Притчі Орел і гримуча змія
Усередині кожного вирує велика битва.
З одного боку – високолетний орел. Він втілює все добре, праведне, прекрасне. Орел ширяє ген-ген над хмарами. Хоча й спускається в долину по здобич, та все ж гніздо в’є високо в горах.
З іншого боку – гадина, що плазує, гримуча змія. Лукава та підступна, вона уособлює найгірші риси людини – її темну натуру. Змія живиться нашим падінням, відступництвом, вона виправдовує своє існування тим, що навколо повно гадюччя.
Хто ж переможе в цій великій битві вашого життя? Від нас залежить, хто матиме більше поживи і, відповідно, переможе – орел чи гримуча змія.
Турнікет Томаса Едісона
Великий винахідник Томас Едісон дуже цінував час і гроші. До нього часто приходили численні відвідувачі, аби оглянути нові винаходи, яких не бракувало в його літньому маєтку, і щоразу хтось неодмінно запитував:
– Пане Едісоне, навіщо вам отой безглуздий турнікет, крізь який треба проштовхуватися, щоб зайти до саду?
А Едісон неодмінно з усмішкою відповідав:
– Друже, кожен, хто проштовхується крізь той турнікет, накачує мені три відра води в бак на даху.
Вантажна марка
Семюель Плімсоль був членом Британського парламенту близько сотні років тому. Його непокоїло те, що переповнені вантажні судна тонули в морі, при цьому гинули люди і пропадало майно. Тож він ініціював закон про обов’язкове нанесення на борт усіх вантажних кораблів лінії граничного осідання. Судно можна було навантажувати, аж поки вода не доходила до цієї позначки. Моряки досі називають її лінією Плімсоля.
І люди мають свої лінії Плімсоля – ту межу, де треба зупинитися і заради власного здоров’я, щастя, зрештою, просто здорового глузду не намагатися взяти на себе більше обов’язків, хоч би яких важливих, аніж нам до снаги впоратися.
Він знає Пастиря
В одному з розкішних маєтків Голівуду відомий актор після обіду розважав гостей майстерним декламуванням Шекспіра. Насамкінець він запропонував, що виконає замовлення гостей. Сором’язливий немолодий уже священик запитав, чи той знає Псалом 23. Актор відповів: “Знаю, але продекламую його за однієї умови: коли завершу, ви зробите те саме”.
Священик трохи збентежився, але погодився. Актор досконало відчитав увесь текст… “Господь – мій пастир: нічого мені не бракуватиме…”. Гості гучно аплодували, коли актор закінчив, і настала черга священика. Він устав і промовив ті самі слова, та цього разу не чутно було жодного оплеску, лише мертва тиша навколо і де-не-де в оці бриніла сльоза.
Певний час актор також мовчав, а тоді встав.
– Пані та панове, – озвався, – сподіваюся, ви зрозуміли, що сталося тут сьогодні. Я знав слова псалма, але священик знає Пастиря.
Двоє монахів у дорозі
Мандрували якось болотистим шляхом Тензан та Екідо. Сильна злива перетворила все навколо на брудне місиво. Дійшовши до повороту, вони зустріли гарну дівчину в шовковій сукні, яка не могла перейти через розмиту дорогу.
– Ходи-но сюди, небого, – відразу ж промовив Тензан. Він підняв її на руки, переніс через багнюку і поставив із другого боку.
Екідо не обмовився і словом аж до наступного вечора, коли вони дійшли до монастиря, до якого прямували. Він не міг більше стримуватися.
– Ми, монахи, не підходимо до жіноцтва, – сказав він Тензанові, – особливо до молодих і гарних дівчат. Це небезпечно. Чому ти так учинив?
– Я залишив дівчину там, на дорозі, – відповів Тензан. – А ти все ще несеш її з собою?
Пощастило… не пощастило?
Багато років тому жив собі старий чоловік із сином, і мали вони коня. Одного дня той кінь вирвався із загону і втік собі кудись у степ.
– У тебе втік кінь? Ото не пощастило! – казали сусіди.
– Чого ви так кажете? – запитав старий. – Звідки вам знати, що це на біду?
І справді, наступного вечора кінь повернувся до рідного загону, щоб отримати звичну мірку вівса та свіжу воду, до того ж привів із собою дванадцять диких коней. Син селянина побачив коней у загоні, вискочив надвір і замкнув ворота. Відтак вони мали вже не одного, а тринадцятеро коней. Сусіди почули гарну новину і притьмом до селянина:
– Тринадцять коней! Оце так пощастило!..
Та старий відповів:
– Звідки вам знати, що це на щастя?
Через кілька днів його дужий молодий син намагався об’їздити одного з диких коней, але впав і зламав собі ногу. Того вечора прийшли сусіди і знову поквапилися з судженням:
– Твій син зламав ногу. Ото не пощастило.
А мудрий батько знову відповів:
– Звідки вам знати, що це на біду?
І справді, через кілька днів приїхав у той край вербувальник і записав усіх здорових юнаків у солдати, їх забрали на війну, і ніхто не повернувся додому. А наш юнак завдяки зламаній нозі залишився живий.
Господи, де Ти?
Бруер Метокс
Священик із містечка Остериті вилазив на церковний шпиль, аби наблизитися до Бога. Він хотів донести своїм парохіянам Боже Слово, як колись Мойсей. А одного дня він і справді почув, як Бог щось говорить.
Священик голосно гукнув зі шпиля:
– Господи, де Ти? Мені погано Тебе чути.
Господь відповів:
– Я тут, унизу, поміж Своїми людьми. А ти де?
Король-жебрак
Є така легенда: колись давно в Ірландії правив король, який не мав сина. У всі куточки своїх земель він розіслав гінців, щоби всюди оголосити свою волю: кожен гідний юнак мав прийти до короля на бесіду, а правитель вибере собі спадкоємця трону. Утім усі претенденти повинні: по-перше – любити Бога, по-друге – любити ближнього свого.
Один юнак, про якого йдеться в цій легенді, побачив оголошення та й подумав, що він-бо любить Бога і любить своїх ближніх. Лиш одне зупиняло його: він був такий бідний, що навіть не мав відповідного одягу, аби з’явитися перед очі короля. Не мав він і грошей, аби купити собі харчів на довгу дорогу до палацу. Тож юнак тут випросив, там позичив, урешті-решт, нашкріб достатньо коштів на пристойний одяг і потрібний провіант.
Хлопець належно вдягнувся і вирушив у путь. Він майже дійшов до місця призначення, коли натрапив на бідного жебрака, який сидів край дороги. Старець аж трусився, кутаючись в обтріпане лахміття. З простягнутою рукою він благав про допомогу. Кволим голосом чоловік хрипло просив:
– Я голодний і змерз. Прошу, допоможіть мені… прошу…
Біда жебрака так зворушила юнака, що він одразу ж скинув зі себе нове вбрання, а сам одягнув поношене шмаття старого. Не задумуючись, він віддав бідоласі всі свої харчі, відтак, хоч і несміло, попрямував далі до палацу, зодягнений у лахміття і без харчів на дорогу додому. Коли хлопець прибув до палацу, королівський камердинер провів його до велетенської зали. Там юнак трохи відпочив, струсив із себе дорожній пил, після чого його нарешті впустили до королівської тронної зали.
Юнак низько вклонився королю, а коли підвів очі, то аж охнув від здивування.
– Ти… Це ви! Ви – той жебрак обабіч дороги.
– Так, – відповів усміхнувшись король, – це я був тим жебраком.
– Але… а… е-е… Ви ж насправді не жебрак. Ви – король. Навіщо ви так вчинили? – дещо отямившись, видушив із себе парубок.
– Бо я мав дізнатися, чи справді ти любиш Бога і своїх ближніх, – відповів король. – Я знав, що, побачивши мене як короля, ти не зміг би встояти перед оздобленою самоцвітами короною та королівськими шатами. Ти зробив би все, що б я не попросив, лише з огляду на мій статус. Але так я ніколи не дізнався би, що в тебе насправді на серці. Тому вдався до хитрощів. Я постав перед тобою жебраком, не вимагаючи від тебе нічого, крім сердечної любові. І дізнався, що ти щиро любиш Бога та свого ближнього. Ти успадкуєш моє королівство, – пообіцяв король.
