Одне серце на двох…

Коли в дитинстві всі дітки мріяли про братика або сестричку, я сердилася на всіх і насамперед на своїх батьків. Не могла їм пробачити того, що в мене є сестра… І не будь-яка, а сестра-близнючка…

Уся батьківська любов, увага та тепло належали нам двом однаково. А хотілося навпаки – аби усе присвячували мені – і час, і турботу і навіть подарунки, які чомусь завжди в нас зі сестрою були однаковими.

Віра була іншою. Вона ще змалечку любила мене і ніколи не ревнувала до батьків. Її щиро дивувала моя поведінка, мої істерики і сльози через те, що в мене є вона. Ще змалечку Віра була уособленням доброти і привітности, що ще більше розпалювало мою неприязнь до неї. Може в глибині душі я любила свою сестру, але нікому в цьому не зізнавалась.

Мене дратувало, що Віра носить такі ж сукеночки, як у мене, що мама заплітає їй такі ж як у мене хвостики та косички, що часто батьки ставлять Віру мені в приклад, вихваляючи її чемну поведінку та доброзичливість. Мене дратувало, що Віра не давала мені бути особливою і єдиною. Ще з народження мені випала доля мати в житті свого двійника. Віра була не просто моїм відображенням у дзеркалі, вона була моєю тінню, моєю копією, моєю постійною супутницею. Також мене дратувало те, що все ж таки я любила її. І якби, не дай Бог, хтось із чужих скривдив мою сестру, то отримав би від мене добрячого прочухана. Якими б суперечливими не були мої міркування, але це було саме так – Віра мене дратувала тому, що я не могла її не любити. І картала себе за цю любов та свою безталанну нещасливу дитячу долю…

Роки спливали швидко, і якось непомітно я змирилася з думкою, що маю сестру-близнючку. Ми пішли в перший клас, де нас не розрізняли і постійно плутали. Я почала це використовувати на свою користь – часто обманювала однокласників, які не одразу навчилися розпізнавати, хто з нас – Віра, а хто – Люба. Та й Віра завжди мені підігрувала і, зрештою, усе виходило весело.

Мама одягала нас в однакові речі, робила однаковісінькі зачіски, все інше в нас було однаковим. Тому, коли вчителька викликала до дошки Віру, я з легкістю могла піти відповідати замість неї або, навпаки, коли я не вивчила вірша, Віра могла розповісти його замість мене. Але ніщо не вічне, вже в другому півріччі і вчителі, й однокласники розкрили нашу, не зовсім чесну, таємницю. Я стала сама собою і після цих випадків більше ніколи не пробувала на себе роль Віри.

Проте навіть у цій дитячій нечесності й брехні були позитивні моменти. Нарешті, я зблизилася із сестрою і почала сприймати її, як щось потрібне в моєму житті, як невід’ємну частинку себе. І що далі спливали роки, то більше я прив’язувалася до Віри. Від колишньої дитячої ревности не залишилося й сліду.

Уже в старших класах я розуміла, як прекрасно мати сестру. З нею можна ділитися таємницями і скаржитися на несправедливість, із нею можна ходити на прогулянки і зовсім не треба шукати собі інших подруг, адже все одно вона буде найближчою, їй можна розповісти про свої побачення з хлопцями і не соромитися подробиць…

У стосунках із Вірою не виникало жодних проблем. Подорослішавши, ми ніколи не сварилися і не сперечалися, нам ніколи не подобалися ті ж самі хлопці і ми завжди знаходили компроміс у критичних ситуаціях. Хоча критичних ситуацій практично не виникало. Ми змінювалися з роками й у кожної з нас формувався свій особливий характер. Навіть проблем на рівні побуту ніколи не було – ми не чубилися через одяг, бо мали різні уподобання і смаки, і вже з сьомого класу одягалися зовсім по-різному, вдома в кожної був свій куточок і місце для речей, ми почергово прибирали і завжди допомагали одна одній. Мабуть, прикладу ідеальніших стосунків, які були в нас із Вірою, я не знаю до сьогодні… Хоча і в нашому житті був один момент – переломний, чи то пак момент-урок, який навчив нас багато чого, і дозволив зробити певні життєві висновки…

* * *

Коли нам виповнилося по чотирнадцять, наші батьки поїхали за кордон на заробітки. Адже роки спливали, потрібно було подбати про наше з Вірою успішне майбутнє, зокрема, про репетиторство та вступ у вищий навчальний заклад.

Наглядати за нами залишилася бабуся Настя, татова мама. Ось так ми й зажили втрьох – дружньо і спокійно. Щомісяця батьки надсилали гроші, і ми з Вірою практично ні в чому собі не відмовляли, нам нічого не бракувало. Хіба що – материнської ласки та підтримки тата… Але чотирнадцять років – це якраз той вік, коли починаєш дорослішати і сприймати життя зі всіма його позитивами та негативами.

На жаль, нас із Вірою не оминула лиха доля дітей батьків-заробітчан. Дуже скоро з ідеальних дівчаток перетворилися на впертих і неслухняних. Перестали економити і витрачали усе, що батьки надсилали нам на навчання. А ще збагнули, що нас не контролюють і можна робити усе, що заманеться, не боячись при цьому сварок і нарікань.

У вир безтурботного юнацького життя спочатку з головою поринула я. А тоді вже й Віра. Бабуся Настя вірила нам, а ми користалися її довірою. Часто обманювали, почали прогулювати уроки і зв’язалися з не вельми пристойною компанією. Не було людей, які могли б у той час сказати нам, що такий спосіб життя ганебний, і що нічого, окрім зла, він нам не принесе…

Навчання нас не цікавило. Адже вільний час можна було присвячувати набагато цікавішим речам – хлопцям і пригодам, святкуванням та дискотекам.

Одного разу у вихідні ми з сестрою пішли на день народження до знайомої Ірини. Компанія молоді, яка зібралася на святкування, була нам не дуже близькою, але ми були доволі розкуті і товариські, тому почувалися, як у своїй тарілці. До іменинниці прийшло більше хлопців, аніж дівчат, що, звісно, не могло не тішити. Це означало, що вечір буде багатим на пригоди, залицяння та юнацькі інтриги.

Так і сталося. Уже ближче до опівночі я, трохи захмеліла, опинилася в обіймах нового знайомого старшого за мене Сергія. Коли Віра прийшла кликати мене, щоб йти додому, я безпечно сказала, що сьогодні залишуся ночувати в Ірини і повернуся завтра зранку. Сестра спробувала переконати мене, мовляв, нароблю дурниць, а потім шкодуватиму, але я не послухалася. Цю ніч я провела не в своєму ліжку…

На ранок прокинулася одна. В спорожнілій квартирі було тихо, лише Ірина поралася на кухні. Прибирала та мила посуд. Я вийшла до неї заплакана, сором’язливо, не підводячи очей, попросила чаю. Знайома не відмовила, пригостила сніданком, а тоді попросила піти, адже в обід мали повернутися її батьки. Не хотіла, щоб вони побачили у квартирі мене.

Я пішла. Але повертатися додому не хотілося. Гуляла містом, а в пам’яті виринали спогади з вчорашнього вечора: захмелілі обличчя недавніх знайомих, беззмістовні розмови та сестра, яка просила мене йти додому… Плакати уже не було сил, хотілося зникнути і ніколи не повертатися.

Віра зустріла мене доброзичливо, усе вислухала, поспівчувала, а потім сказала, що це вона винна в тому, що сталося. Адже не залишилася зі мною… А, навпаки, покинула мене саму з чужим хлопцем…

Із кожним днем вона дорікала собі все більше, а через три місяці, коли я дізналася, що вагітна, взагалі почала картати себе…

Ми розшукали Сергія, який після дня народження Ірини не з’являвся в моєму житті. Разом із Вірою розповіли про те, що він стане батьком. Хлопець відреагував на цю звістку іронічно і байдуже, мовляв, батьком він не буде і, взагалі, мене не знає і знати не хоче…

Тоді я дійшла до крайнощів і, не порадившись зі сестрою, вирішила зробити аборт. Народжувати боялася, боялася осуду людей, знайомих, однокласників та вчителів. А особливо батьків. Адже я була школяркою – одинадцятикласницею – і в ролі матері аж ніяк себе не уявляла.

Лікар від цього рішення довго мене не відмовляв, його цікавило тільки одне – чи в змозі я оплатити операцію. Переконавшись у моїй платоспроможності, виписав якусь цидулку і сказав прийти наступного дня в обід. Мовляв, уже завтра я буду вільною і від свого страху, і від ненародженої дитини.

А вранці наступного дня Віра зчинила скандал. Вона знайшла довідку, яку видав лікар, і здогадалася, що я запланувала зробити аборт.

Звісно, того дня вона не випустила мене з квартири. Я плакала і просилася, а вона спокійно і виважено пояснювала мені, що вбити дитя – найбільший гріх. Переконувала, що все буде гаразд, що вона допомагатиме мені і що батьки зрозуміють та пробачать, як тільки на світ з’явиться їхній онук чи онучка.

Вагітність минала важко. Я занедбала навчання в школі, почувалася зле, постійно плакала… Дізнавшись про те, що я вагітна, додому повернулася мама. Життя кардинально змінилося. Я втратила не тільки безтурботну юність, а й саму себе.

А Віра завжди була поруч. Щодня…

Продовжувала навчання в школі, а коли приходила з уроків, весь свій час присвячувала мені. І навіть під час пологів були присутніми не батько дитини, не мої мама чи тато, а сестра… Вона повністю розділила зі мною усі муки… А тоді, коли народилася моя донечка – усі радощі та щастя…

* * *

Ми з Вірою різні. Вона любить спокій і фільми про кохання, а я дивлюся трилери та слухаю рок. Віра віддає перевагу скромному одягу, мені подобається яскравий стиль. Сестра мовчазна, а я – говірка і непосидюча. Ми різні, але настільки ж і однакові. Схожі зовнішньо… Ми сестри-близнючки і, незважаючи на наш різний внутрішній світ, маємо одне серце на двох…

Якби в моєму житті не було сестри, я б не мала прекрасної донечки Віри, яку й назвала на її честь… І ніколи б не схаменулася і не почала жити заново – справжнім життям…

Моя маленька Вірочка росте без батька, проте, сестра каже, що усе обов’язково налагодиться. І поки що в моєї доні – найкраща тітка на землі… Десь глибоко в душі я розумію, що Віра любить мою дитину більше, аніж я. Але цього разу я не ревную…

Наступна

Весільний подарунок

Роман готувався до весілля свого найкращого приятеля – Павла. Адже минулого місяця друзяка надумав та ... Читати далі

Попередня

Учень

Андрій вийшов із маршрутного таксі. Поволі, не поспішаючи, попрямував устеленою сніговою ковдрою вулицею. Навкруги було ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *