Взаємна християнська любов – це не просто моральний обов’язок, а насамперед участь у Божій любові і вияв нового життя. Вона є єдиним доказом правдивости їхньої віри, як говорить сам Ісус: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:35); це не якісь розумні книжки, а життя спільноти, що виявляє в стосунках між своїми членами всю ту любов, якою Бог її полюбив в Ісусі Христі.
Найкраще пояснення слів Ісуса про братню любов між Його послідовниками Іван наводить у своєму першому посланні (пор., напр., 1 Ів. 4:7-10): Бог полюбив світ не лише на словах, але дарувавши Свого Сина; Ісус полюбив не лише на словах, але дарувавши Себе самого у всецілій жертві. Тому братня любов має бути також конкретною, має виявлятися в ділах (пор. 1 Ів. 3:17; 4:20-21). Хто каже, що любить Бога, але не любить ближнього, – це просто звичайний брехун, як так само і той, хто каже, що знає Його, але не зберігає Його заповідей (1 Ів. 2:4), що зводяться до єдиної заповіді, про яку говорить Іван.
Цим ученням про любов Іван закликає кожного християнина, кожну спільноту та цілу Церкву до найбільшого обов’язку – обов’язку свідчити перед світом про прихід до людей безконечної Божої любови в Ісусі Христі. Хто називає себе послідовником Ісуса, в якому б часі він не жив, має відчувати обов’язок до цього свідчення, щоб не бути названим брехуном, адже це потягнуло б за собою не лише особисті наслідки, а й наслідки для всього світу, що не отримає того свідчення, якого так потребує.
Антоніо Джирланда, “Ключ до Біблії: Новий Заповіт”