Притчі 
Ясна річ, у Григоровича почалися безпросвітні дні. Дружба з кумом Октавіаном різко дала тріщину. Добрий молдовський міліціонер назад брати віслюка не схотів, висловлюючи всілякі авантюрні резони. А невдовзі й зовсім припинив брати слухавку. Щоранку до Григоровича телефонували або навіть приходили оскаженілі невиспані сусіди з вимогою відправити віслюка куди завгодно – на батьківщину, у зоопарк, на шашлик. Одне слово, якнайдалі!
Григорович і сам розумів, що так далі не можна: відповідальне свято віслюк зірвав? Зірвав. Григоровича зганьбив? Зганьбив. І позбавив при цьому премії та цінного подарунка – телевізора, який вручали в кінці осені найкращим фермерам. А віслюкові хоч би що. Варто було його прив’язати – і він знову дер горлянку, як пожежна сирена, а коли його відв’язували, тихо просотувався на вулицю і об’їдав квіти на клумбах, білизну на мотузках, портрети передовиків сільського господарства та наочну агітацію поряд із сільрадою. До всього Василь Алібабайович, досягши пубертатного віку, раптом почав (як, утім, і всі підлітки, нема різниці, віслючі діти чи людські, ви вже мені повірте) кусатись, як собака, і тоді Григоровичу довелося повісити табличку на ворота: «Обережно! У дворі дуже злий віслюк!»
І позаяк подвір’я Григоровича стояло на головній дорозі села, то всі, хто там проїздив, зазирали перевірити, чи не пожартував господар. Ну і деяким, звісно, діставалося – Василь Алібабайович, кусаючи за ноги, гнав гостя, косив оком, немовби він кінь вороний, і переможно волав. А часом, якщо Григорович усе ж таки встигав вибігти назустріч непроханим допитливим гостям, то отримував: «І де тут віслюк? Це ви, вуйку?! Ги-ги-ги!»
У цьому була, щоправда, і користь: Василь Алібабайович ганяв з двору парубків, котрі за Настею волочилися. Але й тут прокол трапився – він Іллюшу вкусив, Іллюшу, який Насті дуже подобався. Можна сказати, покохала Настя його. І ось від коханого віслюк відкусив шматок. Від нових штанів. І Настя плакала – прожени його, прожени, продай. Але ж куди, кому?
І що було робити – біда в тім, що Григорович уже полюбив цього ідіота. Ніжною, ледь не материнською любов’ю.
Однак терпіння все ж луснуло і рішення дозріло, коли Настю приїхали сватати. Так готувались – і підфарбували, і підмазали, і вичистили подвір’я, і всі дверні ручки напуцували, й оздобили вхід рушниками, як заведено. А головне – Григорович вблагав далеких сусідів, які трьох коней тримали, взяти Василя Алібабайовича тимчасово собі в стайню. Адже все зірватися може.
Приїхали від нареченого урочисто, на іномарках, зі старостами. І квіти, і подарунки, і відеокамера – щоб, значить, все із самого початку фільмувати. Ну і завели: «Зичимо миру дому сьому і щастя всім, хто в нім». Ну і потім: не лякайтесь нас, ми не військові, ми – мисливці. От лихо: втекла від нас куниця, а може, і лисиця, а може, і дівиця. Нам то що, а ось леґінь наш… (Тут Іллюша як пішов бити поклони ліворуч і праворуч, і так ґрунтовно – справа ж бо серйозна. Ох, як люблю я ці місцеві традиції. І подобається, що молодь їх шанує. Це дуже правильно.) Ну і далі веде головний, його в нас сватачем називають, ну той, що сватає. Говорить він скоромовкою-речитативом, але розбірливо, чітко. Леґінь, мовляв, наш страждає, просить мисливців, щоб допомогли спіймати куницю, бо пропаде ні за цапову душу. Ну ми пішли по сліду, до вашого села прийшли, як називається, не знаємо, та покладаємося на талан. Слід привів до вашої хати. Добровільно віддайте дівицю, а то силоміць заберемо. А леґіню до ціни байдуже – «віддасть молодець повний гаманець».
А тут і Настя вийшла на поріг, чепурна, зніяковіла, вся в новесенькому, чистісінька, гладенько зачесана. Григорович хоч і весь на нервах, та стоїть милується – хороша дівчина Настя, його донька. І відмінниця – в університеті навчається на хімії, і з себе гарна, і ось рушник винесла – сама вишивала. Пишається Григорович. А сватач знову до Григоровича, мовляв, ну як? Віддаєте чи нехай іще підросте? (Так належить запитувати.)
А Григорович здавленим від хвилювання голосом:
– Так нехай же ж Настя рішає.
Настя зиркнула на батька недобре (ще б пак – з його віслюком кусючим можна було і взагалі в дівках залишитися!) і з гідністю проказала, опустивши вії на розпашілі щоки, відповіла, як заведено в нас:
– Ну, коли він мене хоче, то і я його хочу.
Ми всі тут так відповідаємо. І я так відповідала. Ну це обряд такий. Насправді саме ми, жінки, обираємо, чи не так? Та дідівські традиції для нас – це все! Ну ось, і Настя погодилася.
Усі зраділи, калачами обмінялися здобними та полегшено видихнули. Гостей запросили в дім, всадовили за стіл, почали знайомитися ближче, частувати від душі, і заходився Григорович горівочку розливати. Звичайно, у такій напрузі про Василя Алібабайовича ніхто й не згадав. Ну а він, як ви вже здогадалися, вибрався дуже легко і швидко, а там, може, й господарі стайні посприяли, від крику його можна й ошаліти. Отож, він вийшов, обтрусився, роззирнувся, капелюх і краватку поправив і пішов шукати своїх. Заявився якраз до голубців. І всі ж так розвеселилися, розслабилися, що ніхто й не зауважив, як ця худоба нишком прошмигнула на подвір’я і вже давно ошивається під відчиненими вікнами та жоржини жере.
І тут на запитання Настиної мами батько нареченого нахваляється:
– Ми Іллюшку нашого на всілякі секції водили, він у нас майстер спорту.
А з-за вікна, жалюзі прикритого, наразі тихо, але скептично й недовірливо:
– Ага. Ги-ги! Йя-ха-ха-ха-а!
Ніхто, може, й не розчув, тільки Іллюшина мама. Вона напружилася, поводила ротом сюди-туди і враз якось спохмурніла, набундючилася.
А Іллюшин тато далі своєї:
– Іллюша в нас п’ятірочник, сам до медінституту вступив, нічого по блату, як деякі…
А за вікном уже гучніше:
– Ага-аха-а-ах-ха-ги-ги-ги!
Тут уже всім якось некомфортно стало, лише господарі досі нічого не чують. Або вдають, що не чують?..
А тут сватач підводиться і, бороду погладжуючи, каже:
– Так вип’ємо ж за слово наше міцне! (Мовляв, що родини домовилися. Цей обряд у нас так і називається «пити слово».)
І тут уже взагалі – ця худоба як розійшлася, як заходилася реготати, схрипувати, іржати та порохкувати. І обидвоє Іллюшиних батьків перезирнулися та гайда з-за столу хутко вибиратися, нервово обтрушуючи долонями крихти з колін, мовляв, усе – ми вже підемо, коли тут із нас так вигадливо знущаються.
У Насті одразу ж істерика трапилася, їй би заплакати, а вона голову закинула й гайда реготати, спинитися не може і лиш повторює:
– Я ж казала, я ж казала!
А віслюк іще гучніше голосить. Іллюша кричить батькам:
– Сидіть тут, воно вас не випустить, покусає обов’язково!
А батьки йому:
– Не пара, не пара вона тобі, вся в батьків вона!
Такий лемент стоїть що в хаті, що надворі – радість усім, хто підслуховував. І тут уже Григорович хрясь кулаком по столі, крикнув і заходився пояснювати, благати, заступатися, мовляв, ось! Дивіться – це ж не ми! Це ж кум мій, Октавіан, мені свиню підсунув.
– Яку свиню?! – кричать Іллюшині батьки. – Свиня так не вміє!
– Ну не свиню, – Григорович ледь не плаче, руку на груди. З пляшкою горівочки. Як наливав, так і тримає. – Ну віслюка! Віслюка Василя Алібабайовича!
А Настя з віслюком заходяться, регочуть дуетом. Григорович до вікна:
– Ось! Дивіться! – і – р-р-раз! – відсунув жалюзі вбік. І одразу ж – тиша. А у вікні цей недоумок. В капелюсі та краватці. Зі скорботним, але покірним виразом на морді. І хризантему дожовує меланхолійно.
Відтоді, саме з того вечора і з’явилося на стовпі згадане оголошення. Потім, звичайно, Григорович дописував – адже люди в селі добре того віслюка знали. Ще й інших застерігали.
Ну знайшли ми для Василя Алібабайовича добрі руки. Навіть дуже багато добрих щирих рук. Бо нині Василь Алібабайович живе і працює в Будинку ветеранів. Він, трапляється, і дітей катає, коли треба, і молоко з ферми возить, і білизну з пральні. І часто його напрокат беруть – щось перевезти. Він сильним хлопакою виявився. Трудиться. І втомлюється. Тому горлає вже менше. І зовсім покинув кусатися. А якщо й кричить, то старенькі лиш посміюються.
Григорович іноді нишком бігає туди: зачепиться за пліт і підглядає, як він там, його Василь Алібабайович, поживає…
