Коли в дитинстві всі дітки мріяли про братика або сестричку, я сердилася на всіх і насамперед на своїх батьків. Не могла їм пробачити того, що в мене є сестра… І не будь-яка, а сестра-близнючка…
Уся батьківська любов, увага та тепло належали нам двом однаково. А хотілося навпаки – аби усе присвячували мені – і час, і турботу і навіть подарунки, які чомусь завжди в нас зі сестрою були однаковими.
Віра була іншою. Вона ще змалечку любила мене і ніколи не ревнувала до батьків. Її щиро дивувала моя поведінка, мої істерики і сльози через те, що в мене є вона. Ще змалечку Віра була уособленням доброти і привітности, що ще більше розпалювало мою неприязнь до неї. Може в глибині душі я любила свою сестру, але нікому в цьому не зізнавалась.
Мене дратувало, що Віра носить такі ж сукеночки, як у мене, що мама заплітає їй такі ж як у мене хвостики та косички, що часто батьки ставлять Віру мені в приклад, вихваляючи її чемну поведінку та доброзичливість. Мене дратувало, що Віра не давала мені бути особливою і єдиною. Ще з народження мені випала доля мати в житті свого двійника. Віра була не просто моїм відображенням у дзеркалі, вона була моєю тінню, моєю копією, моєю постійною супутницею. Також мене дратувало те, що все ж таки я любила її. І якби, не дай Бог, хтось із чужих скривдив мою сестру, то отримав би від мене добрячого прочухана. Якими б суперечливими не були мої міркування, але це було саме так – Віра мене дратувала тому, що я не могла її не любити. І картала себе за цю любов та свою безталанну нещасливу дитячу долю…
Роки спливали швидко, і якось непомітно я змирилася з думкою, що маю сестру-близнючку. Ми пішли в перший клас, де нас не розрізняли і постійно плутали. Я почала це використовувати на свою користь – часто обманювала однокласників, які не одразу навчилися розпізнавати, хто з нас – Віра, а хто – Люба. Та й Віра завжди мені підігрувала і, зрештою, усе виходило весело.
Мама одягала нас в однакові речі, робила однаковісінькі зачіски, все інше в нас було однаковим. Тому, коли вчителька викликала до дошки Віру, я з легкістю могла піти відповідати замість неї або, навпаки, коли я не вивчила вірша, Віра могла розповісти його замість мене. Але ніщо не вічне, вже в другому півріччі і вчителі, й однокласники розкрили нашу, не зовсім чесну, таємницю. Я стала сама собою і після цих випадків більше ніколи не пробувала на себе роль Віри.
Проте навіть у цій дитячій нечесності й брехні були позитивні моменти. Нарешті, я зблизилася із сестрою і почала сприймати її, як щось потрібне в моєму житті, як невід’ємну частинку себе. І що далі спливали роки, то більше я прив’язувалася до Віри. Від колишньої дитячої ревности не залишилося й сліду.
Уже в старших класах я розуміла, як прекрасно мати сестру. З нею можна ділитися таємницями і скаржитися на несправедливість, із нею можна ходити на прогулянки і зовсім не треба шукати собі інших подруг, адже все одно вона буде найближчою, їй можна розповісти про свої побачення з хлопцями і не соромитися подробиць…
У стосунках із Вірою не виникало жодних проблем. Подорослішавши, ми ніколи не сварилися і не сперечалися, нам ніколи не подобалися ті ж самі хлопці і ми завжди знаходили компроміс у критичних ситуаціях. Хоча критичних ситуацій практично не виникало. Ми змінювалися з роками й у кожної з нас формувався свій особливий характер. Навіть проблем на рівні побуту ніколи не було – ми не чубилися через одяг, бо мали різні уподобання і смаки, і вже з сьомого класу одягалися зовсім по-різному, вдома в кожної був свій куточок і місце для речей, ми почергово прибирали і завжди допомагали одна одній. Мабуть, прикладу ідеальніших стосунків, які були в нас із Вірою, я не знаю до сьогодні… Хоча і в нашому житті був один момент – переломний, чи то пак момент-урок, який навчив нас багато чого, і дозволив зробити певні життєві висновки…
* * *
Коли нам виповнилося по чотирнадцять, наші батьки поїхали за кордон на заробітки. Адже роки спливали, потрібно було подбати про наше з Вірою успішне майбутнє, зокрема, про репетиторство та вступ у вищий навчальний заклад.
Наглядати за нами залишилася бабуся Настя, татова мама. Ось так ми й зажили втрьох – дружньо і спокійно. Щомісяця батьки надсилали гроші, і ми з Вірою практично ні в чому собі не відмовляли, нам нічого не бракувало. Хіба що – материнської ласки та підтримки тата… Але чотирнадцять років – це якраз той вік, коли починаєш дорослішати і сприймати життя зі всіма його позитивами та негативами.
На жаль, нас із Вірою не оминула лиха доля дітей батьків-заробітчан. Дуже скоро з ідеальних дівчаток перетворилися на впертих і неслухняних. Перестали економити і витрачали усе, що батьки надсилали нам на навчання. А ще збагнули, що нас не контролюють і можна робити усе, що заманеться, не боячись при цьому сварок і нарікань.
У вир безтурботного юнацького життя спочатку з головою поринула я. А тоді вже й Віра. Бабуся Настя вірила нам, а ми користалися її довірою. Часто обманювали, почали прогулювати уроки і зв’язалися з не вельми пристойною компанією. Не було людей, які могли б у той час сказати нам, що такий спосіб життя ганебний, і що нічого, окрім зла, він нам не принесе…
Навчання нас не цікавило. Адже вільний час можна було присвячувати набагато цікавішим речам – хлопцям і пригодам, святкуванням та дискотекам.
Одного разу у вихідні ми з сестрою пішли на день народження до знайомої Ірини. Компанія молоді, яка зібралася на святкування, була нам не дуже близькою, але ми були доволі розкуті і товариські, тому почувалися, як у своїй тарілці. До іменинниці прийшло більше хлопців, аніж дівчат, що, звісно, не могло не тішити. Це означало, що вечір буде багатим на пригоди, залицяння та юнацькі інтриги.
Так і сталося. Уже ближче до опівночі я, трохи захмеліла, опинилася в обіймах нового знайомого старшого за мене Сергія. Коли Віра прийшла кликати мене, щоб йти додому, я безпечно сказала, що сьогодні залишуся ночувати в Ірини і повернуся завтра зранку. Сестра спробувала переконати мене, мовляв, нароблю дурниць, а потім шкодуватиму, але я не послухалася. Цю ніч я провела не в своєму ліжку…
На ранок прокинулася одна. В спорожнілій квартирі було тихо, лише Ірина поралася на кухні. Прибирала та мила посуд. Я вийшла до неї заплакана, сором’язливо, не підводячи очей, попросила чаю. Знайома не відмовила, пригостила сніданком, а тоді попросила піти, адже в обід мали повернутися її батьки. Не хотіла, щоб вони побачили у квартирі мене.
Я пішла. Але повертатися додому не хотілося. Гуляла містом, а в пам’яті виринали спогади з вчорашнього вечора: захмелілі обличчя недавніх знайомих, беззмістовні розмови та сестра, яка просила мене йти додому… Плакати уже не було сил, хотілося зникнути і ніколи не повертатися.
Віра зустріла мене доброзичливо, усе вислухала, поспівчувала, а потім сказала, що це вона винна в тому, що сталося. Адже не залишилася зі мною… А, навпаки, покинула мене саму з чужим хлопцем…
Із кожним днем вона дорікала собі все більше, а через три місяці, коли я дізналася, що вагітна, взагалі почала картати себе…
Ми розшукали Сергія, який після дня народження Ірини не з’являвся в моєму житті. Разом із Вірою розповіли про те, що він стане батьком. Хлопець відреагував на цю звістку іронічно і байдуже, мовляв, батьком він не буде і, взагалі, мене не знає і знати не хоче…
Тоді я дійшла до крайнощів і, не порадившись зі сестрою, вирішила зробити аборт. Народжувати боялася, боялася осуду людей, знайомих, однокласників та вчителів. А особливо батьків. Адже я була школяркою – одинадцятикласницею – і в ролі матері аж ніяк себе не уявляла.
Лікар від цього рішення довго мене не відмовляв, його цікавило тільки одне – чи в змозі я оплатити операцію. Переконавшись у моїй платоспроможності, виписав якусь цидулку і сказав прийти наступного дня в обід. Мовляв, уже завтра я буду вільною і від свого страху, і від ненародженої дитини.
А вранці наступного дня Віра зчинила скандал. Вона знайшла довідку, яку видав лікар, і здогадалася, що я запланувала зробити аборт.
Звісно, того дня вона не випустила мене з квартири. Я плакала і просилася, а вона спокійно і виважено пояснювала мені, що вбити дитя – найбільший гріх. Переконувала, що все буде гаразд, що вона допомагатиме мені і що батьки зрозуміють та пробачать, як тільки на світ з’явиться їхній онук чи онучка.
Вагітність минала важко. Я занедбала навчання в школі, почувалася зле, постійно плакала… Дізнавшись про те, що я вагітна, додому повернулася мама. Життя кардинально змінилося. Я втратила не тільки безтурботну юність, а й саму себе.
А Віра завжди була поруч. Щодня…
Продовжувала навчання в школі, а коли приходила з уроків, весь свій час присвячувала мені. І навіть під час пологів були присутніми не батько дитини, не мої мама чи тато, а сестра… Вона повністю розділила зі мною усі муки… А тоді, коли народилася моя донечка – усі радощі та щастя…
* * *
Ми з Вірою різні. Вона любить спокій і фільми про кохання, а я дивлюся трилери та слухаю рок. Віра віддає перевагу скромному одягу, мені подобається яскравий стиль. Сестра мовчазна, а я – говірка і непосидюча. Ми різні, але настільки ж і однакові. Схожі зовнішньо… Ми сестри-близнючки і, незважаючи на наш різний внутрішній світ, маємо одне серце на двох…
Якби в моєму житті не було сестри, я б не мала прекрасної донечки Віри, яку й назвала на її честь… І ніколи б не схаменулася і не почала жити заново – справжнім життям…
Моя маленька Вірочка росте без батька, проте, сестра каже, що усе обов’язково налагодиться. І поки що в моєї доні – найкраща тітка на землі… Десь глибоко в душі я розумію, що Віра любить мою дитину більше, аніж я. Але цього разу я не ревную…