Квіти просто квітнуть – Частина 4

Казка про хліб

У далекій країні одна вбога вдова заробляла на життя, працюючи в заможної таємничої пані, котра жила самотньо в понурій, схованій у лісі віллі. Вдова виконувала свою роботу чесно й добре, тому одного разу пані подарувала їй чарівний перстень.

«Обертаючи перстень двічі навколо пальця, – сказала пані, – зможеш перетворитися на будь-кого».

Вдова не звертала на це особливої уваги, але, коли був великий голод у країні, згадала про перстень.

Обернувши перстень двічі навколо пальця, перетворилася на чудового сокола з гострими крилами. Вирішила полетіти на пошуки місця на землі, де б можна було прогодувати сина й сусідів.

Летіла, скільки стало сил, а відтак повернулася додому сумна. Голод охопив ціле царство. Не обминав нікого.

Проте жінка не впала у відчай. Знову, обернувши перстень двічі, перетворилася на велику духмяну паляницю.

Коли її син повернувся додому і побачив величезну паляницю, почав її з апетитом їсти. Це був лише хліб, але чудово вгамовував голод. Раптом побачив сусіда. Почував до нього неприязнь, бо часто не могли порозумітися.

Спочатку вирішив не звертати на нього уваги, але за велінням серця запросив його і почастував куснем хліба. Довідалося ціле село, і позбігалися люди: дорослі й малі, молоді й старі, убогі й заможні, хворі й здорові, зневірені і перелякані.

Цього хліба наче не меншало. Не лише вгамовував голод, а й наповнював душевним спокоєм, злагодою, добротою, а також здоров’ям. Вороги мирилися між собою, а байдужі щиро усміхалися.

Уночі остання крихта хліба перетворилась на шляхетну вдову. Наступного ранку жінка знову стала великою духмяною паляницею, яка живила тіло й душу мешканців села.

Так було аж до нового врожаю. Того дня влаштували велике святкування, і, звичайно ж, була там вдова. Всі, хто підходив до неї, відчували аромат свіжого хліба, щойно вийнятого з печі.

«І коли вони їли, Ісус узяв хліб, благословив, переламав, дав їм і сказав: прийміть, споживайте, це є Тіло Моє». (Мк. 14:22).

kvity-prosto-kvitnut_26 

Кухар

Одна студентка передозувала наркотик. Приятелі не повідомили про це поліцію, а відвезли її до відповідної спільноти.

Священик, який провадив цю спільноту, людина освічена й обізнана, доктор богослов’я і психології, запросив її у свій кабінет.

Ось як він згадує про це: «Пересипала свою мову лайкою. Зізнаюся, тоді я подумав, що споживає їжу тими ж устами, якими так лихословить. Почала розповідати мені про свою «страшну подорож». Сказала, що якась гора мала її розчавити і що її «приятелі» хотіли їй допомогти».

Попри все бесіди продовжувались.

«Я був геть приголомшений її розповідями під час кожної зустрічі», – згадував священик, який намагався переконати дівчину змінити свої погляди.

Коли в студентів почалися літні канікули, припинилися зустрічі священика з дівчиною. Восени дівчина більше не прийшла.

Священик спитав її найкращу подругу, де вона тепер. «Ох! – відповіла подруга, – вона змінилася. Мешкає тепер в одній християнській спільноті на півночі країни і пише листи, як черниця!»

Священик подивувався. Не сподівався почути таке.

Минуло багато місяців, і одного дня дівчина повернулася, щоб побачитися з приятелями. Прийшла також до священика і передусім обійняла його. Зміна була разюча. Священик спитав її про причини такої зміни і про те, чи сприяли цьому його бесіди з нею. Відповіла: «О ні, ви поводилися зі мною надто м’яко. Кухар у піцерії, де я працювала влітку, вдався до іншого способу. Безліч разів голосно повторював: «Ти сумна, дівчино. Чому не дозволиш Ісусу Христу ввійти у твоє життя? Дозволь Ісусові зійти зі сторінок Святого Письма і ввійти у твоє серце і у твоє життя! »

Дівчина посміхнулась і продовжила: «Я відповіла йому: «Припини свої дурні проповіді!», але несподівано для себе почала читати Святе Письмо щовечора. Одного дня Ісус Христос насправді зійшов з цих сторінок і увійшов в моє життя». Священика-професора з його науковими титулами впевнено перевершив кухар з піцерії.

Це найкращий рецепт: дозволь Ісусові зійти зі сторінок Святого Письма і ввійти у твоє серце!

kvity-prosto-kvitnut_27 

Іванові шкарпетки

У XIX сторіччі в одному англійському містечку, пропрацювавши кілька місяців, бригада будівельників звела дуже високий фабричний димар.

Останній робітник зійшов з небезпечного дерев’яного риштовання.

Усі мешканці міста були там, щоб допомогти розібрати риштовання й відсвяткувати подію.

Коли дошки та балки з гуком, курявою, серед сміху і вигуків городян впали додолу, зненацька всі побачили на вершечку димаря голову робітника, який завершив роботу всередині споруди. Натовп завмер. Усі були приголомшені. Потрібно багато днів, аби звести нове риштовання. А тим часом цей будівельник помре від холоду, спраги й голоду…

Серед скупчених людей була його мати. Вона стала під димарем і крикнула синові: «Іване, зніми шкарпетки!»

Люди почали перешіптуватись: «Нещасна, від горя втратила розум…».

Однак жінка наполягала. Щоби не засмучувати її, Іван зняв одну шкарпетку. Жінка крикнула: «Виверни її і знайди вузол, розв’яжи його і спори шкарпетку».

Син послухав і невдовзі тримав у руках великий клубок вовняних ниток.

«Вчини так само з другою шкарпеткою, відтак зв’яжи нитки в одну і спусти один кінець додолу, міцно тримаючи другий».

Іван виконав наказ матері. До цієї вовняної нитки прив’язали бавовняну, яку Іван підтягнув до себе. Потім до бавовняної нитки приєднали шнурок, а до шнурка – грубий мотузок і врешті-решт – міцну линву. Іван прив’язав її до димаря і спустився по ній під радісні вигуки натовпу.

Твоє життя і твій порятунок залежать від малих і слабких речей. Найімовірніше, вже їх маєш. Достатньо лише поміркувати.

kvity-prosto-kvitnut_28 

Дороги

У першому світовому конгресі доріг брало участь багато офіційних представників мільйонів доріг, що перетинали країни світу по всіх паралелях і меридіанах.

Великі дороги і маленькі доріжки, гордовиті автостради з дванадцятьма смугами та стежини, що губляться в джунглях, гірські стежки й залізниці, тракти з бруківкою й царські дороги, тихі алеї та південноамериканські прибережні променади.

У перших рядах сиділи Strada dei Imperiali і Єлисейські поля, лісова стежка і величезна Avenida 9 de Julio у Буенос-Айресі, Аппієва дорога і Ramblas з Барселони, Wall Street і шлях через Дакар у пустелі Сахара, La Leoforos Venizelou в Атенах і український Хрещатик… Головувала ватиканська Via dell Conciliazione.

Розглянули найскладніші проблеми в даній царині – від способів асфальтування до зсувів ґрунту внаслідок меліоративних заходів у районах інтенсивного вуличного руху, від питань нічного освітлення до реформи вуличної сигналізації. Після трьох днів обміну думками, пишних обідів і розмов у барі, а також після ночей тяжких роздумів… нарешті настала довгоочікувана мить – вибір найважливішої дороги світу!

Почалося звичне «полювання» на голоси, агітація, запеклі суперечки, спроби підкупу.

Після багатьох виступів у кінці зали взяла слово худенька тендітна бліденька делегатка, яка досі була заглиблена в молитовне мовчання. То була офіційна представниця «цвинтарних доріжок». Вона так, само, як і мільйони її малих сестричок, жила поміж двома рядками кипарисів, регулярно посипана гравієм смутку і просякнута слізьми.

– Любі сестри, – почала свою промову тоненьким, але рішучим голосочком, – ви біжите невтомно по світу, ніколи не затримуючись, щоби трохи поміркувати. Ви супроводжуєте людей, що простують вгору, додолу, вправо, вліво, не створюючи собі великих проблем. Та не забувайте ніколи: незалежно від того, чи ви багаті, чи бідні, важливі чи забуті, шляхетного чи плебейського роду, врешті-решт вам з усіма вашими користувачами неминуче доведеться пройти цвинтарною доріжкою. Це лише питання часу. Цього не уникнути. Нікому! Пам’ятайте про це, коли будете голосувати. Я веду до мети!

Її обрали одноголосно.

Є єдина дорога, якою йдуть усі.

 Щодня просуваються на один крок.

kvity-prosto-kvitnut_29 

Дзеркало

На мальовничому екзотичному гамірному базарі в одному місті на Сході заможна американська туристка побачила дзеркало в срібній оправі.

Однак його ціна була високою, надто високою. Коли вони торгувалися, продавець сказав, що дзеркало має чарівну силу – у цілому світі такого немає. Дивлячись у дзеркало, треба було легенько торкатися дзеркальної поверхні вказівним пальцем правої руки. Тоді поруч з відображенням людини в дзеркалі з’являвся напис, зрозумілий будь-якою мовою, який відкривав найглибшу правду про цю людину.

Була це єдина і надзвичайна нагода досягти успіху. Не можна було її втратити! Мати дзеркало, «яке каже правду про все і всіх», було напрочуд спокусливо!

Американка не стрималась і відразу перевірила його: побачила своє чітке відображення і водячи вказівним пальцем по поверхні, помітила внизу дзеркала напис англійською мовою: «Заможна жінка з Техасу, начинена грошима».

Відразу, вже не торгуючись, заплатила названу суму та квапливо забрала дзеркало. Належним чином його запакувавши, відіслала літаком у Техас.

Заможна жінка була переконана, що завдяки цій покупці приверне до себе увагу можновладців міста.

Однак дзеркало стало для неї причиною великих проблем.

Передусім утратила кількох своїх найкращих подруг. Спочатку розглядали себе у дзеркалі, жартуючи, але невдовзі з’явилися слова: «Поцупила в супермаркеті білизну, яку має на собі» (слова стосувалися першої жінки), «Дуже заздрісна та обмовляє двох інших» (про третю жінку).

Присоромлені подруги швидко попрощалися.

Потім у дзеркало подивився чоловік мільйонерки. З’явився напис: «Зраджує дружину». Посварилися, виникла потреба в послугах адвокатів.

Звичайно, пішов розголос по місту. Невдовзі ніхто вже не заходив до мільйонерки.

Ця східна річ спричинила порожнечу навколо жінки. Розчарована і розсерджена багатійка з Техасу одного разу розбила молотком дзеркало.

Перш ніж дзеркало розсипалося на уламки, з’явився великий напис, наче заповіт: «І ти також, немудра жінко, боїшся правди!»

Правда чинить нас вільними. Проте платити за це потрібно високу ціну.

kvity-prosto-kvitnut_30 

Усмішка

Жила колись усмішка, яка мандрувала світом. Це була щира, радісна, приязна усмішка. Була щаслива так, як може бути щаслива усмішка, і час від часу наспівувала.

Одного дня прийшла в містечко, в якому рух був особливо напружений, мешканці також не знали спокою. Усмішка чемно стояла біля переходу, чекаючи на зелене світло, коли раптом дві машини зіткнулися. Різко загальмували біля краю хідника. Дверцята відчинилися, і з першої машини вибіг чоловік з грізним виглядом. Раптом усмішка з’явилась на його обличчі, і воно проясніло. Розгнівана жінка, яка вийшла з другої машини, зціпивши зуби, здивовано зупинилась. Потім також усміхнулась.

– Вибачте, то моя вина, – сказала.

– Нічого, буває, – відповів чоловік. – Вип’ємо разом кави?

Усмішка продовжила свою мандрівку.

Викликала солодку усмішку в працівниці на пошті, а люди в черзі почали розмовляти приязно.

Промайнула по обличчю вчителя, і учні почали його слухати.

Затрималась на обличчі професора в клініці, і хворі стали почувати себе краще.

Потім дійшла до керівника закладу, до касирки в супермаркеті, до чоловіка, котрий повертався додому, до двох хлопчиків, які ворогували між собою.

У вечері усмішка поїхала з містечка. Почувалася трохи втомленою, але містечко було щасливе.

Усмішка є світлом, яке проходить крізь вікно твого обличчя і каже людям, що твоє серце вдома.

Отож, усміхнися! Ще раз!

Показний і гарний плід, коли перестав усміхатися, перетворився на сушену сливку!

kvity-prosto-kvitnut_31

Останні слова

В операційну університетської клініки внесли ноші. Лежав на них хворий, якому хірург пояснював, у чому полягатиме операція, що невдовзі мала розпочатися.

«У вас тяжка форма пухлини голосових зв’язок. Ми переконані, що зможемо її повністю видалити. Врятуємо вам життя, але, на жаль ви більше не зможете розмовляти…»

Лікар замовк, а потім продовжив: «Якщо ви хочете сказати останні у своєму житті слова, то можете це зробити зараз».

Хворий хвильку помовчав, а відтак виразно мовив: «Слава Ісусу Христу!»

Дехто витатуйовує на собі ім’я коханої людини. Вірити – це носити ім’я Ісуса, закарбоване глибоко в душі.

kvity-prosto-kvitnut_32

Камінь у кишені

Один убогий просив у багатого кусень хліба. Багатий не лише відмовив йому, а ще й, побачивши, що той не йде, розгнівався та кинув у нього камінь.

Убогий підняв камінь і поклав у кишеню, кажучи собі: «Носитиму цей камінь до тих пір, коли зможу кинути його у багатого».

Ціле життя прожив із цим тягарем – каменем у кишені та в серці.

Нарешті прийшов час кинути каменя. Багачеві, котрий учинив злочин, відібрали все і посадили у в’язницю. Того дня убогий зустрів його на дорозі у в’язницю. Побачив людину, яка колись була багатою, а нині – у кайданах. Вийняв камінь з кишені, підняв руку, щоб кинути. Та забракло йому духу. Випустив камінь з руки, кажучи собі: «Нещасний! Був багатий і мав владу над іншими, але тепер мені його шкода! Чому я так довго носив цей камінь? Даремно!»

kvity-prosto-kvitnut_33

Наступна

Спів польового цвіркуна - Частина 1

Польовий цвіркун і монета Один мудрий австралієць мав приятеля. Приятель жив у Мілані. Вони познайомилися ... Читати далі

Попередня

Квіти просто квітнуть – Частина 3

Слухай Одного юнака, якого приятель запросив на своє весілля, здивувало, як багато осіб вітало молодят. ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *