Притчі 
У нашому прикордонному містечку здавна в мирі та злагоді живуть румуни та євреї, поляки й українці, вірмени й татари. Усі, хто сюди приїхав, залишаються тут назавжди. Бо тут місце таке райське. Не знаю, чи мешкають тут янголи, але те, що вони тут частенько прогулюються, відпочиваючи від своїх турбот, – це достеменно! Люди ж у нас – просто диво! Працювати – то працювати. Відпочивати – то відпочивати. Весілля – всю осінь. А то і взимку. І навесні. Цілий рік весілля! А дітей! Садочків бракує! У школах тиснява! Крові так змішалися, що ніхто вже напевне сказати не може, хто якої національності. А про політику якось ніхто й не замислюється. Часу нема. Тут один кореєць приїхав до нас. І заходився організовувати громаду корейську – мовляв, громада нацменшин, – почав корейські права качати: ми, великий народ, корейці! Сам себе головою громади призначив, а в громаді дружина його Лі, фахівець із тертої моркви, та двоє синів – ой, помру зараз! – Чук і Гек, симпатичні такі. Кругловиді. Як коряки. До речі, у нас і коряки є. Тут одна вчителька каже мамусі на батьківських зборах: ваша донька мружиться повсякчас, їй би слід зір перевірити, мамусю. А мамуся як обуриться: який іще зір?! – і з гордістю: «Коряки ми!» Ось так можна сісти в калюжу в нашому місті.
Ну – вийшов наш кореєць до мерії. З прапором і плакатом: мовляв, дайте приміщення для офісу громаді корейського народу тут, у вас, на кордоні з Румунією, Молдовою, Придністров’ям та іншими вікнами в Європу. А на нього ніхто не зважає, всі заклопотані. Лишень Таджимуратов Таджимурат Таджимуратович, шановний наш єдиний узбек, мудрий чоловік, подаруй йому його Аллах довгих років життя, підійшов та делікатно присоромив: і як тобі не соромно, шановний корейцю? Люди ось працюють усі, а ти тут байдикуєш, давай іди яблука-семеренки збирай, онде вони гілки ламають своєю вагою. Ну кореєць той і не прижився в нас.
Поїхав кудись далі мітингувати. А потім з’ясувалося, що прапор у нього зовсім не корейський був. А Бангладеш. Ми всі потім місяць збентежені ходили, – де він його взяв, цікаво.
Пройшла в нас тут якось чутка, що продають прикордонну заставу. У нас-бо все продають: заводи, кораблі, танки… Реверанси роблять у бік демократії, повітряні поцілуночки надсилають, а самі тихцем продають, продають, продають… Ось і сказав хтось увечері в ресторані «Ізвораш» («Струмочок» українською) за пивом: а чули – заставу продають? Народ у нас хазяйновитий, заповзятливий, грошовитий – побіг цікавитись, а за скільки? З прикордонниками чи без? І чи продають із заставою клаптик кордону? Коридорчик. Маленький такий, сантиметрів двадцять, щоб вистачило зганяти до Румунії і назад. Навшпиньках – туп-туп-туп легенько, туди і звідти. Шматочок у вигляді бонуса до застави, ні?
Начальник застави капітан Бережний як побачив натовп біля воріт – заставу до зброї, заходився своєму генералові телефонувати: мовляв, тут мітинг якийсь, революція, незрозуміло чого хочуть… Коли з’ясували, розігнали всіх по домівках. Народ розчарований пішов, хотілося їм не так заставу, як стежиночку до Румунії прикупити. У багатьох це давня була мрія – таку стежку мати. А все тому, що коли Молотов і Ріббентроп землі, немов яблучний пиріг, ділили, про людей геть не думали, родини розділили так запросто. В Румунії мати залишилась, в Україні – діти, або з одного боку Прута один брат, а з іншого – другий… Як, наприклад, Янкель Козовський та його брат Матвій. Обидва прекрасні потомственні музиканти. І батько їхній був акордеоністом знаним, і дід грав на трубі, і на сопілці, й на окарині. А най у нього звучав!.. Так зараз і не грають зовсім. Сам король Румунії Штефан та дружина його приїздили слухати той най…
А брат батька Янкеля і Матвія якось у Ленінграді при нагоді грав на саксофоні знаменитому саксофоністові – знаєте, такому бородатому, ефектному, модному тоді. І що? Той таку мелодію не те що на саксофоні своєму золотому, не те що язиком, губами і диханням – він пальцями на фортепіано зіграти не зміг! Бо техніка в Козовських була фантастична, і чверть тону могли! Ось так! Ось таку родину, такий сімейний оркестр розділили кордоном і не замислились…
Зараз Янкель геть старенький уже. А бувало – років двадцять – двадцять п’ять тому – під’їде на велосипеді до самого кордону, вийде на берег Прута в умовлений час, а з того боку річки – Матвій. Покричать одне одному:
– Гей! Як ся маєш, Янкеле?!
– Добре! Як мама?!
– Мама сумує, тебе хоче бачити, Янкеле, може, приїдеш?! Я профінансую. Пограти би нам іще разом, га?! Янкеле?!
– Так, пограти би! Добре! Надсилай виклик!
– Що?
– Виклик, кажу! Запрошення, кажу, надсилай, кажу!
Ну і потім тяганина: доки виклик надійде, доки Янкель усі документи збере, характеристики підпише, з цими паперами до Києва чи Москви їде, щоб візу відкрити, паспорт отримати. Відтак за місяць знову до Прута виходить.
– Матві-ію! Матвію! Відмовили мені!
– Що?!
– Кажу, від-мо-ви-ли мені! Приведи маму до річки наступного тижня. Маму бачити хочу!
– Що?!
– Маму! Маму приведи сюди!
І за тиждень з усіма пересторогами приводять попід руки стареньку маму, Єву Наумівну, до Прута. А мама погано бачить і погано чує вже. Для неї позичили в румунських прикордонників бінокль. Вона дивиться в бінокль, не розуміє, як у нього дивитись, бачить на тому березі фігурку свого молодшого сина, але ні обличчя розгледіти не може, ні почути, а обійняти й поготів!
– Янкеле! Ось мама прийшла! Ось мама!
– Мама! Як ти почуваєшся, мамо?!
Матвій нахиляється до мами, кричить їй: онде Янкель, мамо, питає, як ти почуваєшся, мамо! Мама щось відповідає Матвію, Матвій кричить через річку:
– Ма-ма ка-же, що доб-ре! Почувається! Тільки за тобою сумує дуже!!!
Янкель бачить, що мама руками обличчя затулила.
– Матвію! Матвію! Що мама каже?! Що вона каже?!
– Пла-аче вона! Мама пла-аче! Тебе дуже бачити хоче. А в бінокль не ви-и-идно! Не бачить вона в біно-о-окль! Каже, хоче почути, як ми з тобою граємо! Наостанок почути хоче!!!
Янкель засмучується і, звичайно, випиває. Як тут не випити… Перші ліки від смутку…
Авжеж, наше невелике багатонаціональне і цілком респектабельне містечко здавна славилося своїми пияками. Адже, як ви вже бачите, це не якісь там собі звичайні п’янички, як в інших містах. Боже борони! Наші пияки – це дуже талановитий народ: музиканти, художники, актори, зодчі… Пияцтво – як би то зрозуміліше розтлумачити – це частина їхньої обдарованої бентежної натури. Бувало, вип’є такий вранці – бац! – і прокинувся в ньому геній! Ех, зараз би до роботи! Аж ні. Хильне ще разочок – клац! – геній гикнув і покинув бентежну душу. І художник тягне своє осоружне, ні на що не здатне тіло до майстерні при Калинівському ринку, де підпрацьовує оформлювачем, пише оголошення на кшталт «Олівці від тарганів! Три на гривню!» Зодчий наймається на плитково-мозаїчні роботи з оздоблення декоративного фонтана в місцевому санаторії. Актор разом із такими самими зображує натовп роззяв на задньому плані. Музикант складає до валізи гнилу апаратуру і їде на халтуру в село Жаб’є Івано-Франківської області грати на весіллі доньки місцевого дільничного.
Не те наш Янкель. Він, як і всі його предки, грає практично на всіх інструментах, незалежно від кількості випитого. Але так, як він грає на барабанах, не грає ніхто! Ніхто! Гарантую вам.
І щосуботи, коли інструменти розставлено і всі вони, музиканти, сяк-так нагодовані та – звісно! – напоєні господарями, ось уже котрий рік він чує одну й ту ж саму фразу від керівника їхньої групи, старого акордеоніста Михайла Караніди (а розмовляють вони, наші музики, такою співочою сумішшю румунської, ідиш та української, що жоден лінгвіст не розбере такий діалект):
– Янкеле! Вставай з-за столу вже, Янкеле! Ходімо працювати. Хай! Інклоц ін барабан ші оплякат! (Бий в барабан і поїхали!)
Янкель дає дрібний розсипчастий дріб на барабані, й оркестр розпочинає свій робочий вечір, що переходить у ніч, а часто – і в сірий ранок.
Якось Янкель остаточно розсварився з дружиною, з мамою дружини і з тіткою дружини також розсварився. Причину сварки сторони розглядали по-різному. Дружина, мати дружини і тітка дружини сварилися з Янкелем через його пиятику та небажання підметушитися і їхати в Румунію до брата Матвія на постійне проживання. Натомість Янкель вважав, що вони – всі ці відьми, ці кобри, – що вони звичайні антисемітки. По лінії тітки. Тому що по своїй лінії вони все ж таки трішки Шустери і трішки Цибермановські. А тітка в них – так! Онопенко Оксана! Хоч і Шустер по чоловікові.
– Антисеміти! Антисеміти ви! – кричав Янкель.
– Як ти таке можеш говорити?! Що ти за слова мені говориш? Мені! У моєму віці! У моєму домі! – обурювалася мама дружини Янкеля. – Янкеле, ти безсовісний, Янкеле. Що це за такі слова?! Щоб такого більше не було! Щоб ноги цих слів у моєму домі не було! І твоєї ноги також! Щоб!
– Дуже треба мені. Здалися мені мої ноги до вашої хати! Дуже мені треба!!! – збиткувався Янкель. – І взагалі ваша донька Неля розпещена, як я не знаю! Вона палить! Втямили ви, мамо?
– Ну то й що?! – парирувала мама дружини Янкеля. – Не знаю, не знаю! Палить… Я тобі віддавала пристойну дівчинку. Двадцять років, шістдесят кілограмів. Вища освіта. Без ш. зв. А що ти з нею зробив за ці роки? Її ж не впізнати! Ось – уже палить. Що ти зробив з моєю дівчинкою, я тебе питаю, що вона вже палить?!
Тут вступала дружина Янкеля Неля:
– Всі нормальні люди давно кудись виїхали. Я не прошу Америку, я не прошу Ізраїль, – я хочу до Матвія в Румунію. Що ми тут бачимо? Порожні прилавки? А в Румунії – кофтинки. В Румунії – їжа. В Румунії – взуття, у Румунії – все! Ти стільки заробляєш на своїх халтурах, якби ти все не пропивав зі своїми підлими друзями, ми б уже давно мешкали в Бухаресті!
Скільки Янкель їздив до Києва, підкорившись дружині своїй меркантильній, скільки збирав характеристики, довідки, що він не утриманець, не нероба якийсь, що він працює вчителем у музичній школі по класу духових інструментів… Навіть взяв у колгоспі довідку, що працює керівником хору-ланки. О! Хор-ланка. Оце жахіття. Це таку моду вигадали райкоми на місцях, щоб були хори-ланки. Це ось як: є, приміром, ланка колгоспниць, працює на городній бригаді, працює дуже важко, за будь-якої погоди, прополює або збирає, наприклад, буряк чи кукурудзу. А треба ще, щоб вони у вільний час співали у вишиванках і вінках зі стрічками. У дівочих вінках. У п’ятдесят років. Із золотими фіксами в роті. Наталки Полтавки… Але треба! Треба, щоб співали «Вербовую дощечку» або «Полем-полем край села…». Ні, ну кому хочеться співати після такого важкого дня, коли ще вдома повно турбот: діти, корова, свині, кури, сад, город… Ну і набирали в такі хори, на догоду райкому, кого прийдеться, бувало, й старшокласники великогабаритні в таких хорах співали. Якось ми ледь не луснули від сміху, коли Віталій Уласюк в отакому хорі за дорученням комсомольської організації співав. Єдиний чоловік на всю ланку. Наш Віталій Уласюк, – до речі, згодом, через десяток років після участі в хорі-ланці, він став лауреатом державної премії в галузі прикладної математики, – співав під виглядом слюсаря тракторної бригади. Нещодавно зустріч його класу була, хотіли йому хор-ланку пригадати, та він телеграму надіслав загадкову «Подумки вами симпозіумі Японії».
Так отож Янкель і взяв отаку довідку, ніби доводячи свою благонадійність і лояльність стосовно дійсного устрою. А його знову не випускають. Геть він затужив. Запив, простіше кажучи. І на команду Михайла Караніди «Янкеле, інклоц ін барабан!» без ентузіазму реагував. І навіть грати почав гірше. Хоча грати міг у будь-якому стані. А все чому? До мами хотів. Хотів до мами. Розумієте? Ось ви розумієте, а чому ж тодішня влада не розуміла? Не розуміли, як дорослий, неголений, огрядний сумний дядько гостро сумує за мамою. А тут знову Матвій заволав на березі Прута, мамі зовсім зле! Погано мамі! Хоче, щоб ми зіграли наостанок!
– Що?! Що?!
– Я їй награю на скрипці, а вона каже: не те, не те… Хоче, щоб із тобою!
– Гаразд! – вирішив Янкель. – Добре. Наступної неділі вивозь маму на Прут, тільки б вітру не було.
– Що ти замислив, Янкеле?! Навіть не думай перепливати, Янкеле! Тебе погранці захапають, і ми не зможемо виходити сюди до тебе на берег Прута, нас же не пропустять більше!
– Та нє! – з досадою відмахнувся Янкель. – Та не буду я пливти! Я – інше!
– Що?!
– Нічого! Вивозь маму! Все!
Добрі люди музиканти, правильні люди. Ось де була правдива дружба народів, ось де була солідарність. Ось де був мир, труд і май! Всі і без того знали становище Янкеля, і його дружину – антисемітку по тітці, і його тещу, і що не випускають Янкеля до брата в Румунію, і що Єві Наумівні стало геть зле. І кого вже вони там, на прикордонній заставі, умовили, кого підкупили – не знаю, але наступної неділі на березі Прута, просто на кордоні, вишикувався оркестр.
Там були ледь не всі музиканти, зареєстровані, щоб їх не вважали дармоїдами, в ОМА (Об’єднанні музичних ансамблів). Молдовани, євреї, цигани, українці, поляки, німці… Та хто там був іще – всіх не перелічиш. Багато хто з них, до речі, пожертвував халтурами – неділя ж бо – і втратив при цьому купу грошей. Але хто там рахував! Головне, що Єва Наумівна хотіла послухати музику у виконанні свого сина Янкеля, а це важливіше за якихось сто рублів. Виставили апаратуру, дорожезну на той час, не дешевшу за авто, не пошкодували, найкращу привезли – і встановили на березі Прута. До якоїсь машини підключили. Де дістали? Ну, одне слово, всі допомагали. Навіть прикордонники з нашого боку. І, знаєте, – навіть Бог постарався, проникся: вітер дув саме з нашого боку Прута на румунський.
Довго чекати не довелося. Ось і машина до Прута під’їхала, обережно висадили Єву Наумівну, крісло їй поставили розкладне, а Матвій дістав скрипку з футляра, помахав музикантам на нашому березі.
Ну хіба зможу я змалювати звичними словами все, що було потім? Хіба можна словами описати музику? Або настрій? Або стан? Хіба можна змалювати ту радість і щастя по обидва боки Прута? Треба було просто там бути. Ні, це треба було чути. Як Михайло Караніда дав команду: «Янкеле! Ну?! Хай! Інклоц ін барабан ші оплякат!!!» – і заграв цей імпровізований оркестр для мами Янкеля.
Як же вони грали! І «Дойну», і «Фрейлакс», і танець польських кавалерів «Краков’як», і «Рула-ті-рула», і «Мейделе, мейделе». Матвій, весело пританцьовуючи, підігравав з Румунії. А хтось дивився на той бік у бінокль і коментував:
– Сміється! Єва Наумівна сміється!
– Єва Наумівна плаче, сльози витирає!
– Єва Наумівна руками! Руками танцює! Танцює руками і плечима, Янкеле! І головою танцює, Янкеле, під музику! І сміється! І плаче, Янкеле!!!
А Янкель усе не вгавав, лупасив по барабанах та підстрибував під музику, щоб догодити своїй мамі, яка танцювала руками на тому боці, у Румунії…
***
Ось така історія. Давно вже відійшла мама Янкеля і Матвія в інший світ. Тепер Янкель спокійно може поїхати до брата в Румунію – за новими законами це дуже легко, і можна поїхати в будь-який час. І Матвій сюди до нас приїздив, із музикантами зустрічався, грали разом. Сподобалось йому тут, у нас. Адже в нас дуже добре. Майже рай. Усі люди, що тут живуть, переконані: якщо навіть янголи в нас і не мешкають, то, відпочиваючи від своїх турбот, частенько прогулюються…
