Притчі 
Це була загублена маленька долина, зволожена струмком води, родюча місцина для всіх видів трав та квітів. Отари тут паслися спокійно і досита, а пастухи робили букетики з квітів і чіпляли їх на груди або на волосся. Вночі маленький оркестр жабок виконував пісні на кілька голосів з веселою впевненістю у своїй вправності.
Однак ця маленька долина була закрита, і в ту святу ніч не могла прийняти ні тремтіння повік комети, ні блідого блиску її великої посмішки. Одним словом, ніхто з пастухів, які там перебували, ніколи б не дізналися про Велику Подію, якби один Серафим не поспішив їх відвідати. Ось біда тільки, що, шалено хвилюючись, він не вжив жодних запобіжних засобів, аби відповідно постати перед ними: з’явився раптово, немов потік світла, сліпучий і блискучий. Такою мірою, що пастухи і вівці навіть близько не були до того, щоб порадіти, навпаки, вони сильно налякалися, бо це немов крапля сонця несподівано впала серед них у серці ночі. Собаки почали гавкати, пастухи шукали порятунку в якійсь ущелині і вівці сховали голови між ногами.
Серафим, усвідомивши свою помилку, якомога пригасив свій блиск, але й тут повівся необачно, тому що тепер випромінював прозору білизну, яка в очах землян виглядала ще страшніше, ніж та, яку випромінює привид. Собаки, скиглячи, підбігли до пастухів і залізли їм під ноги, а вівці, здавалося, заціпеніли від жахливого тремтіння.
Серафим подумав, що його музика переконає це збіговисько переполоханих істот у природі і змісті його послання. Однак інструментом Серафимів є труба, до того ж зі срібла, а не сопілка чи цитра. Ніколи ще звуки труби не звучали на цих диких полях. Тож, коли гострі ноти срібної труби стали свердлити повітря, собаки – незграбні музики – підносили до неба болісне виття, а вівці – жертви паніки – почали хвилюватися немов штормове море, не кажучи вже про пастухів, які були переконані, що їх покликано в долину Йосафата.
Добрий Серафим, засмучений, з болем у душі, полетів з долини і, погасивши всі світла і всі звуки, став думати. Його мучило не те, що він показав себе не найкраще, а сам факт, що перед печерою забракне великого гурту пастухів, собак та овець, одного з найчисленніших у тій околиці.
Коли він розганяв крилом деякі погані думки (наприклад, узяти тих пастухів за горло), то помітив, що разом з ними змітав зі себе велику кількість нічних комашок, які – мабуть, тому, що крилаті, – зібралися святковим роєм навколо нього. Враз йому прийшла до голови світла думка (і це слід відзначити!): він висмикнув зі свого крила легеньке пір’ячко, змочив його у своєму світлому серці і доторкнувся ним до кожної з мушок. Але й тут – необачний поспіх! – замість доторкнутися до їхніх крил, доторкнувся їм до животика, а точніше – до місця нижче спини. Тоді став їх розглядати. Світлячки, як і решту комах, дуже добре розуміють повідомлення ангелів, вони вишикувалися в ряди і розлетілись по долині дуже горді зі свого обов’язку бути літаючими ліхтариками.
Першими їх помітили собаки, яким здавалося не можливим ловити мух уночі, потім вівці, яким сподобалася вистава цього маленького рою, що заблукав у темряві, і, врешті-решт, пастухи, які, після хвилі зволікання, зрозуміли, що в повітрі цієї ночі появилося щось нове, і вирішили прямувати туди, куди запрошували їх у ритмі танцю боязкі і радісні рухи тих найновіших комах.
Отак, дорогий читачу, народилися світлячки. І якщо ти мене здивовано запитаєш, чому їхнє світло блимає, а не світить постійно, то я буду дивуватися з тебе, бо хіба не змочив Серафим свого пір’я у своєму серці?
