Притчі 
Молоде подружжя, що є моїми друзями, нещодавно розповіло про якщо не безнадійне, то вельми тривожне своє становище. Обоє вступили в шлюб із запалом, переконані, що любити – це дуже просто. І ось через три роки, не подумавши про вимоги кохання, вони опинилися за крок від поразки.
Ця розмова наштовхнула мене запитати себе, що ж робить шлюб живим, міцним, успішним. Взаємна довіра? Взаємне старання? Спільне життя? Співпраця?.. Безсумнівно, всі вони сприяють шлюбові, однак один фактор видався мені головним: взаємне пізнання. Аби кожен умів довірити іншому свої почуття, думки, прагнення, розчарування, печалі й радості і навзаєм був готовий прийняти те, що інший відкриє про себе: така взаємність, поступальний рух діялогу породжують глибину спілкування, необхідного для життя і зростання кохання. Там, де відсутні пошуки такого взаємного пізнання, кохання довго не проживе.
Пізнання обов’язково повинно бути актуальним. Знання, якими ми володіли про свого супутника в часі заручин чи на початку шлюбу, зовсім не ті, які живлять наше кохання сьогодні. Знатися «напам’ять» – такого не існує в коханні: любов жива лише тоді, коли щомиті чоловік та дружина відбивають життя один одного, як озеро відбиває небо, очі – просвіт серед хмар, довколишні дерева – птахів, що відлітають… Озеро не відбиває вчорашнього пейзажу.
Нелегко, і це правда, постійно бути уважним до іншого, до новин його серця; нелегко висловити іншому те, що відбувається в тебе всередині і що самому так важко зрозуміти. Однак коли ті, хто люблять один одного, наполегливо вирушають на щоденне взаємне пізнання, вони на власному досвіді дізнаються, що таке юне живе кохання – щодень нове, а їхній шлюб, глибшаючи, стає міцнішим.
Це може видатися дивним, однак розмова з цим молодим подружжям і роздуми, що виникли після неї, допомогли мені зрозуміти джерело певних труднощів, які я відчував, молячись. Оскільки молитва – це спілкування з любов’ю між християнином і Богом, то що ж дивного в тому, що успіхи й перешкоди в ньому схожі до успіхів та перешкод подружнього життя?
Чи не слід шукати причину тьмяної, кволої, позбавленої життя молитви в недостатньому пізнанні? Ми знаємо Христа з Євангелій, Його діянь і вчинків, Його повчань і зізнань, однак чи знаємо ми Його таким, яким Він є зараз? Чи не задовольняємося в часі молитви спогадами про те, що Він думав, робив, проживав колись? Чи не спілкуємося з Христом, Якому ось уже двадцять століть, а не з Христом сьогоднішнім? Постараймося ж Його пізнати вже сьогодні: пізнати Його бажання, почуття до нас, думки про Церкву і світ, одно слово, новини Його серця! Звісно, мусимо знати, як Йому не терпиться поділитися з нами Своїм теперішнім внутрішнім життям, як Він прагне прийняти усі теперішні наші радості й жалі, наші вияви любови й боротьби.
Молитва – це глибоке спілкування між християнином і Христом. А для того, аби бути справжнім, жвавим, плодотворним, це спілкування вимагає, аби обоє знали про новини думок, почуттів, життя один одного.
