Притчі 
Потяг цього разу надто довго повз темними полями, селами, біля заспаних хатин, ніби хотів показати, яка довга дорога додому.
А бути вдома дуже хотілося. Хоч і минуло лише кілька днів, як я поїхала звідси, але серце стискалося щоразу, коли дивилася на книжечки, куплені в подарунок рідним малятам. Як вони там?
Їздити на фестивалі, виставки доводилося нечасто. Та завжди тягнуло якнайшвидше повернутися. Не те, щоби поїздки не давали задоволення, адже така зайнятість була лише в радість, та ще й на хліб додавала чимало, але… над усе кортіло повертатися до рідних рученят, палаючих оченят і теплих обіймів.
Ще трошки, ще кілька хвилин… Уже будинки рідного міста видно, виглядають де-не-де безсонними очима-вікнами.
Ось і мій перон. Холодний, мокрий, але свій і від того теплий і рідний. Нарешті вдома. Тепер таксі – і за кілька хвилин я цілуватиму теплі личка моїх сонечок.
Замок звично заскрипів, ніби привітавсь, і прочинив назустріч двері.
– М-р-р-р-р-р, – муркотлива кішечка потерлась об мою ногу і відійшла вбік – мокра, холодна її господиня, але все-таки своя. Потягнулася солодко.
– Хороше тобі, кицю, тут, удома, – прошепотіла я. – Тепло, сито, чого ще треба? Атам така мерзлота… та нічого, головне, що я вдома. Як наші малята? Знову навчали тебе чогось? От шибеники малі! Мабуть, сплять… Піду до них. Привітаюся тихенько.
У дитячій кімнаті пахло молоком і… дітками. Поцілувала старшу, потім маленького. Такі теплі, розніжені, солодкі…
– Мої рідні… – притулилася щокою. Тільки носики сопуть. Лише б не розбудити.
Якби не пізній час, зустріли б, як завжди, на порозі. Прибігли б, мало з ніг не збивши, і обійняли б міцно.
– Скучила за вами… Ой, як скучила! Хоч як би добре десь у світі було, а тут, біля вас, мені найсолодше. На добраніч, мої хороші. Зайченята мої любі… Погріюся трошки біля вас.
Прилягла. Притулилася до теплого волосся. Сопуть. А пахнуть як!
Коли ще були маленькі – старшенька, а потім і менший, – як я любила тримати вас на руках. Ви засинали, повіки ставали важкими й оченята стулялися. Зручно вмостившись, ви мирно посапували, як от зараз. А я завмирала, щоби не розбудити, і лише вдихала ваш теплий запах дитини й молока. Які це відчуття! Аж у голові паморочилося. Мої дітки… Знайте, що я завжди буду з вами! Хоч би що сталося, хоч би як життя повернуло. Не знаю, як мені це вдасться, але вчитимуся, старатимуся, молитимуся за вас. Щоб у вас усе було добре, щоби ви були щасливі, навчуся вас розуміти, слухати, чути, підтримувати. Не знаю, чи сама це все вмію, але… ви мене навчите, добре, зайченята?
Може, у когось це материнське почуття виникає по-іншому, але в мене прийшло відразу, як дізналася, що чекаю вас, першу, а потім і другого. Не хочу когось засуджувати, чи комусь докоряти, бо ж усяке в житті буває, але знаю про себе одне: тільки-но зрозуміла, що в мені є нове життя, – все, я відповідальна за це життя, не віддам його ні за що і нікому, не дозволю скривдити. Не лише через те, що це гріх чи моральні заборони. Просто НЕ ЗМОЖУ! Адже я така велика, сильна, доросла, і те маленьке життя всередині довіряє мені, і поки воно не народиться, має лише мене захистком. Як же я можу його зрадити? Ніколи!
Отак і вас. Тільки дізналася – і все: не зачіпайте моїх зайченят!
А тепер, мої любі, нехай вам насниться велика біла пухнаста киця, гарна й привітна. І я теж піду відпочину з дороги.
На добраніч, солодкі…
