Прийняття Божого спасіння

Визнання власного безсилля, що полягає насамперед у визнанні перед Богом свого реального становища Його сотворіння, – це перший крок, неодмінна умова для прийняття Його спасительного діяння. Бог є Отцем, і лише Він може дарувати життя, яким володіє, – життя вічне, досконале, повне і блаженне; але цей Його дар не завдячується нікому, окрім Нього єдиного та Його безконечної любови. Ніщо, крім цієї любови, не може примусити Його дарувати Себе Своєму сотворінню. Не існує жодних діл, хай які вони не були б добрі (і навіть якщо Він сам їх вимагає), завдяки яким можна було б вимагати цього дару як права на винагороду.

Саме віра визнає це безсилля людини, її недостатність щодо свого остаточного спасіння, а одночасно і Божу безкорисливість та Його любов, що подається як дар, а не як заслужена винагорода. Згідно з Павловим, як так само ж і всім біблійним розумінням віри, спасіння – це результат не того, що людина робить для Бога, а того, що Бог робить для людини.

Антоніо Джирланда, “Ключ до Біблії: Новий Заповіт”