабаром відбулося їхнє вінчання. Отець Йосиф, що уділяв таїнство шлюбу, сказав, що це – незвичайна подія в його житті.

Не знав отець, що за рік хреститиме маленького Маркіяна, як дві краплі води схожого на професора, а ще за рік – Мартусю, у тім самім маленькім помешканню. Ця родина стала для нашої благодійної організації об’єктом особливої уваги. Ми з великою радістю носили їм щомісячні продуктові набори, одяг для дітей, ліжечка і візочки та натрапляли на приклад тихого щастя, миру, музики, чистоти й усміху. Дивним способом Господь продовжив цей шляхетний рід. «Що станеться з маленькими дітьми, як не стане професора?», – думала я. Маловіри! Ми забули, що це клопіт Господа. І Він приготував для них те, що в Його планах. Після смерти професора до Олі написала з Австрії далека родичка професора і попросила приїхати, щоб вона змогла залишити свій маєток у спадок її дітям.

Наступна

Шлях від узалежнення до Бога

Про те, що мій друг – хронічний алкоголік, я дізналася не одразу. Ніколи не бачила ... Читати далі

Попередня

Повернулася

Усередині храму святих Сергія і Вакха, Рим, Італія Недавно до нас, ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *