Кола на воді – Частина 3

Вищі інтереси

Син одного короля, як це часто трапляється в казках, закохався в прекрасну, але дуже бідну дочку пекаря і оженився на ній.

Кілька років молоде подружжя жило в злагоді й щасті. По смерті батька молодий королевич мав зайняти його місце – посісти на троні.

Міністри й радники всіляко давали зрозуміти молодому королю, що для блага держави він повинен зректися своєї дружини. Королева не має бути з простолюду, тож йому слід одружитися з дочкою короля якоїсь сусідньої держави. Тільки такий шлюб, мовляв, забезпечить мир і добробут у державі.

– Зречися її, найясніший володарю, адже вона дочка пекаря.

– Безпека твого трону і підданих важливіші за все.

Міністри так настирливо напосідали на короля, що врешті-решт він погодився.

– Мене змушують зректися тебе, – сказав він своїй дружині. – Завтра тобі доведеться вернутися до свого батька. Але ти можеш забрати все, що вважаєш найціннішим.

Того вечора вони востаннє вечеряли разом. Панувала тиша. Жінка видавалася спокійною, вона безнастанно підливала вина до келиха короля.

Недовечерявши, король міцно заснув. Тоді жінка спритно загорнула його в простирадло, закинула собі на спину й непомітно вийшла.

Вранці король прокинувся вже в домі пекаря.

– Що це означає? – запитав він, здивований.

Дружина усміхнулася.

– Ти дозволив мені взяти з собою найцінніше. А для мене найціннішим є ти.

А що ти взяв би зі собою?

Божевільне місто

В одному маленькому містечку, яке нічим не вирізнялося серед інших, траплялися дуже дивні речі.

Діти забували виконувати уроки, дорослі, йдучи спати, не пам’ятали, що треба зняти взуття, на вулиці ніхто ні з ким не вітався.

Двері церкви були наглухо забиті. Мовчали дзвони, ніхто не вмів молитися.

Якось у понеділок зранку учитель запитав учнів:

– Чому ви вчора не прийшли до школи?

– Але ж учора була неділя! – відповіли учні. – А в неділю нема уроків.

– Чому? – здивувався учитель.

Учні, однак, не змогли відповісти на це питання.

Надходило Різдво.

– Чому люди співають такі чудові пісні? Чи тому, що на ялинці горять свічки?

І на це питання ніхто не знав відповіді.

Двоє друзів посварилися, вони так сильно лаялися, що аж охрипли.

– Тепер у мене вже немає жодного приятеля, – гірко констатував наступного дня один із них. Він не знав, як йому жити далі.

Містечко ставало щораз сумнішим, а люди – егоїстичнішими і сварливішими.

– Здається, ми про щось забули! – твердили всі в один голос.

Одного дня поміж дахами будинків кружляв дуже сильний вітер – такий сильний, що аж розгойдав церковні дзвони. А найменший дзвін навіть легенько вдарив, і почувся його мелодійний благовіст.

Раптом усі люди зупинилися і глянули вгору. Тоді один чоловік вигукнув:

– Я знаю: ми забули про Бога!

Якщо на світі є хоч трохи надії, то тільки тому, що в ньому ще звучить Боже ім’я. Мільйони і мільйони людей звіряють цьому імені радощі й смуток свого життя. Це єдине ім’я, що взяло на себе тягар людськості і здатне надати всьому сенс.

Тому ми не можемо дозволити собі жити не вимовляючи – з пошаною і довірою – це Ім’я.

 

Милостиня

Ця історія трапилася дуже давно в одному англійському містечку. Якась жебрачка в дрантивому лахмітті ходила від хати до хати, не минаючи жодних дверей, і просила милостиню.

Їй не надто щастило. Одні її лаяли, інші проганяли собаками, а хтось кидав у фартух кусні запліснявілого хліба і гнилу картоплю, аби лиш відчепилася.

І тільки двоє стареньких, що жили в маленькій хатинці на краю міста, пустили бідолаху до свого дому і пригостили.

– Сідай, погрійся, – промовив дідусь, а його жінка в цей час розігрівала молоко і краяла хліб.

Коли жебрачка їла, старенькі ласкаво примовляли і потішали її.

Наступного дня до міста зненацька прибув королівський посланець. Він заходив до кожного дому і запрошував усіх на королівську учту.

Це викликало в містечку неабияке збентеження. Пополудні всі родини, святково одягнені, з’явилися в замку.

Гостей посадили у великій залі – кожному було заздалегідь визначене місце – і слуги почали носити страви.

За мить по залі прошелестів невдоволений гомін. А все через те, що послужливі камердинери подавали гостям картопляне лушпиння, каміння та кусні спліснявілого хліба. Лише в тарілки старенького подружжя, що сиділо в кутку, з великою люб’язністю накладали вишукані смачні наїдки.

Раптом до зали вбігла жінка, вбрана у жебраче лахміття. Усі заціпеніли.

– Сьогодні, – промовила вона, – я хочу почастувати вас тим, чим ви частували мене вчора.

Тоді скинула з себе жебраче шмаття і враз засяяли, виблискуючи, розкішні шати, оздоблені коштовним камінням.

Це була королева.

* * *

Одному багачеві вдалося ввійти до Раю. Насамперед він пробігся по місцевому ринку і одразу ж зорієнтувався, що ціни на ньому дуже низькі.

Чоловік перевірив вміст свого гаманця і почав вибирати найкрасивіші речі, які впадали йому в око.

Щоб розрахуватися, він вийняв велику пачку банкнот і подав ангелові-продавцеві.

Ангел увічливо посміхнувся і промовив:

– Вибачте, але ці гроші у нас не в обігу.

– Тобто як? – здивувався купець.

– У нас мають вартість лише ті гроші, які на землі були подаровані, – відповів ангел.

Уже сьогодні не забудь про гроші, які мають вартість у небі.

 

Божі руки

Один учитель подорожував разом зі своїм учнем. Той мав обов’язок пильнувати учителевого верблюда. Увечері, коли мандрівники знайшли місце для перепочинку, учень був уже такий втомлений, що чи то забув про свій обов’язок, чи просто злегковажив його.

– Боже, – молився він, засинаючи, – припильнуй сьогодні верблюда, доручаю його Тобі.

Вранці виявилося, що тварини нема.

– Де верблюд? – запитав учитель.

– І гадки не маю, – відповів учень. – Мушу запитати в Бога! Вчора я був дуже змучений і доручив його Божій опіці. Якщо верблюд утік або його вкрали, то це не моя вина. Ти завжди вчив мене, що в усьому треба покладатися на Бога, чи не так?

– На Бога треба покладатися, але спочатку ти повинен був прив’язати верблюда, – відповів учитель. – Хіба ти не знаєш, телепню, що Бог не має інших рук для праці, крім твоїх?

Бог самодостатній, але Йому подобається розраховувати на тебе.

Сімдесят друга вівця

Я – вівця номер сімдесят два. Знаю це точно, бо саме така цифра намальована фарбою на моїй спині. Кожну з нас пастух позначив відповідним номером, щоби легше було рахувати. Так я дізналася, що всіх нас – сто. Сотим номером є вівця, із кожного кучерика якої пиха аж випирає. Гадаю, сотий номер вона отримала лише тому, що має найширшу спину.

А я – сімдесят друга. Це означає, що коли стадо мандрує, іду ні не попереду, ні не позаду, а десь посередині, тобто я – цілком посередня вівця.

По правді сказати, я – ніхто. Мене використовують так само, як усіх інших: забирають вовну, молоко й навіть ягнят. Я – тварина, яка потрібна лише для того, щоб давати продукцію, от і все. І вартую не більше, ніж один сегмент огорожі навколо нашої кошари.

Насправді на мене ніхто не звертає жодної уваги. Тому я вирішила зникнути. Пішла собі вночі. Поки пастух опам’ятався, за мною і слід простиг.

Я насолоджувалася свободою і щастям. Стрибала серед скель, їла тільки найніжнішу траву – там, де хотіла, і тоді, коли хотілося. Відчувши спрагу, пила з потічків, а втомившись, відпочивала в тіні. «Вовна, молоко, ягнята – все це тепер належатиме мені», – повсякчас зринало в голові. Нарешті я відчула, що живу!

У перші ночі лише зірки стерегли мій сон. Навіщо пастух?

Та одного вечора я почула завивання вовка. Відчула його присутність, запах, скрадливі кроки. Він був поруч. Я сховалася серед скель. Та в голові промайнуло: «Мені не вдасться втекти, бо страх скував ноги». Тимчасом очі вовка заблищали яскравіше, ніж зірки на небі, а поміж його білими іклами зачервонів довгий язик. Ще мить – і мені кінець.

Але раптом… дві міцні руки витягли мене із мого жалюгідного сховку – дві міцні руки добре знайомої мені людини.

То був пастух! Він прийшов саме по мене!

– Ходімо додому. Мені бракувало тебе, сімдесят друга!

* * *

Одна дівчина скаржилася, що її ніхто ніколи не любив. У дитинстві їй постійно здавалося, що її народження – чиста випадковість, що вона не була очікуваною і бажаною дитиною. Батьки говорили тільки про брата чи сестру, а про неї – ніколи, немовби її не існувало. Дівчина врешті дійшла до висновку, що завжди всім заважає й нікому не подобається. Словом, почувалася, як п’яте колесо у возі, й часто нарікала:

– Коли я ходила до школи, в усіх були друзі, а в мене – ні одного. Мені здавалося, що жоден чоловік ніколи не покохає мене.

Аж раптом… Зрештою, послухайте, що розповіла ця дівчина:

– Якось, гуляючи лісом, я сіла під деревом відпочити, і враз на мене зійшло просвітлення: але ж мене любить Бог!..

Можливо, ми теж почуваємося відкинутими й самотніми, як ота дівчина. А зауважуючи на собі байдужі погляди людей, дратуємося й хочемо вигукнути:

– Я ні на що не здатна, нічого не варта, я дуже погана.

Бог, однак, завжди повторює:

– Я люблю тебе такою, яка ти є, і саме тебе вибираю сьогодні, незважаючи на твої зранення, невірність, слабкість.

Поринь у тишу, не заглушуй голос Бога скаргами, знайди хвильку, щоб послухати Його. Просто сядь під деревом, як та юна дівчина, і тоді, без сумніву, почуєш:

– Ти – моя улюблена дитина, і Я ніколи тебе не покину.

Короїд Іванко

Одну з балок на піддашші великої старої стодоли окупувала колонія короїдів. Усе життя вони тільки те й робили, що точили в деревині довгі ходи або спали. Колись так само нищили балку їхні предки – батьки, діди й прадіди.

Іванко був молодим і жвавим короїдом. Якось він замислено сказав:

– Цікаво, а що там – у кінці нашої балки? Може, якийсь інший світ?

Решта короїдів у відповідь лише розреготалися.

– Ти зовсім із глузду з’їхав! – промовив один із них.

А найстарший короїд глузливо додав:

– Якщо ти впевнений у тому, що кажеш, то йди й подивися на той інший світ! Дістатися до нього дуже просто: треба весь час гризти дерево в південному напрямку. Дорога відкрита! Ніхто тебе не тримає!

Короїд Іванко старанно працював, уявляючи собі той інший, чудовий світ. Він вважав, що балка не може бути «цілим світом». Та небавом його наздогнали занепокоєні батьки.

– Дитинко, – зі сльозами на очах благала мама, – що ти собі таке надумав? Залишайся собою, спокійно точи дерево разом із нами, як роблять це твої брати, адже ми всі любимо тебе.

Короїд Іванко теж дуже любив свою родину, але не послухався й далі наполегливо точив дерево, просуваючись у південному напрямку.

Гриз і гриз, однак балка була міцна, а він – маленький. Час минав, а попереду Іванка все ще залишався товстий шар деревини. Тисячі разів у нього виникала спокуса зупинитися, повернутися і знову зажити на світі так, як і решта короїдів.

Однієї ночі страшенно втомлений і вже ось-ось готовий відмовитися від свого задуму короїд Іванко, зіщулившись, лежав у тунелі, який прогриз. І раптом він вирішив:

– Годі! Поза балкою немає жодного іншого світу. Усе навколо – лише дерево, і на цьому крапка! Завтра повертаюся назад.

Щойно так подумав, як почув делікатний і добре знайомий шурхіт. Він мало не підстрибнув від радості, адже джерелом того шуму був короїд, який зі всіх сил гриз дерево. І вже за мить Іванко побачив його – засапаного й спітнілого, але з широкою і щасливою усмішкою на обличчі.

– Ху-х! Нарешті я дістався до тебе! – промовив той, ледь переводячи подих, і представився: – Мене звати Петро, хочу піти разом з тобою. Мені теж уже набридла балка. Я впевнений, що поза нею існує інший світ.

– Дуже радий! – сказав Іванко й відчув, що його серце знову наповнюється бажанням жити та працювати. – Завтра почнемо точити пробний хід у цьому напрямку. Мені здається, що до мети вже недалеко.

Насправді, залишалось пройти ще десять сантиметрів, оскільки південний напрямок був не найкращий для того, щоб вийти з балки, але короїд не знав цього. Удвох точити хід було набагато легше. Тепер усі зусилля й труднощі вони ділили на двох, а їхні відвага й рішучість подвоїлися. І от одного сонячного вересневого ранку Іванко й Петро вийшли з балки. Уперше в житті вони побачили блакитне небо і яскраве сонце.

– Ур-р-ра! – вигукнули друзі й кинулися один одному в обійми. Як багато втратили ті короїди, які повірили, що світ обмежується балкою!

Новий світ привітав мандрівників захопливими звуками, що лунали в прозорому повітрі.

– Це ангельські хори! – промовив короїд Іванко.

– Невже? – пробурмотіла мураха, яка проходила неподалік, несучи на спині важку пшеничну зернину. – Це ж цвіркуни. Від їхнього цвірчання в мене болить голова…

Але для двох короїдів спів цвіркунів був найпрекраснішою музикою, яку вони коли-небудь чули.

Поруч із нами існує інший світ! Справді!

Жаба

Жила собі жаба, яка радісно стрибала серед лук, ставків, озерного очерету й водяних лілій. Ганяючись за комашками, що літали й дзижчали навколо, несподівано для себе вона опинилася у великій стодолі на току. В затишному, схованому від очей закутку цікава жаба помітила великий горщик. Вистрибнувши на його край, побачила, що він наповнений чистою холодною водою.

«Чудовий басейн, та ще й увесь мій!» – подумала жаба.

І, виконавши в повітрі елегантний пірует, пірнула у воду й продемонструвала свою майстерність у всіх можливих стилях плавання. Хлюпалася вона безтурботно й радісно. Так тривало доти, доки чиясь невидима рука не розпалила під горщиком вогонь. Вода поволі почала нагріватися й невдовзі стала теплою. Жаба втішилася.

«Стає щораз тепліше! Мабуть, цей басейн із підігрівом», – продовжуючи плавати, подумала вона.

Температура зростала, і незабаром вода стала гарячою, навіть надто гарячою, як для жаби, однак наша плавчиня не зважала на це. Адже тепло розслаблювало, знесилювало й притуплювало чутливість.

Урешті-решт вода закипіла. Це було неприємно, але жаба так ослабла, що вже навіть не пробувала врятуватися, а просто намагалася призвичаїтись.

Температура води піднімалася повільно, тож нічого дивного, що жаба й не помітила, як зварилася, навіть не спробувавши вибратися з горщика.

Якби ж вона раптово потрапила у воду, нагріту до п’ятдесяти градусів, то, рятуючи власне життя, одним махом вистрибнула б із горщика.

Основний закон матерії, яку залишено на саму себе, називається ентропією. Те, про що ніхто не дбає, що покинули, із часом нищиться, руйнується, розкладається; це стосується будь-чого: тіла, взаємин, саду, суспільних організацій у державі. Усе потребує піклування, ніжності та зусиль.

Наше сумління, притуплене надміром збудників, поступово засинає. Насичена непотрібною інформацією пам’ять слабшає. Позбавлені норм, ми більше не дотримуємося непорушних позицій і правил, на основі яких могли б будувати наше життя. Наші ідеали, придушені матеріалізмом та споживацтвом, в’януть і помирають. Поволі звикаючи до таких умов, ми раптом помічаємо, що вже «зварилися».

Деяким патологіям потрібно десять, двадцять чи тридцять років, щоб розвинутися: це час, якого потребують тіло й психіка, аби насититися отрутою, стресами, переживаннями – тим, що невисловлене й зіпхнуте в підсвідомість.

Недбалість, помилки, непорозуміння й образи накопичуються, а ми не звертаємо на них уваги, не говоримо про них і не шукаємо спільно розв’язків. «Будьте тверезі, пильнуйте» (1 Пет. 5:8), – наказує нам Святе Письмо.

Прокиньтеся! Вода стає небезпечно гарячою – розум нагрівається…

Нагорна проповідь, Гюстав Доре

Маєток

Один селянин мав невеликий клаптик землі, із якого збирав мізерні врожаї. А ще йому мало не щодня докучали дружина й діти, за кожної нагоди нарікаючи на вбогість.

Та одного разу селянинові посміхнулося щастя.

Обробляючи своє маленьке поле, він раптом побачив, що на нього галопом, мов скажений, мчить переляканий кінь, запряжений у двоколку. У візку, що небезпечно підстрибував на вибоїнах, сидів місцевий власник великого земельного маєтку. Селянин без вагань вибіг на дорогу, відважно вхопив коня за вудила і зупинив його.

Багатий чоловік, бажаючи віддячити біднякові, сказав:

– Подарую тобі стільки землі, скільки встигнеш обійти від світанку до заходу сонця. Але є одна умова: у кінці дня мусиш опинитися в тому самому місці, із якого вирушиш уранці.

Селянин аж підстрибнув від радості:

– Усе! Із бідністю й наріканнями покінчено! Тепер матиму багато землі й буду заможним!

Наступного ранку на вкритому травою пагорбі він позначив вихідний пункт і спокійно, без поспіху вирушив у дорогу.

– Тут зведу будинок… А це місце підходить для хліва… На он тій чудовій рівнині вирощуватиму збіжжя, а там, у долині, посаджу картоплю та іншу городину… – мріяв собі чоловік упівголоса.

Та раптом, усвідомивши, що має винятковий шанс розбагатіти, він почав бігти. Сонце немовби теж пришвидшило свою ходу небом. «Чим більше землі приєднаю до свого маєтку, тим багатшим стану», – думав чоловік.

Якоїсь миті він майже зовсім охляв, але, побачивши попереду зелену луку, густий лісок та озерце, побіг далі. Сонце хилилося до небокраю. Селянин наддав ходи. Спітнілий, задиханий і вкрай знесилений, він дістався до мети й упав. Од виснаження та надмірних зусиль його серце зупинилося саме тоді, коли сонце почало ховатися за обрій.

Тепер чоловік має стільки землі, скільки справді потребує, – маленький клаптик, на якому його поховали.

«В одного багатого чоловіка добре вродила нива. І міркував він сам собі: що мені робити? Немає куди мені зібрати плодів моїх. І сказав: ось що зроблю – зруйную житниці мої та збудую більші, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє. І скажу душі моїй: душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись. Але Бог сказав йому: нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував? Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє» (Лк. 12:16-21).

Нерозумний багач, Рембрандт ван Рейн
Наступна

Кола на воді – Частина 4

Банда – Якщо хочеш приєднатися до нашої банди, то ще маєш шанс це зробити! – ... Читати далі

Попередня

Кола на воді – Частина 2

Присяга Один китайський імператор урочисто присягнув: – Я позбудуся всіх своїх ворогів – жодного не ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *