Притчі Сліди
Ти і Господь наш Ісус Христос разом ідете одним шляхом. Довгий час сліди Ісуса лягають поруч з твоїми, але Його сліди значно глибші, чіткіші.
Ти ж залишаєш сліди невиразні, заломисті, – видно: ти вагаєшся і не впевнений, що ідеш у правильному напрямку.
Крокуєте отак деякий час, і поволі твої сліди наближаються до Ісусових. Ось ви вже ідете паралельно.
Ви з Ісусом – як двоє друзів. Простуєте пліч-о-пліч.
Все нібито чудово, та враз твої сліди, що спершу виднілися на піску поряд з Ісусовими, тепер лягають просто на них.
Твої сліди, порівняно з Його слідами, є значно меншими, а все ж ви починаєте ступати крок у крок.
Так ви прямуєте ще певний час, але згодом твої сліди щоразу більшають і врешті накладаються на Ісусові.
Тепер помітно тільки одну вервечку слідів: ти й Христос простуєте, мов одна людина.
І знову здається, що все гаразд, що ліпшого й бажати не можна, та ось несподівано з’являється друга вервечка слідів.
Відбувається щось дивне.
Нові сліди звертають убік, повертають назад, всіляко змінюють напрямок руху.
Ти збентежений, приголомшений. Немовби чудовий сон урвався! Відтак починаєш молитися:
– Господи, я збагнув першу ситуацію, мій шлях туди і навспак. І зупинки мої… Був я християнином нерішучим, непевним, але прагнув учитися і вчився. Ти ж ішов твердим кроком і допомагав крокувати мені.
– Твоя правда!
– Коли малі мої сліди губилися у Твоїх великих, я вчився ходити Твоїми дорогами і бути поблизу Тебе.
– Атож! Мою науку ти засвоював блискавично.
– Коли ж мої сліди цілковито з’єдналися з Твоїми, це засвідчило, що я став Твоїм учнем.
– Саме так.
– Але, Господи, – що сталося далі? Чи ж я почав відступати від Тебе? Сліди розділилися, а ці повороти і зигзаги…
Запала хвилинна мовчанка, пізніше Господь відповів, усміхаючись:
– То Я танцював від щастя навколо тебе.
Ми є щастям для Господа Бога. Це найразючіший парадокс християнства. Коли вкрай важко залишатися вірним, коли все довкола видається сірим і неживим, коли просування вперед потребує чимало труду і навіть завдає страждань, – зупинися, закрий очі, вуста і вуха…
І ти почуєш, як Бог танцює навколо тебе.
Ходи до мене
Коли маленька Аріяна облишила свої гарні ходунки і почала робити перші самостійні кроки, то часто падала і оббивала собі колінця, що, зрештою, буває з усіма дітьми Аріяниного віку.
Її мама розкривала тоді обійми і кликала:
– Ходи до мене!
Мала дріботіла до неї непевними крочками, забиралася на коліна і притулялася до матусиних грудей.
Мама питала:
– Ти моя дівчинка?
Аріяна, ще плачучи, ствердно кивала голівкою.
Далі матуся питала:
– Ти мій найдорожчий скарб? – Дівчинка погоджувалася, та вже усміхаючись.
Врешті мама казала:
– Люблю тебе дуже-дуже, дужче, ніж усе на світі!
Після обопільних усмішок і пестощів Аріяна готова була долати нові й нові перешкоди.
Коли минав їй п’ятий рік, вона і далі хотіла бавитися в гру під назвою “Ходи до мене” – тоді, як розбивала колінце, як почувалася ображеною або як просто хотіла сказати матусі “добрий день” чи “на-добраніч”.
Якось мамі довелося переживати дуже скрутні хвилини. Була до краю змученою, знервованою. Мусила допомагати чоловікові, опікуватися двома синами-підлітками та п’ятирічною донечкою, ще й у хатню роботу впрягатися. Як тільки дзвонив телефон або хтось у вхідні двері – це означало чергову працю, що вимагала негайного виконання. По обіді сталася криза. Жінка втекла до своєї кімнати, щоб дати волю сльозам.
Аріяна побігла за нею. Забігши до кімнати, промовила:
– Ходи до мене!
Притулилася до мами, пальчиками торкнулася її сльозами зрошених щік, а тоді спитала:
– Ти моя мамуся?
Мама, плачучи, підтвердила кивком голови.
– Ти мій найдорожчий скарб? – Жінка знову кивнула, та вже з посмішкою.
– І я люблю тебе дуже-дуже, дужче, за усе на світі!
Усмішки, обійми, пестощі – й от матуся готова знов до жертовної праці.
Хто дарує любов – той любов отримує.
Бог і солодощі
Мама, виявивши, що із кухонної шафки зникають різні солодощі, вирішила навчити свою дитину основ моралі.
– Ти знав, коли цупив тістечка, що Бог був тоді коло тебе, хоч ти Його і не бачив?
– Аякже, – відповів малий не без запалу.
Втім, ласощі зникали й зникали.
Тож мама спитала знову:
– Ти знав, що Бог тієї миті бачив тебе?
– Авжеж.
– І як ти гадаєш, що Він сказав би тобі, бачачи, як ти тягнеш солодощі?
– Він сказав мені: ми тут самі, візьми-но собі два тістечка!
Ну, звісно, дитина мала рацію. Бог не є сторожем, і, змушений обирати між тістечками і мною, без сумнівів обирає мене.
Скільки ж “масок” накладають Богові вихователі, і то з найкращих міркувань! Хто ж потім, звільнятиме дитячу свідомість від образу Бога-наглядача, суворого судді чи доброго дядечка?
Яблука
Декілька молодих менеджерів, що тиждень навчалися на курсах підвищення кваліфікації, бігли коридорами аеропорту. Це було ввечері в п’ятницю, усі хотіли летіти на вихідні додому.
Чоловіки спізнювалися. Рейс літака відкладали вже кілька разів.
Бігли коридорами летовища, стискаючи в долонях паспорти, квитки та ручки валіз.
Зненацька двоє з них одночасно і ненавмисне зачепили кошик з яблуками, що стояв на лотку.
Яблука розсипалися по підлозі.
Не зупинившись і навіть не озирнувшись, чоловіки помчали далі. Їм поталанило – на літак вони встигли.
Всі, крім одного.
Один чоловік затримався. Йому стало неприємно через прикрість, яка спіткала господиню лотка.
Гукнув товаришам, щоб не чекали на нього. Потім зателефонував дружині, що прилетить наступним рейсом.
Тим часом розсипані яблука так і лежали на підлозі.
Враз чоловік збагнув, що продавчиня, молода дівчина, – незряча. Завмер на місці, приголомшений.
Великі сльози котилися по дівочих щоках.
Раз у раз вона нахилялася до підлоги, даремно намагаючись позбирати яблука, тоді як сила-силенна людей проходила повз неї, не затримуючись і навіть не звертаючи уваги на те, що діється.
А молодий менеджер опустився коло дівчини навколішки і заходився збирати плоди. Потім допоміг їй розкласти все на лотку.
Ще збираючи яблука, він побачив, що багато з них є ушкодженими через падіння на кам’яну підлогу. Такі яблука він поклав у кошик.
Далі витягнув гаманця і запитав дівчину:
– Ти добре почуваєшся?
Вона, усміхаючись, підтвердила це граційним кивком голови.
Чоловік простягнув їй купюру вартістю 50 євро.
– Прошу, візьми це. Я хочу відшкодувати збитки, яких ми тобі завдали. Сподіваюсь, ми не зіпсували тобі дня.
Чоловік уже відходив, коли дівчина загукала:
– Пане, будь ласка!..
Зупинився, обернувся, поглянув у невидющі очі.
Тоді вона запитала:
– Ісусе, то справді Ти?
Чоловік зупинявся не раз, поки дістався до зали очікування. Питання знедоленої сліпої дівчини дзвеніло у вухах, обпікало серце:
– Ісусе, то справді Ти?
А тебе вважають інколи Ісусом?
Молитва
Двоє поважних рабинів зустрілися на спільній вечері. Були щирими приятелями, то спершу розмовляли про всяку всячину, а потім, аж до пізньої ночі, дискутували про буття і сутність Господа Бога.
Врешті, дійшли висновку, що Бога немає, та й пішли собі відпочивати.
Вранці один із рабинів пробудився і, не знайшовши другого в домівці, вийшов до саду. Там побачив колегу і приятеля заглибленим у вранішню молитву.
Вражений, рабин спитав:
– Що ти робиш?
– Ти ж бачиш – проказую вранішні молитви.
– Ти мене дивуєш! Ми ж дискутували мало не до світання і, зрештою, дійшли висновку, що Бога не існує. І що я бачу нині – ти отут, у своїм саду, проказуєш вранішні молитви?!
А другий рабин відповів просто:
– Даруй, але що це має спільного з Богом?
Хто не вміє молитися, той лиш проказує молитви. У К. С. Л’юїса крутій підказує своєму небожеві, дияволу-спокусникові, найкращий спосіб, як відвернути людей від молитви: “Маєш учинити так, щоб вони не забували, якою була їх дитяча молитва – бездумним, папужачим повторенням певних слів, – і щоб гадали, ніби воно і є справжня молитва!”
Багатство
Якось незадовго до Різдва Христового учителька поставила своїм учням таке запитання:
– Хто з вас є бідним і, отже, має отримати подарунок з нагоди свята?
Діти, що вважали свою родину незаможною, підняли руки.
Місто було маленьким, усі одне одного знали. Не тільки на ймення, а й де хто мешкає, чим займається, яку має родину та статки. Після уроків учителька покликала до себе восьмирічного хлопчика, що звався Діні. Родина його недавно прибула з Африки, й усі знали, що вони дуже бідні.
Запросила хлопчика сісти, відтак спитала, чому він не підняв руки.
– Бо я не бідний.
– А хто є бідним, як ти гадаєш?
– Діти, що не мають батьків.
Подивилась на нього вражено і мовчки його відпустила.
Наступного дня батько Діні повернувся додому усміхнений, у доброму гуморі. Виявилося, що вчителька побувала в нього на роботі.
– Ми можемо пишатися – так, саме пишатися – нашим сином, – оголосив він удома. І переказав дружині те, що почув від учительки.
На Святвечір Діні отримав подарунок. Розкривши його, він побачив дві пари новісіньких черевичків: одну для нього, а другу для сестрички. Доти ніколи ще не отримував нових черевичків!
Але й без подарунку Діні знав: його родина вельми багата.
Родина – це єдиний справжній рахунок у банку. Не залишай же його порожнім. Ніколи. Щодня клади на нього любов, ніжність, вірність, жертовність. Відсотки з такого капіталу є воістину незліченними.
Самототожність
Ще дитиною я страх не хотів бути собою. Волів бути таким, як Марко Канцеллі, попри те, що Марко не був до мене прихильний. Я рухався, як він, розмовляв, як він, записався до того ж ліцею, що й він.
Та з плином часу Марко Канцеллі помітно змінився. Став тісно спілкуватися з Джанні Феррарі. Ходив, як він, говорив, як він. Я геть розгубився! Став ходити й говорити, мов Марко Канцеллі, який ходив і говорив, мов Джанні Феррарі.
А згодом зауважив, що Джанні Феррарі рухається і розмовляє, наче Карло Альвоні.
Але ж Карло Альвоні рухався і розмовляв, наче Альберто Сабіна!
Отож, я наслідував Марко Канцеллі, що наслідував Джанні Феррарі, який своєю чергою наслідував Карло Альвоні, котрий ходив і говорив, немов Альберто Сабіна. А як ви гадаєте – кого наслідував Альберто Сабіна?
З-поміж багатьох однолітків він обрав взірцем для наслідування Дада Целліні, того самого зануду, котрий ходив і говорив, як я.
* * *
“Коли помремо й переставимося на небо, то наш Сотворитель, зустрівши нас, не питатиме: “Чому ти не став Месією? Чому не винайшов ліків од тієї чи тієї недуги?” Єдине, що Він спитає: “Чому ти не був собою?” (Е.Візель)
