Притчі 
1
У п’ятницю, перед Великоднем, нас з дядьком Петром виписали з лікарні. У суботу мати попросила мене піти до церкви посвятити паску. Відстоявши довгу чергу, я поцілував Христові рани на плащаниці. Вже в черзі почав молитися: «Господи, допоможи, Господи, поможи!». Повторюючи це благання, я вийшов на подвір’я церкви, втиснувся між двома бабусями, розкрив свою торбинку з паскою, крашанками і чимось ще. Людей було багато, стояв я майже в кінці півкола, що брало початок біля церкви. Вдалині заспівав дяк. Священик почав освячувати великодні кошики. Підійшовши до місця, де я стояв, отець занурив у відро зі свяченою водою кропило, і щедро покропив мене. Здавалося, сотні куль прошили моє тіло, судома пройшла крізь нього, і раптом я відчув у грудях неймовірну, невимовну радість. Ця радість була глибоко мирною, спокійною, і водночас – всеохопною. Схопивши свою торбину з паскою, я кинувся до церкви, упав на коліна:
– Дякую Тобі, Господи! Дякую! Я не буду пити, не буду! Ти допоможеш! Ти дав мені знак!
Додому я «летів», намагаючись не розплескати радости, що жила в моїх в грудях. Двері бару біля мого будинку була відкритими. Підбігаючи до прилавка, я закричав:
– 150 грамів, будь ласка! – І тут же, не встигнувши осушити вміст, – ще 100!
І раптом я усвідомив, що я зробив. Я пив! Незважаючи на те, що Бог дав мені знак, я пив…
«Бог зрадив мене», – подумав я з почуттям приречености, яке зайняло місце в моїх грудей там, де ще кілька секунд тому була радість.
2
Наступний тиждень я провів на дивані, борючись із відчаєм, дивлячись у стелю, і, щоб хоч якось відволіктися, читаючи книжку. Ще тиждень пройшов у безуспішних пошуках роботи. У п’ятницю, втомившись від нескінченних відмов, я понуро брів додому. Біля тротуару зупинилася старенька «шістка».
– Остапе! Боже мій! Остап!
З машини посміхаючись, виглядав Олег, мій однокласник.
Помітивши на сорочці в Олега колорадку, я запитав:
– Ти що, священик?
– Так, – Олег посміхнувся, – вже сьоме покоління в нашій сім’ї.
Олег розповів про те, як у 1946 році заборонили Греко-Католицьку Церкву, як почалися гоніння на її єпископів і священиків. Як жоден з єпископів не зрікся своєї віри і не зрадив своєї Церкви. Як десь у сибірських таборах загинув його дід-священик, як заарештували і посадили до в’язниці його батька, також священика. Сам він після школи вступив до університету на філологію, а вечорами навчався в підпільній семінарії в будинку лісника за містом. Зараз він служив на парохії в районному центрі, 25 кілометрів від обласного міста.
– Їдьмо зі мною, познайомлю з дружиною, дітьми. Потім відвезу додому. По дорозі й поговоримо. Адже стільки не бачилися, – запропонував Олег.
Я погодився.
– Як ти жив всі ці роки? – запитав він мене по дорозі.
Я коротко розповів.
– То ти думаєш, Бог тебе зрадив?
– Ну так, впевнений.
– А скільки ти не п’єш?
– Два тижні, – я не розумів, до чого ці питання.
– Силою волі не п’єш?
– Та ні, потягу просто немає.
– Просто так потяг пропав? Був-був і зник. Так?
– О Боже! – Я нарешті щось починав розуміти, – о, Боже, прости!
Олег посміхався.
– Але ж правда! Дякую тобі, Олегу!
– Богові дякуй, Остапе. І надії на Нього не втрачай.
3
Дружиною Олега виявилася молода вродлива жінка.
– Стіл накритий, прошу до обіду, – запросила вона.
Під час обіду Олег згадував школу, однокласників, вчителів. Добру половину з них я не пам’ятав. У ті роки вони були мені глибоко байдужі. Я жив своїм, вуличним життям.
«Ось і ще одне, що вкрав у мене алкоголь – шкільні спогади», – із сумом подумав я.
– Остапе, у мене є для тебе робота, – Олег уважно глянув на мене. – Але робота дуже відповідальна.
– Говори, – це було те, що мені було просто необхідно.
– В одному монастирі потребують робітника. Монастир жіночий, дуже строгий. Молитва, піст, робота. Сестри-черниці не можуть спілкуватися зі сторонніми, не мають права залишати територію монастиря. А в них сад, підсобне господарство, продукти треба їм доставити, ремонти різні робити. Черниць ти і бачити не будеш. Хіба що в церкві. А роботу тобі буде давати мати-настоятелька. Вона єдина має право виходити з монастиря і спілкуватися зі світськими людьми.
4
Монастир був огороджений високою кам’яною стіною. Дещо нижча внутрішня стіна розділяла монастирські володіння на дві частини. В одній з них містився храм, поруч з ним – двоповерхова будівля з внутрішнім подвір’ям, де жили черниці. У другій, більшій, частині, були сад, підсобне господарство, майстерні і гараж.
Настоятельці було років за сорок, вражали її ясні виразні очі.
– Добре, ви нам підходите. Працювати будете в садку і на городі. Права у Вас є? Постачання теж увійде у ваші обов’язки. якщо буде потреба зробити якусь роботу на тій території монастиря, де живуть сестри, то тільки в моїй присутності і за відсутности сестер.
Глянула на мене так, ніби в саме серце:
– Ми довіряємо рекомендації отця Олега, а отже, – довіряємо вам. Прийдіть у понеділок з паспортом, правами на водіння. Засвідчимо нотаріяльно на Вас доручення на монастирську «Таврію». Та й трудову книжку здасте. Адже стаж потрібен?
Стаж був потрібен, робота була потрібна, церква була потрібна, і тверезе довкілля, подалі від спокус, – теж.
5
Життя потекло розмірено й спокійно, а не уривчасто, як колись. Вранці, першою електричкою або монастирською машиною, я добирався до монастиря. Встигав до утрені, потім разом з усіма брав участь у Св. Літургії. Снідав, обідав і вечеряв на кухні, стіл для мене накривала настоятелька. Відразу після сніданку вона давала мені роботу на день. Увечері, відстоявши вечірню молитву, вечеряв і вирушав додому.
Але те, що відбувалося в мені всередині, у моїй душі й розумі, описати було неможливо ніякими словами. Сумніви, спокуси, вагання, злість, розгублення, і водночас – почуття провини… Часом вночі я вив і рвав зубами подушку, не в змозі опанувати муки совісти. Не знаючи, що зі мною відбувається, иноді я гадав, що божеволію. Але потім раптом усе відходило, і серце моє наповнювалося безмежним світлом, що виходило, у цьому я був упевнений, від Бога. І я розумів, що те, що відбувається зі мною, це процес очищення. Єдине, що мені залишалося, – довіритися Богові.
Якось настоятелька принесла мені почитати книгу «Історія однієї душі» св. Терези з Лізьє. Я був вражений вченням цієї дівчини, закоханої в Христа. Вона, святі Хуан де ля Крус і Св. Тереза з Авілю, Серафим Саровський і старець Силуан, Франциск і паломник з Ісусовою молитвою стали моїми путівниками крізь бруд моєї душі.
«Ти не божевільний, – ніби промовляли вони до мене. – Ти йдеш вузькою стежкою до Бога. Ми пройшли цей шлях, читай, що ми написали, і нічого не бійся».
«У тебе немає сил, але сила є в Бога. Ти тільки вір і довіряй», – говорили вони мені зі сторінок своїх книг.
«І навіть якщо побачиш душу свою в пеклі, не втрачай надії», – радив старець Силуан.
І я йшов уперед, тому що назад у пекло я не хотів.
6
Настав час Великого посту.
– Остапе, – обличчя матінки світилося радістю, – у нас починаються великопосні реколекції. І проводити їх буде чернець, який довгі роки прожив на самоті в горах Італії. Зараз він переїхав до нашої країни, буде жити в одному з монастирів недалеко звідси.
Настоятелька продовжила:
– Я б хотіла запросити тебе на ці реколекції. Вони будуть відбуватися в церкві. А від обов’язків на цей час ми тебе звільнимо.
У понеділок, доробивши невідкладну свою роботу, трохи запізнившись на початок реколекцій, я увійшов до церкви.
Чернець говорив про покаяння і Боже милосердя. Слова западали в моє серце і викликали сльози. Вони текли й текли, а перед моїм внутрішнім зором з’являлися і зникали люди, яких я у своєму житті образив, яким завдав зла. Піднявши заплакане обличчя і поглянувши на велике Розп’яття Христа за спиною отця Олександра, я знову простогнав, як колись на лікарняному ліжку:
«Я не хочу більше творити зло, Господи. Подаруй мені Своє Милосердя, подаруй мені Свою Любов».
…Сповідь моя тривала довго, сльози лилися і лилися. Отець Олександр терпляче слухав і молився.
7
Після моїх сліз, покаяння і сповіді моє життя змінилося. Зовні все залишалося, як раніше, але в серці я відчував глибокий мир. У ньому було ще багато бруду, завданого алкоголізмом і грішним життям. Але я весь час відчував силу, яка допомагала мені в моєму «невидимому бою». Це був важкий, виснажливий бій, але в мене не було сумніву в тому, що я на правильній дорозі, що коли помилюся, то мій духовний наставник, отець Олександр, Святим Духом, поверне мене на шлях правди. І я працював над собою, виймаючи з темряви на світло свою гординю, все зло, що засіло в моїй душі, і даючи їх моєму Господеві, Якого я вчився любити.
8
Цей день нічим не відрізнявся від инших днів за останні чотири роки, що я пропрацював у монастирі. Увечері, завершивши роботу, помолившись вечірню і «осідлавши» монастирську «Таврію», вирушив додому. Мама відчинила двері, незмінно тримаючи в руках вервичку.
– Все молишся?
– Та яка в мене молитва? – За ці чотири роки мама ожила, одужала, зникли страх і розпач з її очей. Світилися тепер вони світом і ніжністю. – Усе дякую Богові та Богородиці за нас з тобою.
Посиділи за чаєм, поговорили, розійшлися по кімнатах спати. Вночі, творячи Ісусову молитву, я раптом відчув, що Бог звільнив мене від залежности від алкоголю. Що подарував мені свободу. Я знав, що до кінця життя мені не можна буде навіть пригубити алкоголю, але це мене не бентежило. Я насолоджувався відчуттям свободи від рабства. Я так довго цього чекав!
Вранці, приїхавши на роботу, я дякував у церкві Богові за дар свободи. Після служби до мене підійшов отець Олег:
– Мені треба поговорити з тобою, Остапе.
Ми вийшли в сад.
– Є можливість відкрити Реабілітаційний Центр для залежних від алкоголю. Я рекомендував тебе на цю працю. Ти багато пережив, багато що знаєш. Пройдеш навчання та стажування в Польщі. У них там такий центр працює вже 15 років.
Олег ще щось говорив, але я його не чув. Я слухав своє серце, яке переповнювалося радістю і вдячністю Богові, що вивів мене з пекла і «направив мої ноги на дороги миру».
