Притчі 
Адвокат «любий Івасик» сидить на зелено пофарбованій лавці, тримаючи на колінах діловий портфель. На портфелі лежить аркуш у клітинку, а чоловік завзято намагається нагострити олівець і готується до написання листа своїй дружині.
«Любим Івасиком» чоловіка лагідно називає його вірна супутниця і дружина Людмила. Усі інші, уключно із друзями, звертаються до нього: «Іване Івановичу». Імовірно тому, що він має понад два метри зросту, на його широкій спині можна спокійно крутити кіно, а долонями він міг би легко подрібнювати цеглу. Тому Іван Іванович дуже рідко п’є чай із дружиною, бо всі його спроби взаємного чаювання закінчуються… купівлею нового сервізу. У них їх п’ять, і всі без одного горнятка. Людмила дуже любить порцеляну та чаювання, тому Іван Іванович кожного року, на річницю їхнього весілля, купує для неї сервіз. Вона весь час намагається вмовити його почаювати з нею. Він жодного разу не відмовляв, кажучи на знак згоди «Гм» і киваючи масивною головою. Потім дуже засмучувався, коли його горня лускало на друзки в його могутніх руках, так і не давши йому посмакувати напоєм. Іван Іванович зовсім не любить засмучувати свою дружину й саме тому вперто кожного року дарує їй сервіз. У вільний час він крадькома робить комплекс спеціальних вправ, аби хоч якось опанувати силу своїх рук. Та все ж порцеляну це не рятує.
Іван Іванович рідко сміється. Чому? Бо коли він своїм громовим сміхом засміявся востаннє під час прогулянки на теплоході над жартом своєї Людмили, малі діти розплакалися, наче акомпануючи Івану Івановичу. В однієї дівчинки почалася гикавка, а з рубки вискочив зляканий капітан і, можливо, навіть помислював покинути корабель першим.
Якось дружина сплела Івану Івановичу шкарпетки, і він попросив кохану надягнути їх. Серце «любого Івасика» мліло, а око зворушливо милувалося тендітністю мініатюрної жінки, яка «втонула» в тих… для неї гігантських довжелезних панчохах.
Як же вони познайомилися? Людмила протаранила його вагоноподібний автомобіль своїм, а коли вони зустрілися поглядами, промовила: «Ой…» А тоді додала: «А я вас не помітила». Іван Іванович залився громоподібним сміхом. Маленька жіночка Людмила підсміювалася велетню в такт. Її сміх був дуже чарівним. Іван Іванович уперше в житті закохався. Назавжди. Тоді йому було сорок п’ять.
Так от, писання листів – це таємна пристрасть Івана Івановича. Він усе життя мріяв про ту, якій він їх писатиме. Сидячи на зеленій лавці десь посеред Києва, він думав про Василя Симоненка і його листи до своєї дружини, уявляв перед собою Людмилу й писав:
«Привіт, моя кохана манюня! Пише тобі твій любий Івасик-Телесик.
Спочатку хочу тобі чесно зізнатися. Учора ми з колегами зібралися в закладі громадського харчування, де я випив (цитую твій улюблений фільм) «трішки, але відро». Це сталося після того, як я розламав їм чотири бокали та… металічну кружку.
Справу вдалося виграти! Дякую тобі за віру в мене! Суддю змінювали тричі. У двох, мабуть, була температура, бо вони витиралися хустинками, а потім непритомніли. Урешті третій суддя, який прийшов на засідання вже непритомним, довів справу до кінця.
Я досі схвильований, можливо, тому, що завтра в мене потяг і я їхатиму до тебе!
Мрію міцно стиснути тебе у своїх обіймах. (Це недобра ідея, подумав Іван Іванович, закреслив фразу й написав.) Мрію ніжно обійняти свою крихітку, милу Людмилу! Завжди твій. Любий Івасик!»
Останній знак оклику продірявив аркуш і розламав на щепи олівець, але Іван Іванович уже заклеював конверт.
