Притчі Цього літа, під час прогулянки лісом, друг Алан Б. довго розповідав мені про жінку, яку втратив ось уже п’ять років тому. Я зовсім не сподівався почути такі відверті спогади, адже після смерти дружини він усамітнився і навіть найвірнішому давньому другові нічого не розповідав про роки, прожиті в шлюбі. Але коли я з теплотою згадував його інтелектуальні досягнення та значну славу літературного критика, він мене раптом обірвав і майже вигукнув, так, наче справедливість вимагала не погодитися з моїм захопленням собою: «Я той, кого зробила з мене вона»! Відступаючи перед моїм запитальним мовчанням та щоб я помилково не сприйняв його репліку як смирення, Алан описав неймовірно привабливий портрет тієї, яка протягом восьми років була винятковою дружиною та другом. Повернувшись додому, я «по гарячих слідах» занотував те, що він мені розповів. Згодом знайшовши ці записи, подумав, що було б незайвим познайомити вас із цієї жінкою. Хтозна, чи після прочитання цієї розповіді в когось із моїх читачів не виникне бажання навчитися мистецтва слухати?
«Моя дружина володіла дуже рідкісним даром: умінням слухати, проявляючи гарячу цікавість до всього, що їй говорили.
Під час наших розмов вона поводилася по-особливому. Декотрі поводяться так, наче готові до стрибка, аби схопити ідею і принагідно її відкинути. Вона ж ні. Міцно вмостившись у своєму м’якому кріслі, так, наче була важкою, дуже важкою, дружина лише слухала. Її тямущий, розуміючий, зацікавлений, неймовірно уважний погляд не випереджував мене, а був готовий прийняти.
Якщо це не найвища форма любови, то, безсумнівно, одна з найвищих – таке прагнення збагнути думки іншої людини.
Декотрі жінки скаржаться на те, що їхні чоловіки мовчазні. Та чи були б вони такими, якби дружини вміли їх слухати?
Вона слухала не лише розумом, а всім своїм єством і нагадувала родючу землю, що чекає посіву.
Я не просто її цікавив – вона жила мною. Я відкрив у собі творця – творця роздумів, душі, радости.
Вона могла б відповісти мені, продовжити мою думку, повернувши її мені багатшою, глибшою. Однак це не було в її характері. Із кожної думки вона творила своє життя, бо кожна думка одразу ж досягала її глибинної суті, не затримуючись на рівні розуму.
Можливо, вас спокусить думка, що я шукаю собі гарну роль. Ні, це її роль. Те, що для мене було ідеями, для неї ставало життям. Вона володіла набагато досконалішим способом розуміння, ніж я.
Правду кажучи, саме їй я завдячую, що в мене почали виникати чудові ідеї. Вони твердо виписалися в її душі, а я там читав їх. Себто я хочу сказати, що запитання, прагнення, очікування, які я відкривав в її мовчазному єстві, народжували в мені відповіді, яких вона чекала. Їхню важливість вбачав у світлі й радості, що спалахували в її погляді.
Точніше було б сказати, що думки приходили не від неї і не від мене – вони йшли від поєднання наших розумів або радше від поєднання розуму з душею.
Існує родючість розуму, яка є плодом кохання.
Такий діялог вимагає певного стану благодати. Часом його бракувало, і тоді ми не намагалися створити його штучно. Лише зусиллям покірности та любови можна було його віднайти. І я повинен зізнатись, що зазвичай саме мені треба було здійснити над собою це зусилля.
Ви подумаєте, що статус господара, якого так добре слухають, зробив мене неймовірно пихатим. Я так не вважаю. Вона мене радше зцілила від тієї вади. Вона відкрила мені важливість розумової діяльности та марність блискучих домислів, показала, що необхідно шукати та наближати істину до уважности та смирення, прикладом яких сама була для мене. Вона насамперед дала мені зрозуміти, що мають значення не так думки людини, як відблиск Божого задуму, який вони несуть.
Траплялося, я не висловлював їй ідеї, яка мені спадала на гадку, адже те, що я приймав за ідею, було лише пишним красномовством, якому слід скрутити в’язи.
Якщо мої роздуми в дечому правильні, то це завдяки їй, адже вона не терпіла підробок.
Вона не казала: «Я не згідна», а послуговувалася фразою «Я не розумію». І практично завжди я був змушений визнати, що ступив на хибний шлях.
«Ти – мій камертон», – казав я їй. Бо дійсно вона чула всі фальшиві ноти.
Якщо мої критичні статті зараз і варті чогось, то це завдяки тому, що коло дружини я навчився слухати і розуміти.
Мої друзі завжди наполегливо просили, щоб дружина була присутня при наших розмовах. Це чудово доводить, що вони теж дивним чином надихалися цією присутністю, хоч і зазвичай мовчазною.
Деяку до неї неприязнь, направду нечасту, я пояснював чесністю її розуму, яка ставила в незручне становище балакунів, окозамилювачів, сухих інтелектуалів.
Відколи дружини немає поруч, мені варто лише здійняти очі, аби зустрітися з її теплим уважним поглядом; він завжди тут, переді мною. Дружина і надалі залишається моєю незамінною супутницею.
З усього, що вона мене навчила, найкращою є, без сумніву, молитва. Дружина дала мені зрозуміти, що молитва полягає в тому, аби бути доступним, гостинним, присутнім для Бога присутнього. Мати погляд і серце, що слухають. Скільки людей у молитві виявляються просто балакунами!»
