Притчі 
Куди поділося золото мудреців? Бо ладан, зрозуміло, згорів, миро випарувалося, а золото?..
Золото, поза тим, що має символічну цінність, також має і неабияку матеріяльну. І тут не йшлося про копійки, оскільки мудреці, перш ніж ними стати, були царями, які прийшли поклонитися іншому цареві зі справжнім золотом, скарбом зі золотих монет, таким великим, що дозволяв би Йосифові і Марії жити якщо не багачами, то принаймні панами, не кажучи вже про те, що вони могли б послати сина на навчання при синагозі. А натомість, знаємо, що Ісуса в тридцять років, були назвали, з певною зневагою, «сином теслі». Це означає, що його батько заробляв на прожиток, працюючи в поті чола, як і решту.
Отож, куди поділося золото мудреців? У чиїх кишенях воно осіло?
Це запитання залишилося б без відповіді, як би ми не знали, що в ту Святу ніч, разом з царями-мудрецями, їхніми слугами, погоничами верблюдів та верблюдами, там був один злодій. І дарма наступного ранку після приходу мудреців Йосиф шукав скриньку з монетами. Зникла!
Усе просто. Та не зовсім. Той злодій мав свою історію, яку тут коротко розповімо.
Був це не простий злодій, а всім злодіям злодій, один з тих, які готують злочин старанно і виконують його миттєво не залишаючи й сліду. Був він титулованим злодієм, у тому значенні, що стояв на чолі маленького племені кочівників, де всі, як і він, були злодіями, але, звісно, набагато нижчого штибу: крали курей, горщики, речі, розвішані сушитися на сонці, кози – це якщо пощастить. Їх часто хапали на гарячому і за це справедливо карали дрючками.
А злодій-ватажок, натомість, цієї ночі ретельно вивчив ситуацію і, не задовольняючись тим, щоб поцупити якийсь міх з горба верблюда, як належить доброму ватажкові, вчинив велику крадіжку. Добре, – скажете ви, – хвала, точніше, ганьба йому, але ближче до справи.
Отже, річ у тім, що той злодій, як і всі з його маленького племені, не був злодієм за покликанням, а лиш тому, що такими були його батько, дід, прадід і так далі. Словом, став злодієм, бо така сімейна традиція. Але за вдачею він не був скупим, і якби мав шматок землі, то волів би стати селянином.
Коли в його руках опинилося те все добро, що належало Богові, злодій, опанувавши власні емоції, став думати, що з тим робити. Якщо б він і його люди почали направо і наліво сипати грішми, це викликали б підозру в людей, а особливо в римлян. Він задовільнився тим, що відновив понищені полотнища наметів і зробив невеличкі подарунки для жінок та дітей. Скарбничку заховав на дні старого колодязя, в одній печері, під важкою кам’яною плитою. У разі потреби, він до неї повернеться.
Коли така потреба невдовзі виникла, на нього чекало велике здивування. Хтось викрав його скарб?.. Та ні, такого навіть уві сні не насниться: замість однієї скриньки він знайшов три!
Злодій не знав, що думати: добре це чи зле? Відрахував кілька монет, які йому були потрібні, і пішов. Та в наступні тижні його мучило лише одне бажання: повернутися до печери, підняти брилу й упевнитися, чи того дня він часом не випив забагато вина або ж не перегрівся на сонці.
Коли нарешті пішов до сховку і підняв брилу, то побачив не три, а вже дев’ять скриньок. Хвилювання, цікавість, страх враз охопили його. Злодій відсунув камінь і зробив чотири кроки в печері – не більше, бо відразу поспішив назад до кам’яної плити, туди, де разом зі скриньками помножувалися його бажання. Цього разу знайшов там двадцять сім скриньок, усі наповнені блискучими монетами.
Задихавшись, злодій повернувся до табору і свої його насилу впізнали: на вигляд він змінився і незв’язно промовляв слова. Його помалу опановувало сп’яніння від безмежної влади. Він велів побудувати для племені укріплене поселення і, щоб вгамувати поганий настрій рідних, подарував одяг і коштовності жінкам, а чоловікам – коней та рабинь. Собі та своїм рідним спорудив будинки, палаци із садами, фонтанами та вольєрами. Заборонив будь-яку працю, запровадив розмаїті вишукані розваги. Для захисту поселення, яке постійно зростало, найняв невеликий військовий загін найманців – слід зазначити – на вагу золота.
Коли ж чутки про ватажка дійшли до Ірода Великого, він – спочатку відкрито, а потім таємно – підправив посланців і шпигунів, щоб дізнатися, звідки ж у нього взялося таке багатство і така велика влада. А потім вислав посольство, аби повідомити його, що він сам прийде йому поклонитися.
Ірод як сказав, так і зробив, але щоб показати власну вагу, взяв з собою військо, яке вкрило всі навколишні горби. Злодій посміхнувся. Він міг би легко купити Ірода, хай в яку ціну йому це обійшлося б. Він міг би купити цілий світ.
Замість двадцяти семи скриньок, появилася вісімдесят одна, а потім – двісті сорок три. «Якщо я добре порахував, – говорив до себе бідно вдягнений злодій, ідучи з облізлим ослом до печери, – якщо я добре порахував, то сьогодні їх би мало стати сімсот двадцять дев’ять. Вистачить, аби забрати з-перед очей Ірода та його військо. А навіть і на те, щоб римляни передали мені управління Палестиною».
Однак знайшов він лиш одну скриньку, до того ж порожню. Захланність знищила все: разом з його серцем та добрими намірами також і чудесне помноження золота.
Повернувшись до поселення, злодій скликав своїх людей. Плем’я, зібравши свої старі лахміття, швидко, немов куниця, втекло в пустелю. І як куниці, після довгого посту, повернулося до старого заняття дрібних крадіїв – красти курей і отримувати за це добрячі стусани. Найвагоміші з них, нема потреби й казати, належали ватажкові банди. Але він не чувся приниженим, а навпаки, навіть трішки їх благословив.
