Це знає тільки вітер – Частина 3

Бамбук

В одному прекрасному саду ріс дивовижний бамбук. Власник маєтку любив його найбільше з усіх дерев.

З кожним роком бамбук ставав усе красивішим і міцнішим. Думка про те, що Пан його любить і пишається ним, додавала йому снаги до росту.

Але одного дня господар підійшов до нього і сказав:

– Любий бамбуку, мені дуже потрібна твоя допомога.

Красень-бамбук передчував, що настала довгождана мить, і з радістю відповів:

– Пане, я готовий. Роби зі мною все, що бажаєш.

Голос Пана, однак був поважний:

– Щоб скористатися тобою, я мушу тебе зрубати.

Бамбук відсахнувся:

– Зрубати? Мене? Найкрасивіше дерево у твоєму саду? Благаю, не роби цього. Вчини щось гарне, але прошу тебе, не рубай мене.

– Любий бамбуку, – промовив Пан, – не зможу тобою скористатися, якщо дозволю, аби ти продовжував рости.

Увесь сад завмер. Запала глибока тиша, і навіть вітер перестав повівати, вражений почутим. Нарешті бамбук схилив свою буйну голову і прошепотів:

– Пане, якщо ти не можеш скористатися мною, не рубаючи мене, то роби, як знаєш.

– Любий бамбуку, – вів далі Пан, – мені доведеться не тільки тебе зрубати, але ще й поспилювати гілки і пообривати листя.

– Пане, змилуйся наді мною. Якщо вже губиш мою красу, то залиш мені принаймні гілки і листя.

– Якщо я не зітну їх, то не зможу ними скористатися.

Бамбук знову похилився і прошепотів:

– Пане, ріж і обривай.

Господар саду зрубав, обпиляв його гілки, розрізав уздовж стовбур і вийняв із нього серцевину. Потім приніс його до джерела, яке витікало неподалік сухого поля. Господар підвів до джерела один кінець стовбура і спрямував воду до спраглої землі.

Чиста і свіжа вода потекла на поле бамбуковим жолобом. Господар посіяв там рис, а згодом зібрав багатий урожай.

Ось так бамбук, попри те, що сам спочатку мусив бути стятим і знищеним, став благословенням для багатьох.

Коли він був красивим деревом, то жив тільки для себе, захоплюючись власною вродою. І щойно тоді, як його зрубали, – став каналом і почав оживлювати ціле королівство.

 Те, що ми називаємо «стражданням», Господь Бог називає «Ти Мені потрібен».

Заробіток

На запрошення Берлінського університету до Німеччини прибув китайський учений. Біля виходу з літовища його зустрів німецький колега. Привітавши і обмінявшись люб’язностями, вони вирішили поїхати в центр міста. На зупинці якраз стояв автобус, що ось-ось мав від’їжджати.

Німецький професор схопив руку свого китайського колегу і вигукнув: «Біжімо, швидко!»

Обоє кинулися бігти і ледве встигли вскочити в автобус. Одразу ж зачинилися двері й автобус рушив.

Німець полегшено зітхнув, поглянув на годинник і сказав:

– Ми зекономили десять хвилин.

Китаєць здивовано запитав:

– І що ми тепер зробимо з цими десятьма хвилинами?

 Не так важливо те, наскільки ми зайняті. Як те, чим зайняті. Бджолу завжди хвалять, а комара – ганять.

 Пів життя ми витрачаємо на розв’язання проблемі: що робити з часом, який хотіли б добре використати?

Упевненість

У маленькому будиночку на березі ріки Тибр жив дуже добрий чоловік на ім’я Ромолетто. Одного дня він помітив, що крізь двері в його дім просочується вода. Ситуація була дуже небезпечною.

Ще більше він перелякався, коли почув, як по радіо безнастанно повторювали повідомлення: «Усі мешканці прибережних будинків мусять негайно залишити свої домівки. Ріка буде виливатися щораз більше».

Ромолетто був дуже побожним чоловіком і поклав надію на Господа. Він упав на коліна і почав молитися:

– Господи, спаси мене!

Раптом чоловік почув голос згори: «Не бійся, Ромолетто! Я пам’ятаю про тебе!» – Це був голос Господа Бога.

Ромолетто встав і почав виконувати свою звичайну роботу, ніби й нічого особливого не діялося. Близько одинадцятої години вода вже сягала йому колін, тож Ромолетто змушений був піднятися на другий поверх. Він помітив рятувальників, які пропливали човном повз його дім. Вони почали гукати йому:

– Рятуйся разом з нами! Залишатися тут – чисте безумство!

– Ні. Я маю захист згори, – відповів Ромолетто, вказуючи пальцем на небо.

О третій годині пополудні вода почала заливати ліжко, і Ромолетто був змушений відступати на горище. Неподалік пропливав ще один рятувальний баркас і знову хтось загукав:

– Не зволікай! Вода прибуває!

Ромолетто і цього разу демонстративно відрік:

– У мене свій покровитель.

Чверть на шосту вода вже доходила до ринви, тож Ромолетто видряпався на дах. І знову поруч пропливала на плоті рятувальна служба Червоного Хреста, підбираючи останніх, які ще залишалися в небезпеці. Але й тепер рятувальники марно зверталися до Ромолетто. Він учепився свого комина, як реп’ях собачого хвоста, і відповідав:

– Мені допомога не потрібна. Я маю на кого розраховувати.

А вода все піднімалася… Десять на шосту Ромолетто потонув.

Коли Ромолетто опинився в Раю, його аж трясло від обурення.

Він приступив до Божого престолу і спитав:

– Хіба Ти не обіцяв, що подбаєш про мене?

Господь Бог ласкаво поглянув на Ромолетто:

– Я тричі посилав тобі рятувальників!

Один чоловік був справжнім невдахою – життя тільки те й робило, що било його. Але він не переставав молитися: «Господи, зроби так, щоб я виграв у лотерею».

 Його справи і далі погіршувалися, але він не переставав просити: «Господи, поможи мені, зроби, щоб я виграв у лотерею!»

 Якось серед ночі його розбудив знервований голос Господа Бога: «Ти також мусиш Мені помогти. Купи хоча б один лотерейний білет!»

Свято сотворення

Закінчивши сотворення світу, Бог, на сьомий день, вирішив зробити собі свято. Всі сотворіння, новесенькі, захотіли зробити Богові якнайкращі дарунки.

Білочки принесли Йому горішки і мигдаль, кролик – моркву, вівці – теплу м’яку вовну, корови – густе пінисте молоко.

Мільярди ангелів вишикувалися півколом і почали співати божественні серенади.

Людина також, хвилюючись, чекала свого виходу. «Що я можу подарувати? Квіти мають запах, бджоли – мед, навіть слони обіцяли, що влаштують Господу Богу душ, а потім висушать Його своїми хоботами».

Людина стояла в кінці черги і не припиняла журитися, тоді як інші створіння проходили перед престолом Бога і складали Йому свої дари.

Коли залишалося лиш декілька створінь: черепаха, слимак і лінивець, – людина впала в паніку.

Нарешті надійшла її черга.

Людина, якій здавалося, що вона не може подарувати Господеві Богові нічого такого ж прекрасного, як інші створіння, сіла Йому на коліна, пригорнулась до Нього і промовила: «Я тебе люблю!»

Лице Господа Бога просвітліло, і всі створіння зрозуміли, що людина подарувала щось таке, чого ніхто не в змозі подарувати.

 Навіщо Бог нас створив?

 Бог створив нас, щоб ми Його пізнали, любили і служили Йому своїм життям, а також для того, щоб ми в майбутньому житті розкошували в Раю. 

Місія

Троє учнів одного учителя, які присвятили багато часу навчанню і медитаціям, вирішили помандрувати у світ.

Через 10 років вернулися, щоб відвідати свого учителя.

Старий монах уже не вставав з ліжка. Він запросив їх сісти і розповісти про своє життя.

– Я, – почав перший гордовито, – написав три книжки і допоміг продати мільйон копій.

– Це означає, що ти завалив світ папером, – сказав учитель.

– А я, – радісно промовив другий, – виголосив тисячі проповідей у різних місцях.

– Це означає, що ти наповнив світ словами, – відказав учитель.

Тоді заговорив третій:

– Я лише привіз тобі цю подушку, щоб ти клав на неї свої зболені ноги.

– Тільки ти, – прорік учитель, – знайшов Бога.

 Один славний на весь світ святий аскет жив у самітній печері. Цілий день він медитував, а його думки постійно і завжди були звернені до Бога.

 Але одного дня коли він поринув у роздуми, з нірки вибігла мишка і почала обгризати його сандалі. Пустельник, сердитий, розплющив очі.

 – Чому ти заважаєш мені медитувати?

 – Бо я голодна, – жалібно промовила мишка.

 – Тікай звідси, паскуднице, – гримнув на неї аскет, – як ти смієш перешкоджати мені саме тоді, коли я розмовляю з Богом?

 – Цікаво, як тобі вдається з Ним порозумітися, – запитала мишка, коли ти не можеш поговорити навіть зі мною, маленькою мишкою?

Мигдаль

Стрункий, високий і тріумфальний, з гідністю звернений у бік неба, мигдаль підносився над цілим садом.

Він був щасливий, коли яскраві папужки й елегантні синички прогулювалися по його гілках: він з радістю приймав на свої рамена щигликів, солов’їв та інших співучих птахів.

Але одного дня прилетів дятел. Він приклав своє вухо до кори і почув, що під нею аж кишить від малесеньких, але небезпечних личинок, які загніздилися там. Дятел ударив своїм довгим міцним дзьобом по корі й почав витягувати і поїдати ці личинки.

Мигдаль глибоко засмутився.

Це страховинне пташисько, яке своїм дзьобом влазило в його нутро і нищило його досконалу красу, неможливо було витримати.

Гордий мигдаль робив усе, щоб прогнати дятла.

Це йому не одразу, але вдалося.

З того дня личинки під корою могли спокійно розвиватися і поступово поширюватися по всьому дереву.

Минуло кілька років. Однієї ночі гордий мигдаль від легкого подуву вітру розсипався на порох.

 Якщо хтось критикує тебе, намагаючись показати всі твої вади і хиби, не ображайся на нього. Радше будь йому вдячний.

Як сіль

Жив собі король, що носив шляхетне ім’я Генріх Мудрий. Мав він три дочки: Альбу, Бетіну і Шарлоту. У глибині душі король любив Шарлоту. Настав час прийняти рішення про те, котра з них стане наступницею престолу. Король покликав усіх своїх дочок і запитав:

– Любі мої донечки, чи ви мене дуже любите?

Найстарша відповіла:

– Тату, я люблю тебе, як світло дня, як сонце, яке дарує деревам своє тепло. Ти – моє світло!

Король, щасливий, посадив Альбу по своїй правиці і покликав другу дочку. Бетіна сказала:

– Тату, я люблю тебе, як найбільший скарб світу, твоя мудрість набагато цінніша від золота і коштовного каміння. Ти – моє багатство!

Утішений і ощасливлений визнанням дочки, батько наказав їй сісти ліворуч себе. Тоді покликав Шарлоту.

– А ти, моя маленька, як сильно мене любиш? – запитав її ніжно.

Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла без жодного вагання:

– Тату, я люблю тебе, як кухонну сіль!

Король онімів:

– Що ти сказала? Як кухонну сіль?

Він не міг стримати свого гніву і вигукнув зі злістю:

– Невдячна! Яке ти смієш так мене трактувати – ти, що була світлом моїх очей. Геть від мене! Відрікаюсь від тебе і наказую залишити мій дім!

Бідна Шарлота, ледве тамуючи сльози, мусила залишити палац і королівство свого батька. Вона почала працювати на кухні сусіднього володаря. А що була добра й гарна та ще вміла чудово куховарити, то за короткий час стала головною кухаркою цього короля.

Одного разу до свого сусіда прибув з візитом король Генріх. Про нього ходили чутки, що він дуже сумний і самотній, що мав трьох дочок, але одна втекла з якимсь каліфорнійським гітаристом, друга виїхала до Австралії годувати кенгуру, а наймолодшу вигнав сам король.

Шарлота відразу впізнала свого батька. Пішла на кухню і почала готувати щонайкращі страви. Але замість солі сипала до них цукру.

За обідом гості крутили носами і кривилися: кожен, скуштував страву, одразу ж у непристойний спосіб випльовував її в серветку.

Розлючений король наказав покликати куховарку.

Шарлота прийшла і спокійно промовила:

– Колись мій батько вигнав мене з дому за те, що я сказала йому, що люблю його, як кухонну сіль, що дає смак кожній страві. Не бажаючи робити йому прикрості, я додала до всіх страв цукор.

Король Генріх піднявся зі сльозами в очах:

– У твоїх словах чути сіль мудрості, моя доню. Пробач мені і прийми корону.

Було влаштовано великий бенкет, і всі запрошені плакали від радості: королівські хроніки того часу засвідчують, що всі їх сльози були солоні.

«Ви – сіль землі» (Мф. 5:13).

Сонячний годинник

Один східний монарх із подорожі на Захід привіз додому сонячного годинника.

Привезений подарунок цілковито змінив життя мешканців держави. Усі піддані дуже швидко навчилися ділити день на години, з радістю дивилися на годинок і вимірювали час. Вони стали пунктуальними, порядними, старанними, можна було покладатися на їх слово. Живучи так, вони упродовж кількох років нагромадили гроші і досягли добробуту.

Коли монарх помер, його добрі й щасливі піддані вирішили спорудити йому пам’ятник.

Оскільки сонячний годинник став для них символом і джерелом благополуччя, то вирішили помістити його в храмі під золотим куполом.

Коли храм був готовий і його купол навис над годинником, виявилося, що сонячне проміння не може до нього пробитися.

Маленький промінчик світла, завдяки якому виникала тінь, що була відбитком сонця, безповоротно щез, а враз із ним перестав існувати і час.

Одні мешканці знову стали не пунктуальними, інші – не дуже точними, а інші взагалі стали байдужими.

Кожен робив, що хотів, не звертаючи уваги на те, що роблять інші. Ціла держава знову погрузла в нестатках.

Чи й ми сьогодні не робимо щось подібного? Чи не намагаємося замкнути Бога в своєрідний музей або зробити з Нього звичайного цвинтарного сторожа?

Спосіб висловлюватися

Одного ранку, як це часто трапляється, Каліф Гарун аль-Рашід викликав відомого ворожбита і розповів йому свій сон:

– Снилося мені, що в мене, один по одному, повипадали всі зуби, – не залишилося жодного.

– О, мій пане, це дуже поганий знак. Це означає, що всі члени сім’ї мого пана помруть і мій пан залишиться сам! – сказав ворожбит.

Каліф так розлютився, що наказав вигнати цього ворожбита і більше ніколи не впускати в палац. Цей же сон він розповів іншому ворожбитові.

Той розтлумачив його так:

– О, мій пане, це дуже добрий сон. Він говорить про те, що ти матимеш дуже довге життя, переживеш усю свою сім’ю і будеш набагато здоровіший від них!

Каліф зрадів:

– Який чудовий сон!

За таке гарне пророцтво він дав ворожбитові в нагороду сто динарів. А тоді покликав свого візира, наказав йому знайти першого ворожбита і вибачитися за те, що його вигнано з палацу.

Бо насправді перший сказав те саме, що другий, тільки по-іншому.

 Навіть найжорстокішу правду можна сказати делікатно. Ґречність є доказом культури серця.

Післямова

Вірш, знайдений на безмежних просторах Інтернету

«Життя вдалось! Усе, здається, є!

Є «лексус», фірма, гроші, навіть влада.

І, що захочу, буде все моє –

Усі можливі в цім житті принади…»

Захоплений думками молодик

Щодуху мчав з крутої дискотеки.

Аж раптом виник стовп… І все, кирдик,

Не врятували й пóдушки безпеки.

І вже душа у черзі до дверей

У рай спішить ввійти, заледве тепла,

Та Ангел, не підводячи очей:

«А вам, шановний, ось сюди – до пекла!»

«Та, як же так?! Уважно почитай!

Я власним коштом збудував два храми.

При святі бідним гроші, коровай

Я роздавав оцими ось руками…»

Недовго Ангел аркуші гортав,

Між темних справ шукаючи хороші:

«Нема помилки. В пекло!» І додав:

«Ви не хвилюйтесь – вам повернуть гроші».

Наступна

Часом досить промінчика – Частина 1

Льодові брили Були собі колись дві льодові брили. Вони виросли за час довгої зими в ... Читати далі

Попередня

Це знає тільки вітер – Частина 2

Цап-відбувайло Десятеро селян ішли дорогою на свої поля. Несподівано налетів ураган. Він несамовито шарпав дерева, ... Читати далі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *