Притчі 
Вона побачила Комету, коли сиділа навпочіпки на порозі хатини, очікуючи, що когось притягне рожеве світло її ліхтаря. Та несподівано вона – Рут, блудниця – сама відчула притягання до того тріпотливого світла, що виднілось в долині. І поки вона туди йшла, то роздумувала, якою спокусою є світло вночі.
Вона трималася збоку, закриваючи лице, бо знала, що жінки пастухів її відразу впізнали б за барвистою одежею. Була щаслива, що може споглядати, принаймні одну ніч, незнану, але безмежно бажану їй дійсність – народження сім’ї. Її, жінку арамейського походження, цікавило не стільки Дитя в яслах (вона нічого не знала про Месію та віру Ізраїля), як ніжні клопоти цього батька і цієї матері, їхні трепетні рухи, схрещені руки, які творили плетиво колиски любови, призначеної тривати довго. Не заздрість їй стискала серце, а бажання розділеної ніжности і любови.
Та в певний момент Рут відчула, що щось тягне її за край туніки. Це було дитинча, із тих, з чорними кучерями, яке насилу трималося на ногах і яке схопилося за її одяг, щоб не впасти.
Рут запанікувала. Якби його мама побачила, то накинулась б на неї зі звинуваченнями не тільки в крадежі чоловіків, але й дітей. Що робити? Не хотіла відчіпати від себе малого, щоб ніхто її не помітив, а особливо тому, що ніколи не відчувала поряд зі собою такої простої та довірливої присутности.
Найкращим рішенням було стояти непорушно. Рут застигла, але саме ця її тверда непорушність спонукала дитину притулитися до неї ще ближче. Хлопчик обхопив її литку обома рученятами і залишався там, щоб насолоджуватися теплом і м’якістю, аж поки не заснув стоячи, як роблять багато дітей, коли доходять до краю своїх сил та щастя.
Потрохи Комета згасла, пастухи розійшлися і поряд з печерою залишилася тільки Рут і її приємний тягар. Рут, не знаючи, що робити, набралася духу і покликала жінку з печери.
Вона очікувала різкої відповіді, а натомість ця жінка, смуглява і тендітна, звернулася до неї, саме до неї, з ніжним занепокоєнням:
«Що можу зробити для тебе і твоєї дитини?».
Рут не наважувалася говорити, бо була зворушена до краю: від несподіваної спільности материнства в неї затремтіли ноги.
Марія мала великі чорні очі, які випробовували не ранячи, нічого не питаючи, очі солодкі, немов озерце меду, і відкриті, як небо. А Її голос? Звідки взявся цей ласкавий голос?
Ця молода мама, така інакша від усіх жінок, яких знала Рут, наблизилася до неї соромливо, шепочучи їй на вухо найкращі слова, які та завжди бажала почути:
«Я знаю, що ця дитина не народжена з твого тіла, а з найчистішого і найглибшого бажання. Хіба це не те саме?».
Дві жінки довго дивилися одна на одну, у тиші, наповненій биттям їхніх сердець і спокійним диханням їхніх дітей.
«Матінко, що маю робити?», – прорвало в одну мить Рут, яка була і щаслива, і налякана водночас.
«Це так просто! – ніжно відповіла Марія. – Візьми дитину, бо вона потребує тебе, а ти її, будь її сім’єю».
«Але чия вона?», – запитала Рут.
«Вона твоя, моя товаришко: це дар, який моє Дитя зробило тобі цієї Святої ночі».
Рут повернулася до своєї хатини, притискаючи до себе дорогоцінний маленький тягар.
Вона була сповнена радости, так само, як уночі була повна зачарування, а також відчувала трепет, сумніваючись, чи зможе стати сім’єю для цього створіння, яке було їй довірене?
Так, вона почувалася готовою до цього випробування. Всі кроки її життя провадили її сюди. Адже пізнання любови не завжди веде головною дорогою. Може наздогнати тебе далеко, на будь-якій стежці, якою ідеш.
Ні тієї ночі, ні в наступні Рут уже не виставляла своєї лампи з червоним світлом, і якщо й присідала на порозі своєї хатини, то тільки для того, щоб спостерігати за іграми своєї дитини, яка поволі ставала чоловіком.
І коли її син, досягнувши тридцятирічного віку, захотів залишити її, щоб іти за Ісусом з Назарету, вона зуміла віддати цей дар Тому, Який з любов’ю запропонував їй тієї таємничої Святої ночі.
