Притчі 
Попри те, що місця тут гарні, щедрі, для декого вони все ж небезпечні, навіть в якомусь сенсі фатальні… Як, наприклад, для прем’єр-міністра Павлика… Нашого прем’єр-міністра, але при цьому громадянина Панами, як потім з’ясувалося. От здавалося б: де ми, де Панама, де прем’єр-міністр, а якось все збіглося та зримувалося.
Це для нас той його приїзд було оголошено офіційним візитом. А тут не для всіх усе було однозначно.
***
Ці вагони прибули на митницю, щоб за кордон їхати. Вагони з колодами. А на митниці в нас служив капітан на прізвище Типу. Його звичайно ж усі називали Типу-капітан. Він дуже ображався, але в людей по-інакшому не виходило. А другий капітан, на прізвище Тікитан із наголосом на останній склад, був другом Типу-капітана. Його, звісно, всі називали не капітан Тікитан, а капітан Тіки-так. І він зовсім не ображався. Височезні обидва, Типу-капітан і капітан Тіки-так, молоді, вродливі, стрункі, ставні, немов тополі пірамідальні, міцні та страшенно принципові. Вирішили домогтися справедливості на окремо взятій ділянці кордону – і не пропускають колоди, вагони ті з лісом, не пропускають і все, кажуть – ні, ліс цей не пройде.
Типу-капітан каже:
– Папери – липа. А ліс – сосна. Столітня, наша українська, не пропустимо за кордон. Ми що, не розуміємо, у чому тут річ типу?! – іронізує Типу.
– Тіки так! – підтвердив безстрашний красень капітан Тіки-так.
Цим капітанам нашіптують – мовляв, хлопці, той… ну це… ви що? Це ж високої персони ліс…
– Тю! – відмахуються капітани. – Нам байдуже. Злодій він, ця ваша висока персона, а злодій має самі знаєте де сидіти.
А їм знову по-хорошому – він не злодій, хлопці, він прем’єр-міністр.
– Ну тоді й поготів, – відповідають капітани, – наша справа – служба государева, ясно вам?
Ні, ну правда, ось ви що б сказали, якби вам звеліли пропустити за кордон наш рідний столітній убієнний ліс на користь одного махінатора та його родини? Якби мене запитали, що я думаю з цього приводу, я би відповіла! Я би знаєте, як відповіла би?! А ось як:
– Ну нічого собі!!!
Тіки так!
Гадаю, і ваша реакція була б такою ж, а може, й ще більш гострою. Ну, типу…
Одне слово, Павлик оформив собі офіційний візит нібито в наші неспокійні краї, а насправді їхав колоди свої з таможні визволяти. Поцупив їх десь і їхав впарювати сусідній державі. А із сусідньої держави також прем’єр мчить до кордону, підстрибує, тупцює, з ноги на ногу переминається на тому боці шлагбаума, шию тягне, кортить йому якнайшвидше наше національне багатство отримати, перепродати ще якійсь державі, а якщо конкретно, то нам же назад, але втридорога, і злупити дивіденди…
Атож, їде Павлик до нас, а тут аврал – доріжки червоні стелять, папери складають, поросят молочних ріжуть, бруківку купають, кущі вздовж дороги підстригають, бордюри білять…
З’явився не забарився, великий комбінатор.
Зауважте, вінценосні особи з Румунії з династії Гогенцоллернів-Зігмарінгенів в одній кареті вмістилися, коли до нас їхали; Пушкін Олександр Сергійович, якщо раптом хто не знає, великий російський поет – узагалі в запиленому шарабані поштовому проїздив; Карбишев, так, той самий військовий інженер Карбишев, він у нас багато чого збудував у молодості, просто верхи їздив, а Павлик, потомствений селянин із села Карпівки, з почтом явився незліченним… Такий кортеж – куди там королеві Великої Британії! Павлик її вже заздалегідь переміг і переплюнув, навіть якщо вона до нас і збереться, Єлизавета Друга… (А що, Ваша Величносте, подумайте: ми після Павлика навіть космічних прибульців прийняти можемо, нічого не страшно.)
Мчить кортеж дорогою – кінця не видно: автобуси з пресою, автобуси з артистами, машини супроводу, спецавтомобіль з особистим лікарем, обладнанням та цілою бригадою, котра їжу Павлика, цісаря нашого, куштуватиме, автобус із прем’єрськими лахами на різну погоду, автобуси активу області, а попереду всіх вантажівка з піском. Ні, ну взагалі, Павлик, здурів, кому ти потрібен?! Це ж як треба не довіряти нашій гостинності. Ота вантажівка образила нас найбільше. А попереду машин Павлика охорона біжить, немов татарва незліченна. І так їх багато, міцні, витривалі. Ех, хлопаки! Вас би на поля – два тижні угробили на підготовку цього прийому, щоб ваш господар свої манатки на митниці виручив, пшениця он падає вся, приїздять тут усілякі!
Вони всі порозбігалися дивитися, звідки Павлику може загрожувати небезпека, і знайшли – зі старого магазину навпроти майдану, де заплановано з народом зустрітися, там, на горищі, слухові вікна. Вночі знайшли завмага, приволочили напівмертвого з переляку до магазину, ще півночі шукали ключ від горища, на горище заліз один з охорони і там сидів упродовж всього візиту. А завмагу наказали мовчати. І той під час зустрічі стояв біля магазину блідий і загадковий, як розвідник Абель, надзвичайно гордий покладеною на нього місією зберігання державної таємниці про те, що на горищі скорчений ніндзя з прем’єрської охорони сидить з мишами разом і підглядає…
До речі, якби Павлик умів читати знаки або в його кортежі був хоч завалящий Глоба, то він би, не зволікаючи, здимів би звідси. Але він цілеспрямовано їхав остаточно втратити в нас своє добре, проте вже добряче попсоване ім’я. І втратив.
Одне слово, приїхали до найближчого села, воно практично на самісінькій митниці стоїть, і з центрального майдану якраз вагони з лісом видно як на долоні…
І Павлик намагався бути люб’язним, але в нього погано виходило. Впізнавано якось поблискуючи окулярчиками, ляпнув, мовляв, здрастуй, мій народе!!! А народ скептично у відповідь:
– Ну?
Павлик розгубився – що «ну»?! Що «ну»?! Величний такий, царствений, куди там королям, краваточку пальцями пригладжує, стоїть ковбасою, з носаків на п’яти гойдається. Знервовано.
Актив обласний з додатковим натхненням підстрибує, довбешкою киває, всміхається, народ підбадьорює, а народ місцевий, він у нас із гідністю, знає, хто всіх цих прибульців годує, не надто з привітністю заморочується.
– Мерсі, – кажуть, – ми й не таким відмовляли…
І тут на майдан корова вийшла. (От цілковита правда. Є і фото корови на тлі прем’єр-міністра та обласного активу. Є!) Ну, вийшла – то й вийшла. А що? Красива гладенька корова, чорно-біла, «голштинофриз» порода називається. Вийшла, побувала меланхолійно, оглянула всіх лагідно, годувальниця, навалила теплу паруючу купку і побрела собі, легковажно помахуючи хвостом, через весь майдан додому на вечірнє доїння…
Народ посміявся, знизав плечима і почав розходитися. Чого чекати: дороги румунські королі залишили, таланти – Пушкін, будинки – Карбишев, красу та розум – предки, погоду – Боженько наш великодушний… Чого від Павлика чекати?
Авжеж! А колоди – ні, не віддали. Ні. Нам самим будувати й будувати.
А Павлика невдовзі було заарештовано.
Бо хто до нас із мечем… Збагнули? Краще не треба. Ми мирні.
