Притчі Зерно любові
Два брати вели спільне господарство. Один був одружений і мав багато дітей. Другий жив одинаком. Та плоди своєї праці й прибутки вони завше ділили порівну.
Одного дня самотньому братові спало на думку таке: «Це несправедливо, що ми з братом ділимо врожай і прибутки порівну. Я ж бо живу самотньо, і потреби мої вельми скромні». Відтак він щоночі витягував з власної комори мішок зерна, прокрадався до братової стодоли й залишав його там.
Тим часом і одружений брат міркував собі: «Це несправедливо, що ми з братом ділимо врожай і прибутки порівну. Врешті-решт, я людина сімейна, маю дружину, яка піклується про мене, маю дітей, котрі піклуватимуться про мене в майбутньому. А мій брат не має нікого, хто дбав би про його майбутнє, про його старість».
Тому щоночі він також брав мішок зерна й крадькома підкидав до братової комори.
Обидва разом сушили собі голову, чому їхнього збіжжя ніколи не маліє, і, нарешті, однієї ночі зустрілися в темряві. Тоді й збагнули, що власне, діється. Скинули мішки з плечей і міцно, по-братськи обнялися.
Молитва за сина
Дай мені сина, Господи, який буде достатньо сильним, аби пізнати свою слабкість, достатньо хоробрим, аби змагатися з власним страхом…
Дай мені сина, чиї прагнення будуть високими… Благаю, веди його не второваними і безпечними стежками, а дорогами труднощів і раптових викликів. Нехай відчує тиск невигаданого життя, його болючі остроги.
Хай навчиться твердо стояти на ногах, коли шаленіє буря. Навчиться співчувати нещасним, які не змогли встояти.
Дай мені сина, чиє серце буде чистим, а цілі – високими. Сина, що вмітиме опанувати себе – перш ніж спробує підпорядкувати собі інших. Сина, котрий сягатиме духом у прийдешність, не забуваючи про минуле.
А коли вже він стане таким, як я, ось, благаю, обдаруй щедрою рукою ще й почуттям гумору, щоб завше вмів зберігати власну гідність, але не думав про себе занадто високо…
Тоді я, його батько, насмілюся прошепотіти: «Я жив недаремно».
Уставай!
Батько стукає у двері синової кімнати:
– Тедді, вставай!
Тедді відповідає:
– Татусю, не хочеться мені вставати.
Батько – голосно:
– Вставай мерщій! Нині субота, тож мусиш іти на тренування.
Тедді – ще голосніше:
– Не хочу ніяких тренувань!
– Чому? – питає батько.
– Є три вагомі причини. Перша: тренування страшенно нудні. Друга: діти мені докучають. Третя: ненавиджу тренування, тим більше суботні.
Батько спирається плечем на одвірок і мовить:
– Ну, то я назву тобі три вагомі причини, з яких ти мусиш іти. Перша: це твій обов’язок щодо команди. Друга: тобі вже сорок п’ять минає. І третя: ти ж бо сам тренер!
Про що питають найчастіше?
Кореспондент одного часопису запитав якось американську письменницю Ен Лендерс:
– Яке питання ставлять вам найчастіше?
Панна Лендерс відповіла:
– Дуже просте: «Що зі мною не так? Чому я такий самотній (самотня)?»
Тоді газетяр, що брав інтерв’ю спитав, як зарадити цій проблемі? Відповідь була такою ж простою:
– Треба втрутитися в життя. Зробити щось добре для іншого.
Довкола нас безліч людей, що потребують нашої допомоги. Вони є скрізь, де тільки не глянь. Зазвичай, людина знаходить те, що шукає. А що навколо себе бачиш ти?
Скрипка Паганіні
Геніальний скрипаль Ніколо Паганіні заповів свій чудовий інструмент рідному містові – Генуї. Проте з умовою, що по смерті музиканта ніхто на ньому не гратиме. І то була вкрай нещаслива умова. Бо деревина, яку безперервно використовують, псується повільніше; якщо ж навпаки, то нищиться вона значно швидше.
Прекрасна, з чарівним звучанням скрипка, замовкла в оздобленому футлярі, була поточена жуком-короїдом і тепер має цінність лише як пам’ятка минулого.
Ця оповідь про знищений інструмент нагадує нам, що всі дари, всі таланти людські – знаряддя, які треба використовувати, а не скарби, які громадяться без мети і вжитку. Так і з життям людським: якщо не жити заради любові, заради служіння іншим – воно втрачає будь-який сенс.
Лице в лице, від серця до серця
Декілька років тому, під час недільних зустрічей сімейних пар, одне подружжя звернулося до інших з проханням: помолитися за їхній шлюб, який переживав тоді серйозну кризу. Перед молитвою ведучий запропонував тій парі знайти відлюдну місцинку, де – поки смеркне – вони мали би змогу віч-на-віч, лагідно й щиро, сказати, що в поведінці одного завдає іншому найсильнішого болю, найбільшої прикрості.
І ось, коли ведучий саме оголошував перерву, зненацька втрутилася його дружина:
– Вірте мені, це зовсім не умоглядна порада. Багато років тому наш власний шлюб зазнав такого ж випробування. І тоді ми вчинили так, як радимо вам тепер. Це, правда, коштувало нам чимало сліз і нервів. Але, вірте мені, – цей засіб дієвий!
Перш ніж почати вчити інших, слід почати власне з себе.
Таємниця щасливого шлюбу
Журналіст, беручи інтерв’ю в подружжя, котре святкувало п’ятдесяту річницю свого одруження, не оминув увагою запитання про таємницю такого тривалого і щасливого шлюбу. Чоловік зізнався, що таємницю йому відкрив тесть.
За кілька днів перед весіллям наречений спитав майбутнього тестя, як зробити дружину щасливою. Відповідь отримав у день одруження, у вигляді невеличкого пакетика.
– Тут усе, що потрібно знати, – мовив тесть, – аби зробити свій шлюб міцним і щасливим.
Розкривши пакетика, молодий угледів золотий кишеньковий годинник. На корпусі чітко вигравіювано слова: «Скажи Сарі щось приємне». І на цей годинник Сарин чоловік поглядатиме багато разів впродовж дня!
Здавалося би, проста річ, але, з власного досвіду, ви, напевно, знаєте, що в сімейному житті похвали й компліменти нечасто трапляються. А варто було б їх використовувати і з легкістю говорити своєму подружньому партнерові щось приємне. Зазвичай ми сприймаємо родину як щось очевидне, буденне… І через те не приділяємо належної уваги дрібницям. Тоді як саме вони, дрібниці, зумовлюють міцні й тривалі родинні зв’язки.
Щоденний комплімент – це справжня дрібниця. Нехай же така заохота, спрямована до ближнього, спадає тобі на розум часто і з легкістю.
Святий Августин дає нам добру пораду: «Бажаєш осягнути велике? Тоді починай з малого».
Місце Бога – в осередді життя
Гранд Тіф, колишній тренер з футболу в Бейлорському університеті, у своїй книжці «Вірую» оповідає знаменну історію. Історію хлопця, який свого часу був найвидатнішим у світі стрибуном з жердиною. Його ім’я – Браян Штернберг.
1963 року Браян був студентом Вашингтонського університету, навчався на другому курсі. Він уславився не лише як найкращий стрибун із жердиною, а й як чемпіон Америки зі стрибків на батуті. Тіф, однак, зазначає: «Попри все, у спортивному середовищі подейкували, мовби Штернберг є найегоцентричнішим атлетом з усіх, кого бачив світ».
І далі описує, яке враження справляв Браян того дня, коли побив світовий рекорд. «Що найбільше впадало у вічі, – згадує автор, – так це його самовладання, впевненість у собі й те, що він зовсім не посміхався».
Наступного дня Тіф побачив у газеті заголовок, який приголомшив його: «Браян Штернберг зазнав серйозної травми голови». А було так: Браян тренувався в спортзалі. Виконавши потрійне сальто, він фатально упав головою на край батута. Пошкодив собі шийні хребці й залишився паралізованим на все життя. Єдине, що міг, – це водити очима й ворушити губами. За одну мить він став безпорадним калікою, до того ж, людиною запеклою і озлобленою.
Минуло п’ять років, і Тіф знову побачив Штернберга – цього разу на з’їзді спортсменів та тренерів у Колорадо.
Тоді в залі якоїсь миті несподівано погасло світло. На екрані з’явився Браян Штернберг, що саме розбігався і виконував свій знаменитий рекордний стрибок. Залою прокотився гомін здивування і захоплення.
Екран погас, рефлектор освітив одиноке крісло на порожній сцені. З пітьми виринув кремезний футболіст, котрий ніс на руках якусь подобу великої ганчір’яної ляльки, з руками й ногами, що безсило звисали додолу. Тією лялькою виявився… Браян Штернберг, чий зріст ледь не дотягував до одного метра дев’яносто сантиметрів. Тепер він важив менше, ніж сорок кілограмів.
Футболіст обережно посадив Штернберга в крісло й підпер йому спину подушками.
– Друзі, – заговорив Браян хрипким голосом, – знайте, я ревно молюся, аби нікого з вас не спіткало те, що сталося зі мною. Я молюся, аби ніхто з вас ніколи не зазнав такого приниження, такого сорому, як я – я, котрий не в силі задовольнити найпростішої людської потреби. Молюся, аби ніхто не зазнав того болю, який щодня терплю я. А ще, дорогі друзі, прагну, аби ви усвідомлювали доконечну потребу поставити Бога в самісіньке осереддя вашого життя.
Слова Браяна Штернберга прозвучали як грім серед ясного неба. Ніхто з присутніх тоді в залі ніколи в житті їх не забув – не зможе забути.
Зіприся на мене
Кожна Олімпіада дає нам приклад великої мужності й відваги, що є проявом незламного олімпійського духу. Пригадується мені Олімпіада 1992 року в Барселоні, а саме один випадок, про який хочу розповісти.
Тривав забіг чоловіків на дистанцію 400 метрів, коли раптом Дерик Редмонд з Великої Британії упав на бігову доріжку, тримаючись за сухожилля правого коліна. Редмонд аж скорчився від болю, тоді як інші бігуни мчали повз нього.
Атлет, утім, розумів, що має звестися на ноги і за всяку ціну дістатися до фінішу. Заледве підвівся і став незграбно стрибати, волочачи зболену ногу, зціпивши зуби від муки.
Нараз глядачі уздріли літнього чоловіка, який подолав щитки загороди, ступив на бігову доріжку й побіг за Редмондом. Наздогнавши Дерика, він спробував обняти його, але той не дався. Попри те, чоловік і далі біг за спортсменом, допоки сильний , нестерпний біль таки зборов бігуна, і він упав у розкриті обійми незнайомця. Той допоміг йому випростатися. А незнайомцем виявися… батько Редмонда, Джим. Так вони й рушили пліч-о-пліч у громі оплесків, що супроводжували їх аж до фінішної лінії.
Джим Редмонд помагав синові у його спортивній кар’єрі й не зміг покинути його в скрутний момент. За п’ять хвилин після старту Дерик Редмонд, підтримуваний батьком, переступив заповітну межу – на чотири хвилини й шістнадцять секунд пізніше від переможця.
Репортери негайно з’юрмилися навколо Джима Редмонда – по тому, як медична служба забрала його сина зі спортивної арени. Редмонд-батько повів ласим до сенсації журналістам:
– Я більше пишаюся вчинком свого сина, ніж якби він виграв ці змагання.
Редмонди, батько і син показали нам приклад олімпійського духу, про який ще 1896 року говорив зачинатель відродження Олімпійських Ігор барон де Кубертен: «Найважливіше в Олімпійських Іграх – не виграти, а взяти участь; так само і в житті – не перемога є метою, а власне боротьба».
Про дуба-велета
Неподалік університету стояв собі могутній дуб, відомий на всю околицю. Під його крислатим віттям роками збиралися студенти – погомоніти, поспівати… Ніхто вже й уявити не міг університетської території без цього велетенського дерева, розлоге гілля якого чудувало й захоплювало всіх, хто зупиняв на ньому погляд. Видавалося невіддільним елементом довколишнього краєвиду, але…
Котрогось дня той велет, із жахливим тріском, повалився на землю. І тепер на розламаному стовбурі можна було простежити те, чого роками ніхто не завважував і завважити не міг: процес внутрішнього нищення, який день у день, місяць у місяць, рік у рік вів, колись міцне, дерево до загибелі. І хоч нищення тривало дуже помалу, «стиха», це аж ніяк не означало, що дерево не вмирає. Могутній дуб, який, здавалося, житиме вічно, трухлявів зсередини. А люди незмінно бачили тільки зовнішню його оболонку.
Те, що сталося з дубом, може трапитися і з людиною. Нехай у переносному сенсі… Непомітний моральний занепад може тривати дуже поволі, даючи початок, одначе, смертельний внутрішній хворобі.
Остаточне викінчення
Фідій, поза сумнівом, був найвидатнішим скульптором Стародавньої Греції. Легенда оповідає, з якою неймовірною старанністю викінчував він пречудову статую Діяни, що мала прикрасити атенський Акрополь. Невтомно вирізьблював своїм різцем кожне пасемце волосся на потилиці богині, не оминаючи жодної дрібниці.
Один добродій, спостерігаючи за його зусиллями, спробував нагадати йому, що скульптура стоятиме на висоті тридцяти метрів, та ще й обернена спиною до потужної мармурової стіни.
– Пощо марнуєш час і сили не вивершення того, що ніколи в око не впаде? – спитав він. – Хто відатиме, що ззаду скульптуру викінчено аж так ретельно?
– Я! – з гідністю відказав Фідій.